«Усе, чого торкається фільм, буде актуальне ще довгий період»: розмова з режисером та актор(к)ами «Бачення метелика»

«Це історія про жінку-воїна, яка не бажає бути жертвою» — стрічка «Бачення метелика» описує історію аеророзвідниці добровольчого батальйону з позивним «Метелик», яка повернулася додому після російського полону. 

Світова прем'єра відбулася на Каннському фестивалі. На Одеському міжнародному кінофестивалі, який відбувся у 2022 році в межах Варшавського кінофестивалю, картина здобула нагороду «Найкращий український повнометражний фільм». 

У прокат в Україні стрічка вийде 6 квітня 2023 року. 

Свідомі поспілкувалися із режисером та головними актор(к)ами про підготовку до фільму, створення персонажів, прем’єру в Каннах та важливість стрічки для українців сьогодні. «Усе, чого торкається фільм, буде актуальне ще довгий період»: розмова з режисером та актор(к)ами «Бачення метелика»

Стрічка є повнометражним дебютом автора. Сценарій фільму написав спільно з письменницею та режисеркою Іриною Цілик. 

— Так, щоб не сильно розкривати сюжет: стрічка про військову жінку доброволицю, яка повертається з полону. Але її непростий досвід не закінчується вдома — продовжує стикатися з моральними дилемами і викликами в мирному житті. Попри це вона бореться за бачення свого життя, за власну гідність і самостійність.

А для кого цей фільм? У першу чергу, ми його знімали для українців. Для тих, хто готовий аналізувати сьогодення та рефлексувати його, думати про нього і будувати конструктивне майбутнє. Будувати для людей, які не бояться дивитися на реальність і зазирати у майбутнє; готові брати на себе відповідальність за своє і за життя суспільства, в якому живуть. 

— «Метелик» — це позивний головної героїні, яка є аеророзвідницею. У самому позивному є теж певна символіка. Окрім того, що назва виражає, що це історія героїні, розказана саме з її перспективи — про те, що вона бореться саме за своє бачення та бачення свого життя.

Воно також символізує те, що Ліля — головна героїня — та люди, як вона, всупереч або внаслідок непростого досвіду мають більше, ширше, глибше бачення себе і реальності. 

— У мене не було конкретного наміру щось писати або знімати на тему полону або робити фільм про жінок-військових. Ідея фільму прийшла після того, як я монтував документальну стрічку «Невидимий батальйон» про жінок-військових. Я дивився сцени з їхнього життя, слухав досвіди, дізнався про їхні позиції. Після того почав задумуватись про положення і про оптику військової. 

Ну і про морально-етичні виклики, з якими військові, полонені, ветеранки стикаються вже після бою. Так прийшла першопочаткова зав'язка фільму, а далі вже розвинулась в сюжет.

— Ми концентрувалися максимально в цій історії на головній героїні. Щоб коректно передати, ми, в першу чергу, багато спілкувалися з військовими, колишніми полоненими, людьми, які мають досвід. 

Я врахував, що не зможу передавати, бо не є носієм певних досвідів, тому розумів, що треба створити таке середовище, в якому зможуть розкритися жінки, які також створюють цей фільм та допомагають нам, ділячись своїм досвідом. Намагався зробити цей процес колективним. 

— По-перше, варто зазначити, що ми знімали і завершили виробництво цього фільму до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. І тоді ця історія мала сприйматися дещо інакше: хотілося б залишити глядача з відчуттям, що війна триває. До повномасштабного вторгнення це не відчувалося так, як зараз. Хотів донести, що війна присутня не тільки на полі бою. 

— Після повномасштабного вторгнення актуальність фільму лише зросла. Деякі речі реактуалізувалися. Сумнівів того, що щось неактуальне в мене не було. Якщо якісь речі, теми, моменти, з якими стикається фільм, здаються зараз менш важливими, то це означає лише те, що зіткнення з ними у більшому масштабі лише чекає. Я думаю, глядачі, переглянувши фільм, зможуть відчути, що якісь речі були зроблені до повномасштабного вторгнення. Деякі моменти фільм навіть передчував. 

Ми робили цю історію про конкретний відрізок часу, але всі теми, наслідки війни будуть актуальні ще довгий період. Тому фільм потрібен саме через це, і нам треба говорити на ці теми, часом незручні, які ця історія піднімає.  

— Влаштувати акцію було доволі не просто, тому що сам Каннський фестиваль — це доволі довголітня та зарегульована протоколами подія. Нам здавалося, що наша реальність, те, що ми хочемо сказати, є пріоритетним. Для нас це було очевидно, але був певний дисонанс через те, що багатьом людям протокол важливіший, ніж меседжі. 

Проте нам вдалося. Ми не могли інакше представити фільм, бо він не є мистецтвом поза політикою, а є наслідком та результатом того, що автори фільму є частиною українського суспільства, яке переживає геноцид. 

— Так, це зрозуміло всім, хто дивиться фільм, оскільки є певні маркери. Глядачі розуміють, що це не повномасштабна війна, а локалізована війна на сході. 

Один з висновків, які роблять міжнародні глядачі, — впевнюються, що війна для українців почалася не в 2022 році, а тривала з 2014. Вони отримують ширше і глибше розуміння, як українське суспільство жило в умовах цієї війни, отримують додатковий контекст, починають цікавитися нюансами і деталями. 

— Коли ця сцена писалася та знімалася, то це було більше про те, що головна героїня бачить, — це було саме про її специфічне бачення. Ця сцена мала виразити те, що Ліля, з досвідом війни, полону і насилля, має глибше бачення. Вона відчуває і спостерігає присутність війни там, де її немає. Вона розуміє, що якщо у центрі Києва не чути вибухів і не гинуть люди, це не означає, що там немає війни. Це було про те, що вона усвідомлює: війна триває, і вона все ще є її частиною. 

