«Україна 2030». Українське суспільство сьогодні та в майбутньому

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило наше суспільство: портрет соціуму, його склад та погляди. Ці зміни стали всеосяжними. Змінились і самі українці. Тепер в нашій державі існує десяток трендів, які українському суспільству та владі прийдеться брати до уваги в прийнятті рішень.

Свідомі спільно з YouTube-проєктом «Україна 2030» розповідають про виклики соціального життя України сьогодні та під час повоєнної відбудови країни.

З початку повномасштабного вторгнення Росії, Україна втратила не лише тимчасово окуповані території. Понад 10 мільйонів українців змінили своє місце проживання з початку воєнних дій. Від 3 до 5 мільйонів стали вимушеними переселенцями до країн Заходу. Ще приблизно 1.5 мільйони людей були депортовані чи переселені в Росію. У результаті цього в Україні сьогодні проживає близько 31 мільйона людей, проте ці цифри дуже приблизні. Всередині ж країни вимушено змінили місце проживання близько шести мільйонів. Все це стає викликом, з якими повинно справлятись українське суспільство та керівництво держави. 

Народжуваність в Україні також значно знизилась. Зараз Україна є третьою у світі з кінця по цьому показнику. Індекс народжуваності в Україні сьогодні складає 0.9, при нормі для збереження кількості населення 2.2. Інститут демографії прогнозує, що до 2050 року в Україні проживатиме всього 25 мільйонів людей. 

Водночас зі зменшенням кількості населення, самі українці стали набагато згуртованішими. Відбулась консолідація суспільства проти спільного ворога. Впродовж всієї незалежності нашої держави панував міф про розколотість українського суспільства. Соціологія ж вказує на протилежне. За словами соціолога Київської школи економіки Тимофія Брика, усі соцопитування в Україні з початку 90-х років показують, що всі громадяни нашої країни цінують безпеку та соціальну підтримку. Повномасштабне вторгнення стало чудовою демонстрацією цього. 

«Відсоток тих, хто каже «я — українець» зростає колосально. На початку 90-х було 40%, у 2000-х — 60%, а тепер — 80%. Тобто суспільство наше об’єднується в тому, що вважають себе українцями. Люди різні. Кожні підтримують щось своє. Тому в ситуації конкретного вибору люди завжди будуть різні», — додає він.

Громадяни країни все більше бажають дистанціюватись від будь-чого, повʼязаного з Росією. «Процес деколонізації йде правильний. Процес дерусифікації, знову ж таки, ненасильницької, йде правильний. Процес українізації — в правильному напрямку, і теж вона не є насильницькою. Ми маємо це розуміти. У людей з’являється тяга перейти на українську мову, більше української літератури, дистанціюватися від Росії та імперського минулого — це нормальний процес», — ділиться політолог Гарань Олексій 

Також українці значно сильніше обʼєднались навколо основоположних питань життя нашої держави. Абсолютна більшість населення підтримує рух до ЄС та НАТО, необхідність демократії та допомоги армії, а також важливість української мови й культури. Громадянське суспільство сильне, як ніколи. Деколи воно переважає своєю активністю наших західних партнерів.

Українці позбулись дещо інфантильної позиції про те, що війна може скоро закінчитись. Віра в перемогу залишається. Втім, в перемогу за 3-5 років, а не до кінця вже цього. Хоча цифри населення України неухильно падають, громадяни далі воліють захищати державу, її цінності та наближати цю перемогу. 

«У нас 19% за нашими опитуваннями кажуть, що ми готові, якщо прийде повістка, іти на фронт. Це не означає, що вони всі кажуть: “Я піду завтра на фронт”. Але вони кажуть: “Ховатися ми не будемо”. Це величезний резерв для мобілізації. Значить, з цими людьми треба працювати відповідно, не хапати когось на вулиці», — каже Олексій Гарань.

Внаслідок великої хвилі міграції в Україні виникла значна проблема з нестачею робочої сили. Міністерство соціальної політики бачить цю проблему та працює у трьох напрямках для залучення більшої кількості людей в Україну.

«Коли ми говоримо про мігрантів і імміграцію, то ми, в рамках нашої робочої групи, розділили три цільові аудиторії. Перше, очевидно, про яку ми зараз всі говоримо, це ті, хто виїхали внаслідок повномасштабного вторгнення. Друга — це українська діаспора. Або це ті, хто виїхали з України до повномасштабного вторгнення, але можуть повернутися. А третій складник — це, очевидно, потенційні трудові мігранти з інших країн, але тут є багато але», — пояснює політолог.

