«Я бігла з дому до школи й всю дорогу читала молитву… Гуркотіло так, що неможливо передати»: історія директорки із Золотого Луганської області

Оксана Дутка (ім’я змінене з міркувань безпеки) — двічі переселенка. Так називають себе ті, хто вперше виїхав з рідного дому через війну на сході України, а вдруге – через повномасштабний наступ Росії. Оксана покинула Первомайськ у 2014 році й влаштувалася працювати в Золотому, яке їй довелося покинути навесні 2022 року.

Золоте та Первомайськ — міста, що розташовані на відстані 5-7 кілометрів по прямій один від одного, але з 2014 року між ними пройшла лінія розмежування, поділивши міста на два різні світи.

«Усі ці роки ми жили поруч зі своїм Первомайськом, — каже Оксана. — Я з балкона в Золотому бачила свій будинок на окупованій території». 

Приблизно раз на рік Оксана їздила в Первомайськ, подивитися, у якому стані квартира. «Це був кошмар — переїхати на ту сторону. Якщо через цей пропускний пункт проходило 10 тисяч осіб на день, то уявіть собі, що там відбувалося! І коли я приїздила до Первомайська, не могла дочекатися, аби поїхати звідти. Коли приїздила на підконтрольну України територію, зітхала з полегшенням. У Первомайську нічого не працювало, було страшно залишатися, начебто пустеля якась», — розповідає Оксана. 

А в Золотому вирувало життя: з 2014 року педколектив реалізовував проєкти, аби зробити навчальний заклад найкращим.

«У 2016 чи у 2017 році на Луганщину приїздила з візитом міністерка освіти Лілія Гриневич, — згадує Оксана. — Вона була в нашому навчальному закладі й сказала, що такої школи навіть у Києві не зустрічала: понад 40 комп’ютерів, три комп’ютерні класи, 25 планшетів, шість мультимедійних дошок, телевізори, меблі прекрасні, оновлена їдальня та спортивний комплекс. Усі вчителі мали комп'ютери».

Й така школа працювала у місті, околиця якого з 2014 року обстрілювалася з тимчасово окупованої території. Мешканці Золотого звикли до життя поблизу лінії фронту.

Заклад більше не працював — дітей відпустили на додаткові канікули, а вчителі приходили по черзі слідкувати за порядком у школі.

«Пам'ятаю, що наче 26 лютого бігла з дому до школи й всю дорогу читала молитву, — описує ситуацію у перші тижні війни Оксана. — Я [бігла, — прим. ред.] від паркану до паркану. Гуркотіло так, що неможливо передати. Добігла до школи, летить літак — величезний двомоторний — [здавалось, що летить] тільки на мене, хоче мене вбити».

У будівлі школи не було бомбосховища, через що вчителі облаштували укриття в колишній котельній — принесли туди питну воду, речі. Втім зазвичай до сховку не спускалися, найнебезпечніші моменти перечікували на першому поверсі, у куточку між двома стінами.

На початку квітня перебувати в Золотому стало ще страшніше. Російські військові почали стріляти по самому місту, у знайомих Оксани снаряд потрапив у квартиру. Українські військові на той час стояли біля лінії розмежування, а сама військова техніка Збройних Сил України через місто не проїжджала.

«Ми ніколи не думали, що так надовго виїдемо… — ділиться Оксана. — Якось спонтанно 3 квітня вирішили, а 4 квітня вже виїхали… Ми їхали автівкою вшістьох, у кожного речей — одна сумка, більше взяти не було можливості. Я поклала тільки фотографії дітей та онуків, навіть улюблену вишиванку свою не взяла. А все інше — особливо мені дороге серцю — залишилось ще у Первомайську».

Оксана разом із родиною облаштувалися у Дніпропетровській області, а найважливіше — їй вдалося зберегти школу та майже весь колектив. Школа працює онлайн, а більшість учнів відвідує її дистанційно. Деякі навчаються з тимчасово окупованих територій.

Набагато гіршою є ситуація із будівлею школи — снаряд потрапив прямо в кабінет директора та потрощив кімнати знизу та зверху. Майно школи на початку червня вивезли російські військові. 

«Спочатку думали, що все вивезли до Первомайська… Але наші знайомі звідти кажуть, що там по школах таке убозтво… Й сліду від нашого багатства нема», — каже Оксана.

Далеких планів на майбутнє Оксана не будує. Як й інші переселенці, живе одним днем, не знає, що буде далі та чи вдасться їй колись повернутися додому.