Це виявилося таким передчуттям ще більшої війни, що ворог, який вчинив насильство над Лілією, непокараний. Це було про те, що непокаране зло зростає і повертається.

— Фільм, сюжет і тема торкається больових і некомфортних точок в нашому суспільстві та колективному досвіді. Можливо, важко побачити в тому, що фільм зображує якусь надію. Проте в кінці ми намагалися зобразити Лілю, як людину, яка попри весь свій непростий досвід зберігає здатність відстоювати бачення свого життя. Вона зберігає здатність приймати власні рішення, не завжди зрозумілі оточенню. Вона лишається самостійною, повноцінною, гідною особистістю. 

Це має вселяти надію, тому що зараз треба сподіватися на самих себе. У цих безнадійних умовах надія живе в нас самих. 

Я радий, що журналісти The Hollywood Reporter побачили це, тому що мені б хотілося, аби глядачі також це відчули. У безнадійних обставинах надія все ще може бути віднайдена, в першу чергу, всередині кожного з нас. 

Знімаючи цей фільм, я плекав надію, що він буде про минуле і про наслідки війни. Але це виявився фільм про теперішнє й майбутнє.

Акторка виконує роль Лілії, аеророзвідниці з позивним «Метелика», яка повернулася з російського полону. 

— Щоб працювати над сценарієм, ми зустрічалися з Ігорем Козловським [релігієзнавця затримали росіяни біля його будинку в Донецьку, після чого майже два роки тримали в полоні — прим. ред.], Богданом Пантюшенко [військовослужбовець Збройних Сил, який провів майже пʼять років у полоні]. Нам було важливо не просто прочитати десь їхні інтерв'ю, а мати реальний контакт.

Потім режисер запропонував пройти курс у Госпітальєрів — військовий вишкіл першої домедичної допомоги. Це дало розуміння, що таке наказ та і з чим стикається людина, яка служить. Серед людей, які в цьому розбираються, ти швидко засвоїш все і починаєш розуміти речі, які цивільній людині недоступні. 

— Максим запропонував писати щоденник полону, детально прописувати кожен день. Я стикнулася з проблемою кліше: як має виглядати жінка, яка служить, яка має певний досвід. Це кліше спирається на Другу світову війну і візуальні матеріали, які ми бачили. 

Для сцен згвалтування спілкувалися з психологами. Я читала багато психіатричної, психічної, психологічної літератури, бо вони всі різні. 

Ще ми поїхали з командою в Мар'янку, Піски та інші населені пункти. Приїжджали на позиції і спілкувалися з людьми. До прикладу, бачили одного молодого командира, в нього була певна манера спілкування та поведінки — і актор може це відтворити. Для чого? Ти отримуєш досвід, щоб він тебе заглибив. 

— Я б хотіла навчитися так само комунікувати з людьми, як вона зі своїм чоловіком. Тобто намагатися не сильно прив'язуватися, не жаліти і робити так, як ти відчуваєш, що це правильно. Щоб певні прив'язки до почуттів не стримували.  

— Навчитися діяти. Мені подобається лінія фільму в тому, що навіть в дуже важких ситуаціях ти можеш брати на себе відповідальність та робити свою роботу. Ти не є жертвою. Якщо відчуваєш, що це правильно, ти це робиш і виграєш.

— Для нас була важлива українська прем'єра, тому що це ті люди, для яких ми робили це кіно. Це ті люди, які близькі до цього досвіду. Коли ви не знаєте мови, вам легко повірити, як грають актори. Коли ти знаєш мову, ти вслухаєшся в інтонацію, ти розумієш, де правдиво, а де ні. Ти більше розумієш контекст, нюанси.  

Вважаю, що фільм важливий, і багато підлітків зараз цікавляться історією і переосмислюють її. Починають звертати увагу на закони, на громадянське суспільство, і це стає їхніми цінностями. Мені подобається, що ми схопили цей фрагмент будування громадянського суспільства.

— Через фільм ми можемо більше зрозуміти себе, наблизитися до діалогу один з одним. Можемо подивитися, хто ми, відрефлексувати, переосмислити себе. Важливо, особливо зараз, не забувати, хто ми є. 

Актор виконує роль Тохи, чоловіка головної героїні. 

— Підготовка була серйозна. Ми багато спілкувалися з військовими, з ветеранами, проходили вишкіл та тактичну медицину. Я так не працював над жодним фільмом та персонажем.  

— Найважче було спілкуватися з хлопцями, які були на війні, оскільки ми мали багато запитань. Це було інколи незручно, бо треба було витягнути з людей інформацію, відчуття і переживання. 

— Те, що він сильний і люблячий. 

— Когось буде мотивувати те, що він пішов на війну. Комусь може подобатись, що він одружився на війні та був там зі своєю дружиною. Думаю, кожен зрозуміє своє в цьому герої. Хтось може взагалі подумати, що це негативний персонаж.  

— У Каннах прийшло багато іноземців. Реакція була схвальною. Було відчуття, що подивився фільм в колі своєї родини. Тоді всі встали, почали аплодувати. Було багато українців, які прийшли з прапорами, плакали. 

Було приємно, що люди пережили з нами цей момент. Цікаво побачити реакцію в нас.

— Це треба дивитися, тому що, по-перше, це українське кіно про сьогодні. Це не щось нафантазоване, придумане, а те, в чому ми живемо. Таких людей, які повертаються, яким треба продовжувати жити в мирному житті, буде багато. Маємо розуміти хоча б приблизно, з чим вони стикаються.