Визнання геноциду повністю змінить розмову — Крістофер Етвуд

Наприкінці травня 2022 року, коли були оприлюднені кадри з Бучі, команда Інституту «New Alliance» та Центру прав людини імені Рауля Валленберга опублікували звіт про геноцид, який чинить Росія в Україні. Звіт має назву «Незалежний правовий аналіз порушень Російською Федерацією Конвенції про геноцид в Україні та обов'язку запобігання». Однією з цілей звіту було допомогти зрозуміти альтернативну концепцію сприйняття повномасштабного вторгнення.  

Минулого літа, в липні, команда опублікувала другий звіт, як оновлення того, що сталося через рік після першого. З часу виходу першого звіту з'явилося так багато міжнародних документів з підтвердженням порушень прав людини з боку Росії в Україні, що пошук доказів геноциду був складнішим з емоційного погляду, ніж з практичного, який містив пошук доказів того, що Росія чинила проти України чи українців.

Крістофер Етвуд — американський медіаексперт і дослідник російського геноциду в Україні, працював над звітом про геноцид як регіональний спеціаліст. Оскільки Крістофер жив в Україні та Росії, він допомагав зрозуміти контекст регіону та аналізував українськомовні та російськомовні джерела.

«Свідомі» поговорили із Крістофером про довгу історію російського геноциду та колоніалізму, значення Конвенції про геноцид та про те, як міжнародне визнання російських звірств змінить сприйняття війни, що триває.

Матеріал містить травматичний та чутливий фотоконтент.

— Юридичне визначення геноциду відоме — стаття друга Конвенції про геноцид перераховує п'ять окремих дій, які можна вчинити для повного або часткового знищення захищеної групи. Отже, є чотири захищені групи: національна, етнічна, расова та релігійна.

Далі йдуть п'ять дій: вбивство членів групи, нанесення серйозних тілесних або психічних ушкоджень членам групи, навмисне створення умов життя, розрахованих на її знищення, запровадження заходів, спрямованих на запобігання народженню дітей у групі, а потім примусова передача дітей з однієї групи в іншу групу.

Ми структурували наш звіт відповідно до переліків, наведених у статті 2-й, і перевірили, чи мали місце звірства, вчинені Росією. Ми не збирали докази самостійно, а обмежилися звітами з відкритих джерел, таких як гуманітарні звіти ООН і Human Rights Watch.

— Так. І я мушу наголосити на тому, що ця доповідь також є меншою мірою юридичним аналізом. Друга доповідь має більш історичний та аналітичний характер, у ній ми більш ретельно розглядаємо дії Росії в Україні.

Таким чином, другий звіт допомагає пояснити історичний та культурний контекст першого звіту, водночас розширюючи фактичні дії Росії за останній рік чи два роки.

— Це питання б'є в саме серце всієї концепції прав людини і спроб запобігти воєнним злочинам. Коли дивишся на злочини Росії в Україні, складається враження, що вони читають договори і використовують їх, як посібник щодо того, які злочини скоювати.

Водночас лунає критика на адресу США, які брали участь у всіх цих переговорах, що допомогли сформувати розуміння прав людини в епоху після Другої світової війни.

Я думаю, що найбільша проблема полягає не в тому, що документ не працює або не є корисним. А в тому, наскільки ми, як міжнародна спільнота, готові дотримуватися цих стандартів і вимагати від різних гравців цього ж.

Коли держава невелика і скоює багато воєнних злочинів, то у нас немає жодних труднощів з тим, щоб повною мірою покарати її. Немає жодних реальних шансів на негативну реакцію, коли притягаємо до відповідальності маленьку державу.

Однак погляньте на дискусію в США щодо того, чи називати або не називати Росію державою-спонсором тероризму. В адміністрації президента побоюються зняти суверенний імунітет із Росії. Усе тому, що ми ніколи не робили цього з країною, яка має таку велику економіку та вплив у світі.

— Я не думаю, що це є вирішальною причиною, але це той бар'єр, який потрібно подолати, аби переконати найбільш нерішучі країни визнати Росію державою-спонсором тероризму. Ми маємо дивну, збочену повагу до інших історичних імперських держав.

Я думаю, що багато в чому це також пов'язано з тим, як ми сприймаємо Росію. Я пам'ятаю, коли Росія зруйнувала Каховську ГЕС (що є однією з найбільших терористичних атак, які сталися в Європі, можливо, найбільшою в цьому поколінні), тоді західні журналісти та експерти не могли збагнути, як Росія могла це зробити.

Ми повинні ігнорувати російську версію всіх цих подій, тому що Росія ніколи не демонструвала свою здатність бути чесним оповідачем історій людей, які її оточують.