Водночас міграція усіх цих груп населення породжує інші виклики. Українське суспільство буде схильне ставити питання тим, хто виїхав за кордон після початку повномасштабного вторгнення та не повернувся. Існуватиме загроза поляризації за досвідом війни, який переживала велика частина громадян абсолютно по-різному. Водночас існує міф, що українці в Польщі чи інших країнах абстрагувались від війни та подій в Україні, хоча це не так.

Українці в Польщі відчувають та слідкують за новинами в Україні. Часто вони переживають обстріли українських міст складніше, ніж деякі з громадян в самій країні. Інтеграція цих громадян назад в Україну під час повоєнного відновлення буде необхідна. 

Трудова міграція з інших країн — це також виклик, який доведеться брати на себе Україні. Про неї часто говорять в новинах чи владних кабінетах, але вона не стане «чарівною паличкою», яка розв'яже усі проблеми на ринку праці. Проблеми виникатимуть на рівні інтеграції в культурний простір країни, на згаданий ринок праці та в багатьох інших аспектах. 

«А тепер згадаймо, що в нас всередині, внаслідок війни, дуже значна кількість громадян не може знайти роботу. І не мають власного житла», — нагадує перша заступниця Міністра соціальної політики України Дарія Марчак.

Іншим питанням для українського керівництва залишається проблема населення Криму та ОРДЛО, що були під російською окупацією ще з 2014 року. На цих територіях зовсім інше життя, інша інтенсивність російської пропаганди. На думку науковиці в галузі соціоекономіки, демографії та економіки праці Лібанової Елли Крим не стане для України проблемою. На півострові більшість населення зараз — громадяни Росії, які виїдуть самостійно або будуть депортовані. Основні виклики породжує ОРДЛО. 

«Там не тільки ж мова. Кого вважати колаборантом? От колись мене журналісти питали: а от ті, хто перебувають, ви їх всіх вважаєте колаборантами? Кажу: Ні. Якщо людина там опинилася з різних причин: не змогла, не встигла, побоялася виїхати, то що вона, обов’язково на стороні Росії? Ні. Ну, а далі починається розмова: ну, добре, вчителі, лікарі. З лікарями зрозуміло: лікар є лікар. Вчитель: якщо це вчитель математики, то це вчитель математики, а якщо історії?» — ділиться Лібанова Елла і додає:  

На думку соціолога Тимофія Бріка, величезна проблема полягає в тому, що багато людей, які живуть на ТОТ, вже сформовані в іншому суспільстві. 

В сучасних умовах життя України все більшої ваги набирає роль церкви — саме Православної Церкви України. Священники ПЦУ стають військовими та медичними капеланами, лікують рани війни та допомагають українському населенню справитись з духовними травмами. 

«В усьому світі — в Західній Європі, США, в Австралії, Британії — є тренд на зменшення важливості релігії. Кожне наступне покоління називає себе менш релігійним за світовідчуттям, але також і за частотою ходіння в церкву. І навпаки: східна Європа переживає зростання релігійності. В Україні кількість людей, які називають себе релігійними і ходять в церкву, суттєво зросла, порівняно з 90-ми. Якби ми стрибнули назад в 90-ті і в нас було випадкові 10 людей, тільки двоє з них сказали б: “Я, мабуть, релігійна людина”. А восьмеро були б атеїстами. Зараз навпаки: восьмеро скажуть, що вони релігійні, і лише двоє — що атеїсти», — веде далі Тимофій Брік.

Церква рухається в напрямку модернізації та бажає відповідати на запити в суспільстві. Одним з них є активізація самого громадянського суспільства. Церква бажає виступати третім складником держави на рівні з активним суспільством та владою. Бути медіатором у відносинах між ними, моральним авторитетом. 

«Ми зараз в часі усвідомлення. Усвідомлення, що таке мобілізація, як вона відбувається не тільки у війську. І тут важлива координувальна функція держави, суспільства. І, напевно, сенсотворча  функція різних спільнот: філософських, культурних, релігійних, які можуть сформувати наратив, мету життя під час війни», — пояснює роль ПЦУ в країні священник та громадський діяч отець Георгій.

