«Тиснути росіянам руки й показувати свою повагу до них, як до спортсменів, ми не будемо», — інтерв’ю з олімпійською чемпіонкою Юлією Бакастовою

Нещодавно закінчилися змагання Олімпіади 2024 року, на якій наші спортсмени здобули 12 медалей, серед яких — три золоті. Такі результати українці та українки змогли показати попри підготовку в умовах війни.

28-річна Юлія Бакастова виборола золото під час командних змагань із фехтування на Іграх у Парижі. У чвертьфіналі змагань наші фехтувальниці перемогли суперниць з Італії, а у півфіналі — збірну Японії. Саме дії Юлії допомогли нашій команді вийти до фіналу та вихопити перемогу у спортсменок із Південної Кореї. 

Про росіян і білорусів у «нейтральному» статусі, боротьбу за перемогу та підтримку України міжнародною спільнотою — читайте у розмові з шаблісткою Юлією Бакастовою. 

«Свідомі» розповідатимуть історії наших спортсменів-олімпійців у серії інтерв’ю.

Послухати матеріал:

Я завжди любила дивитися Олімпійські ігри. А про фехтування мені розповідала моя бабуся. Вона казала: «Юля, якщо хочеш чимось займатися, в мене є знайомі з фехтування, я тебе можу відвезти до тренера». Я не надала цьому особливого значення спочатку. Та ось, Олімпійський фінал 2008 року в Пекіні й наші фехтувальниці виграли. Потім десь через місяці-два я кажу: «Бабусю, ти пам'ятаєш про фехтування?».  Я передзвонила за номером, який вона мені дала, і записалася на своє перше тренування. 

Через два роки вступила до спортивної школи-інтернату. Батьки сподівалися, що я колись стану професійною спортсменкою. Вже у школі я потрапила в кадетську збірну і почала показувати хороші результати.

На початку спорт для мене був просто захопленням. А потім, коли у мене почало виходити, я стала хотіти більшого — краще фехтувати, краще виступати. Так я і дійшла до Олімпійських Ігор. 

Так, це перші мої Олімпійські ігри, і я дуже хотіла бути на них. Ми з дівчатами (з команди — прим. ред.) налаштовувалися, що потрапити сюди — це лише перший крок до нашої мрії, бо завжди хотіли отримати медаль з Олімпіади. І ми багато працювали для цього. Було складно, було багато «падінь», але наші тренери дуже підбадьорювали. І ми повірили, що можемо не лише потрапити на Олімпіаду, але й виграти омріяні медалі.   

На самих Олімпійських Іграх ми вже просто робили свою справу. Налаштувалися, що треба показати своє максимально професійне фехтування, яке ми готували всі ці роки.

Перед повномасштабною війною у нас змінився головний тренер. Ним став італієць Андреа Теренціо. Але в нас є ще другий тренер — українець Євгеній Стаценко. Італієць не міг приїхати в Україну, щоб тренувати нас, тому ми командою поїхали до нього. Так я прожила в Італії два з половиною роки.

На початку повномасштабної війни нам допомагав італійський клуб і дуже багато італійців, спортсменів та Італійський національний комітет. Перші пів року ми безоплатно жили у будинку, який надав італійський клуб, у якому ми тренувалися. Іноді нам навіть гроші на харчування давали. Потім Міністерство молоді та спорту винайняло для нашої команди іншу квартиру.

Українська та італійська школи обидві дуже сильні. Але після того, як наша команда не потрапила в Токіо, ми трішки впали духом. Нам не вистачало чогось нового і незвичного. І от, тренер-італієць приніс свіже бачення. І ми дійсно почали більше вигравати та відчувати впевненість у своїх діях. Для багатьох суперників ці зміни були неочікуваними.

Насправді таких розмов не було. В принципі, всю ситуацію тренер Андреа Теренціо знає. Перший час, коли ми починали працювати, він дуже багато спілкувався з нами на тему війни. Тренер щодня запитував, як справи вдома, що відбувається. Але мені здається, ні одну з нас не лякали вибухи та сигнали тривоги, бо ми їхали додому. Там рідні люди поряд, рідні стіни, рідне місто. Не дивлячись ні на що, ми просто хотіли їхати додому і бути там, заряджатися цією енергією.

