«Україна 2030». Про культуру, мову та як їх захистити
«Культура це хребет» — говорить музикант, лідер гурту «Гудімов» Павло Гудімов. В Україні культурна сфера теж у протистоянні з російською сферою впливу, російською пропагандою, Росією як державою.
Україна спирається першочергово на мову, як засіб нести свою культуру, відділяти себе від агресора. Від мови далі йдуть книги, музика, кіно. Культура показує українську ідентичність у творчості, цементує її. Та і в майбутньому саме культурні твори стануть певними артефактами для вивчення і розуміння цієї війни, яку веде Росія проти України.
Свідомі спільно з YouTube-проєктом «Україна 2030» розповідають про виклики перед українськими митцями, менеджерами та суспільством у тому як не тільки зберегти культуру та мову, а і розвинути її в умовах повномасштабної війни.
«Напевно, склалося так історично, що Україна мала стати єдиною країною у світі, де вона мусить захищати свою державну мову», — мовний омбудсмен Тарас Кремінь про мовний закон, білінгвізм та мову як історичну пам’ять
У часи бездержавності українська мова була носієм історичної пам’яті, а з відновленням української державности стала основою української соборности. Українці переосмислили свою історію, підтримку війська, розбудову української церкви та інвестиції в освіту, культуру, традиції та медіа. Навіть назви вулиць та скверів, які здаються незначними, впливають на соціальні настрої та геополітичну ситуацію, тоді як безликість і провінційність сприяли поглинанню України Росією.
В умовах переосмислення себе та захисту власної державности Україна і прийняла закон про забезпечення функціонування української мови як державної. Він працює вже п’ять років.
«У жодній з країн світу, зокрема в європейських державах, нічого подібного немає. У нас це було, зрештою, і політичне рішення в тому числі тому, що стільки, скільки було зламано списів довкола мовного питання за роки Незалежности, напевно, такого не знала жодна із країн світу. Але я дуже радий з того, що я став саме тим уповноваженим у захисту державної мови, якому не соромно говорити про результати своєї роботи. Україна заговорила і впевнена відстоює свої мовні права», — розповідає Тарас Кремінь.
Омбудсмен згадує, як впроваджували мовний закон. Після початку війни у Донецькій та Луганській областях і окупації Криму Росією, держава розпочала процеси із захисту та просування української ідентичності, в тому числі через освіту. Першим був саме закон про освіту у 2017 році. Той закон офіційно затверджував мову освітнього процесу — українську. А потім Верховна Рада ухвалила закон про функціонування української мови, у якому українська мова ставала мовою обслуговування, мовою державних документів, мовою медіа тощо.
«Я пригадую ту критику, але цей перший крок був надзвичайно важливий і роками пізніше. Для закону про мову, для закону про повну загальну середню освіту, для закону про дошкільну освіту, професійну освіту, фахову, вищу освіту, для всіх ланок української освіти, які так важливі для того, щоб закладати стійкий мовний фундамент на покоління вперед», — розповідає Тарас Кремінь.
Двомовність — це наслідок довгої окупації України Росією. Тому заклики внести російську як другу державну лунали досить довго в Україні. Та це неможливо, говорить Тарас Кремінь. За Конституцією в Україні має бути єдина державна мова — це українська. Україна названа Україною, мова названа на повагу до цієї країни, громадяни називаються мешканцями України.
«Українська мова — це мова влади. І кожен громадянин України зобов'язаний володіти українською мовою з тим, щоб мати прямий зв'язок з українською владою. Тим паче в умовах повномасштабного вторгнення українська мова стала і маркером ідентичності, і маркером свободи, ну і, звичайно, маркером свій-чужій, особливо на фронті»,
— пояснює Тарас Кремінь.
«Саме культура, приналежність до групи, яка несправедливо була атакована, і спонукала більшість людей стати до зброї», — Олексій Ерінчак про книжковий ринок, запити українців в літературі та підтримку української книжки
Після початку повномасштабного вторгнення українці звернули увагу не просто на українськомовні книжки — вони почали скуповувати українські книжки. Українську літературу, книжки про українську історію, книжки авторів Розстріляного відродження заполонили топи продажів у книгарнях. Українська книжка стала певним провідником до знань і розумінь того, що вчиняли з Україною та українцями імперії протягом століть, першочергово Росія.
Олексій Ерінчак, співвласник книгарень «Сенс» та «Сенс на Хрещатику» зазначає про зріст уваги покупців до українських книжок, але сам ринок не зріс.
«Російську книжку перестали продавати і її стало зашкварно купувати. Тому створився вакуум. “Російська книжка займала 75% ринку”. Коли 75% ринку йде, то, звісно, туди затягує українську. Але це не робить БУМу на читання. Можливо, читають навіть менше, просто ми цього не можемо зрозуміти. Умовно, було 25% українською, стало 50%, а 50% — відпало. Тому українських книжок збільшилось удвічі за відчуттями. Але ж 50% читачів відпали. Люди як читали, так і читають. Але я не думаю, що більше. Тому що книжка здорожчала, у нас люди сильно багатшими не стали. Викликів життєвих стало набагато більше, ніж було до того», — пояснює Олексій Ерінчак.