— Існують різні способи визнання геноциду: коли геноцид визнає сам державний апарат. Так, адміністрація Байдена, певно, в найближчому майбутньому не визнає повномасштабні вторгнення геноцидом через юридичне зобов'язання запобігати геноциду. 

Це означає, що коли ви визнаєте факт скоєння геноциду, ви зобов'язані запобігти цьому процесу. Кожна країна усвідомлює цей юридичний обов'язок. Країни та уряди не поспішають визнавати геноцид, тому що бояться бути втягнутими у війну назавжди, адже більше ніякої альтернативи немає. 

Важливим є те, що цей аспект згадується у самій назві Конвенції про геноцид — запобігання злочину геноциду та покарання за нього. По суті, це означає, що ви повинні зробити все, що в ваших силах, щоб зупинити будь-який геноцид, який відбувається. 

— У грудні минулого року Тімоті Снайдер давав свідчення на слуханнях щодо геноциду, організованих Гельсінською комісією. Одна з його тез полягала в тому, що українці перебувають в унікальному становищі, оскільки проти них було вчинено геноцид.  

Історично склалося так, що геноциди здебільшого здійснюються проти людей, які не мають можливості захистити себе. Подивіться на геноцид уйгурів у Китаї: маємо вразливу групу, без повної автономії і можливості захистити себе, протистояти геноциду таким чином, щоб не допустити його скоєння. 

З іншого боку, в Україні маємо українську державу, яка є надійною демократичною державою, і українську армію, яка є професійною і компетентною. Отже, з цього погляду, механізм запобігання тут видається цілком очевидним. Ви (держави, які ратифікували Конвенцію — ред.) просто надаєте Україні всі інструменти, які їй потрібні, щоб перемогти вторгнення в її країну, і ви одночасно використовуєте механізми, щоб фактично заморозити Росію в міжнародному співтоваристві, поки вона не припинить чинити геноцид. 

Між цими двома діями, зрештою, станеться одна або дві речі: або тиск буде занадто сильним, і Росія зупиниться, або тиск буде настільки сильним, що Росія не матиме міжнародних механізмів для продовження війни, тож врешті-решт українська армія переможе російську. 

Я думаю, що в такому випадку відповідь — так, це весь тиск, який ви можете чинити на Росію. На мій погляд, це визнання Росії як держави-спонсора тероризму. І це гарантія, що американський бізнес не буде вести справи з Росією. І це гарантія, що наші партнери не будуть вести бізнес з Росією. Будь-хто у світі, кого спіймають на підтримці російської армії, потрапить під санкції США. Існують механізми, які ми могли б використати для припинення спроби геноциду в Україні з боку Росії. 

Ці механізми ми могли б запровадити до 24 лютого 2022 року. Ці механізми ми могли б мати, якби розуміли історію у 2014 році й розуміли, якою насправді може бути кінцева мета. 

У 2021 році, коли Путін написав своє есе про історичну єдність українців і росіян, це був буквально, на мою думку, маніфест геноциду (Есе складається з короткого нарису історії двох народів та аналізу сучасних відносин між Україною та Росією. У статті Путін представлений як прихильник концепції триєдиного російського народу, який протягом століть формував єдиний культурний і духовний простір історичної Росії. На думку Путіна, сучасна Україна — це повністю продукт радянської епохи, значною мірою створений шляхом, що він називає «історичною Росією»). Це просто опис викривленого світогляду, в якому він живе, і припускає, що будь-хто, хто не згоден з цим світоглядом, є нацистом, який намагається підірвати російське існування. 

Я думаю, що є багато механізмів, на які ми могли б натиснути, щоб запобігти настанню 2022 року. Але навіть після того, як 2022 рік розпочався, в будь-який момент ми можемо посилити ці механізми і вжити відповідних заходів, щоб зупинити геноцид.

— Я впевнений, що визнання геноциду, особливо з боку США, а не лише з боку великих західноєвропейських країн, повністю змінює розмову. Однак, якщо ви оберете правду про те, що Росія чинить геноцид в Україні, і зробите це ключовим аспектом наративу, який ви будуєте щодо того, чим насправді є війна в Україні, тоді людям, які не хочуть підтримувати Україну, стає важко подолати цю правду.

Наступного року в США відбудуться президентські вибори, всі республіканці проводять дебати, і у них фігурує тема України. На кожних дебатах Вівек Рамасвамі (кандидат у президенти від Республіканської партії — ред.) говорить кричущі тези російської дезінформації.

Також є Рон ДеСантіс (член Республіканської партії — ред.), який коливається між крайніми антиукраїнськими настроями. Якби Конгрес визнав повномасштабне вторгнення геноцидом, це було б настільки монументальною подією для таких людей як Рон ДеСантіс, що вони почали б обговорювати війну під кутом геноциду.