24 серпня Україна ухвалила закон про заборону діяльності релігійних організацій, повʼязаних з Росією. «Свідомі» вже детально описували роль цього закону та виклики для держави під час його реалізації 

Українське суспільство схвально прийняло таку зміну. Згідно з дослідженням Центру Разумкова, понад 70% респондентів сказали, що вони проти того, щоб в Україні функціонувала церква, яка зареєстрована в країні-агресорі. Приблизно 60% сказали, що не відчувають релігійного розколу і в них нормальні стосунки між громадою і релігійною спільнотою.

Цей закон став важливим для національної безпеки України. Бо ж УПЦ (МП) просувала сенси, які руйнують українську демократію зсередини.

«Те, куди рухається МП, методи, які вони використовують, позначається, як хвороблива релігійність, як фундаменталізм. Це щось подібне до ІДІЛу в ісламі, до якихось деструктивних культів, які тотально контролюють вірян і створюють для них альтернативну реальність. У ній своя система координат, свої правила, напевно, своя етика, своє уявлення про добро і зло, або навіть те, яким має бути державний устрій. Тому якраз МП належить до тієї частини релігійного спектра, де вітається жорстка ієрархічність, монархічний тип влади і управління, де демократія вважається гріховною формою правління. У МП православний цар — те, про що мріють багато хто зі служителів і вірян МП», — веде далі отець Георгій.

Україна поступово рухається і в напрямку все більш інклюзивного та толерантного суспільства. Це необхідно нашій державі. Зараз та по закінченню фази активних бойових дій в суспільство будуть реінтегруватись десятки тисяч ветеранів. Велика частка з них матимуть інвалідності. Однак уже на сьогодні майже 3 мільйони людей в Україні мають інвалідність. Чим більш терпиме та толерантне буде українське суспільство, тим легше людям буде повертатись до звичного життя соціуму. 

Міністерство соціальної політики активно працює в цій сфері. Перш за все, ведеться робота зі зміни законодавства, щоб дати пільги та «пряники» роботодавцям. Мінсоцполітики вказують на те, що в Україні сьогодні існує лише «батіг» для працедавців, які не працює повноцінно. Для цього уже створюють та направляються у відповідні комітети необхідні законопроєкти.

Окрім цього, міністерство працює в напрямку освіти людей з інвалідністю та підняття їхньої кваліфікації. Подібні заходи допоможуть повернутись на ринок праці приблизно одному мільйону людей. Це критично важливо, адже окрім заробітку коштів на прожиття, люди відчуватимуть себе гідними.

Говорячи про інклюзивність, варто згадати про толерантність до усіх груп населення. Український соціум буде значно поділений за різними ознаками, втім обʼєднаним проти РФ. Це має стати фундаментом нової політики толерантності. 

«Люди побачили, що є реальний ворог. І це не гендер, не “Радітєль-1”, “Радітєль-2”, не умовна “гомодиктатура”. От є Росія, яка прийшла і фізично вбиває. І людям стало зрозуміліше, що оце зараз основна проблема, а не якийсь там гендер. До слова, російська політика вся дуже гомофобна. Навіть за період повномасштабного вторгнення вони вже створили там низку законів про заборону ЛГБТ. Квір-спільнота прирівняна до екстремістських організацій при тому, що це не організація. Все це — основа російської культури», — ділиться активіст у справах захисту прав ЛГБТК+ Віталій Царюк. 

В Україні проходять перші безпечні прайди, а саме суспільство стає більш терпимим одне до одного. «Є Європейське соціальне опитування, яке ми зараз організовуємо. Його хвиля була, одна з останніх, у 2012 році, ще до Євромайдану. Там було питання, чи ви підтримуєте одностатеві шлюби. Були люди, які кажуть, точно підтримую. Тоді це було приблизно 20% респондентів. Пройшло понад 10 років, ми повторили це дослідження, і вже 40% були позитивні. Тобто зростання відбулося у 2 рази», — ділиться соціолог Тимофій Брік.

Втім, нам досі є над чим працювати. ЛГБТІК+ активіст Віталій Царюк каже, що повинні ще бути прийняті законопроєкти №9103 (про партнерства) і №5488 (проти дискримінації). Вони необхідні в умовах війни, оскільки партнери не можуть відвідувати одні одного в реанімаціях або ж розпоряджатись тілом партнера після загибелі. Коли в померлого партнера гомофобні родичі, це може призвести до того, що в хлопця чи дівчини не буде можливості попрощатись з коханими. Прийняття цих законопроєктів критично важливе, якщо ми хочемо жити у суспільстві рівних можливостей. 

Повний випуск проєкту «Україна 2030.Суспільство» дивіться на YouTube.