Російські удари по друкарнях у Харкові, блекаути і проблеми зі світлом, падіння економіки через війну спричиняють здорожчання ціни на книжки, затримку постачання з друкарень до книгарень, малі тиражі. Ерінчак говорить, що необхідні релокації друкарень до безпечніших регіонів, та визнає — це неймовірно складно, і вже цей процес буде проти часу. Адже це необхідно було робити ще у 2014 році. Росіяни знищують друкарні, склади, школи та бібліотеки, бо вони розуміють: українська книжка — це українська культура.
«Що вони перше роблять, коли окуповують території? Вивозять українські книжки, знімають сюжет, які вони націоналістичні, і заводять російські книжки, переписують підручники, максимально швидко перевчають дітей. Бо вони хочуть зробити всіх росіянами. А хто не піддається — тих фізично вбивають. Дуже переживаю, коли наші письменники і люди культури йдуть до ЗСУ, з одного боку вони є класним прикладом, з іншого боку вони є цілями для росіян. Якщо знищувати точково цих людей, як вони знищували Розстріляне відродження, буде такий самий ефект — ми втратимо культуру на десятки років»,
— говорить Олексій Ерінчак.
Тому необхідно підтримувати українську культуру, говорить Олексій. Підтримувати книжки, підтримувати українських авторів. Адже, через війну, ми вже втрачаємо певних постатей, які утворювали б пласт майбутнього української літератури. Поет Максим Кривцов загинув на війні, у нього вийшла лише дебютна збірка. Увага до його збірки від публіки з’явилась після його загибелі, а мала б бути саме до.
«Поки ми до усіх не донесемо українську культуру, історію геноциду українців, те, що зараз відбувається — геноцид українців. Чим більше людей будуть це розуміти, цікавитися, підтримувати авторів, ходити на презентації, купувати книжки, ходити в бібліотеки, шерити цитати в інтернеті, просто казати “вау, яка книжка, я прочитав”, об’єднуватися в книжкові клуби — тим міцніше ми будемо ставати з погляду культури, тим більше буде відчуття у людей, що щось створюють, що вони потрібні, що вони не дарма роблять свою справу. Вони будуть продовжувати», — підсумовує Олексій Ерінчак.
«Україна — це надзвичайно талановита країна, надзвичайно темпераментна, надзвичайно мелодійна. Ми самі себе недооцінювали», — Павло Гудімов про комплекс меншовартості і популяризацію української культури всередині країни
Павло Гудімов — музикант, лідер гурту «Гудімов» і ексгітарист гурту «Океан Ельзи». Він на музичній сцені досить довго, і тому встиг помітити різницю між українським та російським як і ринком, так і ставленням до музикантів. Першочергово з України.
«Ми воюємо дійсно скорше за незалежність, тому що всі ті роки на нас були різні гібридні атаки, в тому числі нашу культуру завжди знецінювали, формували таку громадську думку, що є якісь сусіди, в яких все набагато краще. І ця війна в тому числі вона не тільки на полі бою. Культурні війни — це набагато складніші за наслідками речі. І культурні війни були набагато раніше, ніж почалися мілітарні війни стандартного характеру з 2014 року. Культурні війни відбувалися не тільки на території України, вони відбувалися так само у всьому світі, де нас знецінювали, притискали, зневажали, не пускали, замінювали, підмінювали поняття», — говорить він про нав’язування меншовартості українцям, першочергово через культурні впливи.
Росія активно працювала на цьому полі у всій країні, та найбільше в регіонах близьких до неї територіально. Харків, Дніпро, Запоріжжя — всі ці міста потерпали від російських впливів, російської пропаганди. «Океан Ельзи» досить багато зробив для популяризації української мови та музики в цих регіонах, говорить Павло.
Це дало свої результати. Коли в таких містах як Дніпро відкривають виставки і галереї, роблять культурні проєкти українською мовою — місцеві жителі відгукуються на ці ініціативи. Ще і тому, що для них українська культура асоціюється з природним розвитком, а не з агресивним нав’язуванням.
«Культура є носієм, і вона дає імпульс для вивчення мови, для заглиблення... Так, саме престиж культури. Тому та історія була пов'язана з тими регіональними впливами, з політикою колоніалізму, яка є в Росії. Але вона ще була пов'язана з певною неосвідченністю наших еліт. Певною безвідповідальністю, бо не було відчуття, до чого це може призвести. І воно призвело до наслідків, в тому числі і війни повномасштабної», — говорить Павло Гудімов про вибір українцями саме української культури під час війни.
Боротьба з нав’язаною меншовартістю і пошук української ідентичності в культурі призводить до того, що українці досить активно відгукуються саме на виставки українських художників, п’єси українських драматургів, кіно та музику українських митців. Виставка про Аллу Горську — українську художницю 60-х років минулого століття — зібрала тисячі відвідувачів. Квитки на виставу «Конотопська відьма» розкуповують не тільки у Києві, а в Ужгороді, Миколаєві. Українська культура стає феноменом, розповідає Павло Гудімов.