Особисто для мене визнання Конгресом США та різними законодавчими органами у всій Європі геноциду допомогло б полегшити глобальне розуміння того, що таке повномасштабне вторгнення, на відміну від нинішнього розуміння, яке є таким: «Боже мій, це ж відкрита агресивна війна, і це жахливо».

Але відкрита агресивна війна — це не те саме, що геноцид. Геноцид відштовхує людей. Коли ви вказуєте, що Росія чинить геноцид, депортуючи українських дітей, відправляючи їх до таборів індоктринації, намагаючись знищити українську ідентичність через ідентичність викрадених дітей, то люди абсолютно жахаються. Щобільше, вони повністю змінюють те, що говорили про Україну, після того, як ви допомогли їм зрозуміти ці реалії.

— Якщо ви подивитеся на наш перший звіт, то ми виступали за відповідальність країни. І всі автори цієї доповіді публічно наголошували на тому, що відповідальність країни тут є ключовою. 

По-перше, це не може бути лише відповідальність Путіна. Повинна існувати ціла система під керівництвом Путіна, щоб організувати геноцид, який відбувається. Не можна просто магічно змахнути руками і зробити так, щоб це сталося. 

Але якщо подивитися глибше, то російський колоніалізм побудований на наративах про українців чи народи за межами Росії. Я завжди повертаюся до того, що побачив на початку повномасштабного вторгнення: соціологічний проєкт, де проводилося якесь опитування в Росії. Вони взяли літню жінку десь у сільській місцевості Росії і запитали її, чи підтримує вона війну проти України. 

Вона сказала: «В принципі, я проти війни, але я за те, щоб позбутися всіх "майданівців" — людей, які прийшли до влади після Майдану (Революції Гідності 2013-2014 років — ред.), тому що вони не зовсім українці». Це дивовижна річ, коли ця літня росіянка з сільської місцевості Росії вважає, що це її право вирішувати, хто є справжнім українцем, а хто ні.

Натомість ми дивимося на те, якою є сукупність російських злочинів і якою була риторика. Коли ви будуєте кампанію із закликом до геноциду, ця кампанія має бути побудована на тому, у що люди вірять. Вона має бути побудована на заздалегідь визначених переконаннях. 

Коли я писав перший звіт, я дивився російські новини, щоб скласти розділ про підбурювання. Я дивився дуже багато російських ток-шоу.

Але ще більш зловісним було те, що вони намагалися побудувати пропаганду на історичних наративах. Наприклад, ідея братнього народу дає росіянам прикриття, щоб сказати:  «Я знаю, якою має бути Україна, бо це мій брат». Це дуже цинічний і зловісний прийом, який Росія використовує для виправдання свого повномасштабного вторгнення і для виправдання злочинів проти українців. 

Тому коли ми говоримо про те, хто винен, то найбільше винні ті, хто чинить геноцид. Люди, які перебувають при владі і які можуть дозволити, щоб цей геноцид відбувся. Вони найбільше винні. 

Але певною мірою, беручи участь у цих наративах, підтримуючи ці міти про історичні зв'язки Росії з Україною, люди допомагають легітимізувати підбурювання до кампанії геноциду. 

Я вважаю, що Росії необхідно переосмислити, чим була Російська імперія і чим є російський імперський проєкт зараз, а потім побудувати нову ідентичність, яка не вкорінена в російському імперському насильстві і російському колоніальному насильстві. Це — погляд у майбутнє, який не тримається на звірствах минулого.

— Можливо, це і є каталізатором. Якщо всі колонізовані народи і всі постколоніальні суспільства почнуть прокидатися від цієї реальності і чинити опір повномасштабному вторгненню в Україну — це стане деколоніальним каталізатором.

Коли ви говорите з активістами з Бурятії, вони вказують на те, що в бурятській громаді відбувається трагедія — їхній народ непропорційно масово призивають на службу до Збройних сил Росії, фактично використовуючи як гарматне м'ясо в Україні.

Але водночас оскільки саме їх використовують як гарматне м'ясо, саме вони скоюють звірства. Отже, з боку бурятських активістів, можна зрозуміти, що цієї миті відбувається геноцид проти них, в той час, як вони здійснюють геноцид проти третьої сторони.

Один бурятський вчений сказав мені, що Росія зробила чудову роботу зі знищення бурятської ідентичності та стимулів бути бурятами. Я пам'ятаю, як на самому початку повномасштабного вторгнення я читав статті та розповіді з окупованих територій, і там був хтось, хто явно не був схожий на росіянина. Це був явно хтось із Центральної Азії чи Кавказу, і він казав: «Я росіянин».

Коли українські солдати запитували його: «Хто ти? Яка твоя національна ідентичність?». Він відповідав, що він росіянин. Малоймовірно, що цій людині просто наказали сказати, що він росіянин, але цілком ймовірно, що він хоче бути росіянином. Можливо, в глибині душі він не хоче бути росіянином, але він розуміє, що його стимулюють до того, щоб бути росіянином.

Але якщо ці стимули руйнуються, то, можливо, це стає точкою, що полегшує процес усвідомлення росіянами реальності того, на що перетворився їхній колоніальний проєкт.

— Важливо пам'ятати, що у визначенні геноциду йдеться про «повне або часткове знищення групи». Науковці довго дискутували про те, що насправді означає «частково».

У нашому звіті ми говоримо: «Намір знищити групу частково розуміється як такий, що вимагає націленості на значну або помітну частину цієї групи». На мою думку, те, що відбувається, свідчить про те, що Росія не хоче знищити концепцію української національної ідентичності. Насправді повне знищення української ідентичності суперечить інтересам російського національного та імперського проєкту. 

Річ у тім, що росіянам потрібно, щоб українці існували в тому вигляді, в якому про них пише Путін — історія великого російського народу. Коли ви подивитеся на офіційні коментарі, вони ніколи не кажуть, що хочуть анексувати всю Україну.

Тоді до чого тут геноцид, якщо вони хочуть, щоб українці існували? Якщо вони хочуть, щоб існувала українська держава, тоді геноцид виникає з метою знищити всю частину українців, які вважають, що українці відрізняються від росіян. Ті люди, які вважають себе українцями і виключно ними, є мішенню для знищення. І в цьому полягає проблема. 

Інший момент, на який я хочу звернути увагу, полягає в тому, що ви повинні хотіти знищити цілу групу, або ви повинні знищити цілу групу, щоб вчинити геноцид. Навіть якщо взяти за приклад Голокост — німці не знищили всю єврейську групу. Безумовно, це було масове звірство, але їм не вдалося вбити всіх євреїв. Отже, з погляду будь-кого, хто стверджує, що геноцид трапляється лише тоді, коли ви вбиваєте всіх членів групи — тоді Голокост не був би геноцидом за цим визначенням.

— Звісно, тоді це було б спробою геноциду, але не власне геноцидом (згідно з Конвенцією — ред.) Це логічна помилка. Реальність така, що спроба знищити значну частину групи все одно є геноцидом. 

Я згадаю ще одне питання, яке іноді ставлять. Як можна чинити геноцид, коли ти заперечуєш існування народу? Росіяни кажуть, що українців насправді не існує, і вони є лише як частина російської нації в якийсь збочений спосіб.  

Але знову ж таки, саме в цьому і полягає проблема: геноцид спрямований проти тих, які вважають, що українці існують як незалежна окрема нація, яка має власну культуру і мову. Це хибна логіка на поверхневому рівні. 

— З українського боку, я думаю, що неймовірно потужним інструментом є допомагати людям за кордоном зрозуміти, що це насправді є і як це виглядає. Зокрема, злочини проти дітей — цьому немає протидії. 

Коли я робив другу доповідь, я написав велику частину розділу про передачу українських дітей в російські сім'ї. Є багато історій про табори, в які Росія відправляє дітей, і про те, що відбувається з дітьми в таборах. 

Дітей карали за те, що вони співали український гімн або говорили «Слава Україні». Вони казали: «Ми зробили з них хороших російських дітей». Це сприяє вісцеральній реакції людей, яка робить людей дійсно готовими відкинути це і підтримати Україну на глибшому рівні. 

У США є люди, які скептично ставляться до того, щоб надсилати гроші в Україну. Коли їм розповідаєш історії про те, що відбувається з українцями, особливо з дітьми, вони кажуть: «Боже мій, я не знав». Це змушує їх замислитися над власною критикою допомоги Україні. 

Люди не розуміють, чому ми витрачаємо стільки грошей на підтримку України. Коли ви розповідаєте їм, що насправді відбувається, це допомагає їм зрозуміти речі. Просто продовжуйте розповідати свою історію, але на глибшому рівні і орієнтуйтесь не тільки на Захід. 

Коли ви будуватимете ці мости солідарності, це допоможе побудувати глобальну солідарність між українцями та людьми в усьому світі. Захід має довгу історію колоніалізму, довгу історію геноциду проти різних народів. І якщо ви приєднаєтеся лише до групи, яка сприймається як винуватці геноциду, то люди, які стали жертвами цих злочинів, не обов'язково повірять вашій історії. 

Але ви можете одночасно приєднатися до цих людей і знайти солідарність з тими, які зіткнулися з подібним. Єдина причина, чому ми приєднуємося до Заходу, полягає в тому, що вони єдині, хто дає нам можливість не бути знищеними. У цьому є велика сила. Отже, це стає ще більш потужним, коли українці можуть будувати ці мости.