Війна також призводить до знайомств культурних діячів і цілих інституцій між собою. Так передається досвід, який потім можна застосувати, повернувшись додому. Так популяризується культура всередині країни.
«Зараз, у час війни, треба допомагати містам. Як Львів з Харковом. Переїхала сюди Харківська школа архітектури. Переїхала сюди Харківська академія дизайну і мистецтв. Коли ми говоримо про такі речі як релокації — це чудово. Тому що це рука допомоги, це співіснування. Це кластеризація освітнього комплексу відбулася на базі Львівської академії мистецтв. Фантастично. Нові простори, нові виставки, нові проєкти. Ходиш, просто думаєш, що це драйв», — розповідає Павло.
«Наш кінематограф змінився, почав змінюватись», — режисер Наріман Алієв про перехід від радянської спадщини до сучасності в українському кінематографі та його проблеми
Кіно — це дуже сильний і дуже привабливий інструмент, говорить Наріман Алієв — український та кримськотатарський режисер. Кіно, за його словами, — це високий відсоток дозвілля для суспільства. І тому це досить впливовий формат, і майже всі країни намагаються утримувати кінематограф.
«Україна не в найгіршій ситуації була, насправді. Якщо подивитися на якісь наші сусідні країни, можна зіставити ВВП. У нас дійсно непогано виливалися гроші. Але вони виливалися на виробництво. І ось для багатьох вони могли заробити, мати зарплатню, гонорар. Бо все ж таки це робота. Часто буває це хобі. Завдяки виключно виробництву. Не прибуткам, не роялті. Тобто ти зробив, отримав гонорар — молодець. Що треба трапитись далі з твоєю роботою? Ти можеш показатися на великих майданчиках. Ти можеш навіть виграти у фестивалі. Але можливості фінансово себе забезпечити, воно не давало», — говорить Наріман про стан українського кінематографа зараз.
Українське кіно важливе тому, що воно говорить саме про українців, вважає Наріман Алієв. А розуміння цього з’явилось тільки після 2014 року — початку війни та окупації Криму. Тоді українці зрозуміли важливість власного кінематографа, і те, що російське кіно не є частиною культури України.
«Але чим далі приходить час, тим більше я розумію, що ми різні, що ми відрізняємося і достатньо якісно. І потреба оцієї комунікації, в чому і як ми відрізняємося, може дати кінематограф український. Ми навіть зараз бачимо, якщо хтось знімає про якісь українські події з-за кордону — все одно інший погляд на них. І ми зараз дуже гостро бачимо, що починаємо цінувати наш цей погляд на нас. І, скажімо, мати це відображення в кінематографі — це важливо для людей, для самоідентифікації»,
— говорить Наріман.
Та українське кіно досі не може розпрощатись з радянською спадщиною. Україна довгий час ігнорувала кіно, і лише в минулому десятиріччі розпочала його розвивати. Новий кінематограф досі опирається на старі радянські постулати — великі майданчики для знімань, внутрішній ринок, підходи до кіно. Наріман Алієв говорить, що все це виглядає як хаос. Війна тільки гальмує розвиток кіно.
«Ми втратили частину ринку на окупованих територіях. Кінотеатри теж не витримували навантажень. 2020 рік ковідний дуже сильно повпливав. Тобто, в нас такий удар за ударом. Оці елементи дистриб'юції, які могли б доходити до глядача, в нас теж страждають. Тому, скажімо, ця індустрія існувала останні десять років виключно завдяки державному фінансуванню. Але це дало можливість з'явитися новому поколінні, яке почало пробувати кінематограф, скажімо, ручками. У нас немає навіть драбини, де ти можеш поступово будувати свою кар'єру і підійти до дебюту вже більш-менш підготовленим з якимось досвідом ринкових відносин, дистриб'юції, піару і взагалі якоїсь комунікації і створення проєкту. У нас тебе отак от кидають і ти, якщо випливаєш, чудово, якщо не випливаєш — ну сорі, але тобі давали можливість. Навіть той факт, що я там свій дебют зняв у 25 років і прем'єра його відбувалася у 26, для країн, де є індустрія кінематографічна це нонсенс», — говорить Наріман Алієв про стан виробництва кіно в Україні.
Тому важливо щоб держава підтримувала виробництво кіно і надалі. Але в умовах обмеженого ринку, війни, коли кінематографісти йдуть до лав Сил оборони України, навіть державні дотації не зможуть стати стимулом збудувати повноцінну кіноіндустрію. Для того, щоб це зробити, необхідні міцні сфери дистрибуції, виробництва, піару і промо, і все це напрацювати на практиці. Тому перспективи українського кіно, особливо за умови завершення війни, мають йти далеко за 2030 рік.
«Ми маємо виростити ці покоління, навчити їх, і глядача підготувати. Це не питання фінансів. Гроші — це потрібний інструмент, але він все одно буде впиратися в наші можливості, в наші компетенції. Для того, щоб їх розвивати, потрібна, певно, системність розвитку», — підсумовує Наріман Алієв.
Повний випуск проєкту Україна 2030. Культура на YouTube.