Я поїхала до Італії на тренування через 2 місяці після початку повномасштабного вторгнення і повернулася вперше через три з половиною місяці. Коли ти не бачиш рідних та друзів так довго — це дійсно дуже складно.

У період змагань я стараюся новини не читати. Намагаюся трошки абстрагуватися. Проте розумію, що вже ввечері я прочитаю що сталося в Україні за день та повернуся в реалії сьогодення. Якщо я відчуваю, що емоційно стає дуже важко, то намагаюся з собою поговорити. Можу піти по підтримку до дівчат — вони можуть зарадити.

Якщо я відчуваю, що фізично стаю слабшою, то починаю більш активно робити розминку, щоб вмикати свій організм.

Під час відбіркового турніру для участі у змаганнях тренер швидко аналізує дуже грубі помилки. А вже після змагань проводиться повний розбір всіх боїв. Змагання — це  перевірка. Тренер оцінює те, що вже добре виходить, а над чим ще треба попрацювати.

Переглядаючи запис боїв, ми обговорюємо, як тактично перемогти суперниць. Ми фехтуємо з дівчатами з різних країн і у кожної з них є свій стиль. Наше завдання — знайти ключик, який допоможе завдавати влучних ударів суперницям. 

Насправді дуже багато людей фехтують лівою рукою. Тому зараз це норма. Звісно, коли розбираємо техніку суперника і шукаємо ключик до нього, то розуміємо, куди краще вдарити. Але переваги у підготовці ліва рука не дає. Раніше, років 20-30 тому, це була рідкість. Вважалося, що шульзі буде незручно фехтувати. Але зараз до цього всі звикли.

В нашій команді тренер ніколи не створював конкуренцію. Ми завжди намагаємось допомогти одна одній. Знаємо, що якщо одна з нас стає сильнішою, то інші теж мають до чого прагнути.

Бувають моменти, коли ми на тренуваннях після бою можемо піти і обговорити помилки одна одної. Ми чудово розуміємо, що на міжнародних змаганнях будемо фехтувати із суперницями з інших країн. Дуже рідко нас можуть поставити одну проти одної.

Дуже багато сил ми витратили на підготовку до Олімпіади в Парижі. Тому зараз просто хочеться насолодитись відпочинком, домом. Хочеться насолодитись тим, що ми це зробили. Коли я відновлю тренування, тоді зрозумію, чого хочу далі.

Коли сезон закінчується, то в нас є місяць відпустки. На цей час ми зазвичай поверталися в Україну, додому. Як би ми не тренувалися фізично, але ментально і емоційно ми повинні теж бути заряджені. 

Так, в мене був досвід тренерства у 2020-2021 роках. Моїй сім’ї тоді потрібні були гроші і мені запропонували спробувати підпрацьовувати дитячим тренером в спортклубі. Я пропрацювала там десь півтора року. Паралельно тренувалася, вчилася в університеті та їздила на змагання. І насправді цей досвід був дуже цікавим. Можливо, в майбутньому я повернуся до роботи із дітьми. Після великого спорту все можливо.

Я вважаю, що вони не повинні брати участь у змаганнях, поки йде війна, поки такі жахіття стаються в нашій країні, поки помирають люди. Немає справедливості в цьому. Нашим спортсменам дійсно дуже складно тренуватися.

Ми тренувалися в Італії і це, з одного боку, простіше, бо ми були в безпеці. Але перебувати далеко від дому так довго — емоційно дуже важко.

У перший рік повномасштабної війни росіяни не їздили на спортивні змагання, бо не були допущені у дисципліні з фехтування. Потім, коли їх допустили, це було усього кілька людей і я їх взагалі не бачила. Тільки іноді, якщо я дивлюся бій, то можу побачити там росіян. Потім вони програють і йдуть. 

Коли приїжджає один-два спортсмени, у яких немає підтримки, то вони точно не хочуть бути в центрі уваги. Хоча мені здається, що у випадку в Мілані (йдеться про випадок з Анною Смірновою на Чемпіонаті світу з фехтування, коли українська спортсменка Ольга Харлан відмовилася тиснути руку росіянці після бою — прим. ред.) росіянка дуже хотіла бути в центрі уваги, бо після бою ще годину сиділа, вимагаючи дискваліфікації Харлан. 

Спочатку був наказ Міністерства молоді та спорту, що ми не беремо участь у змаганнях, де є росіяни. Тут ми не могли вибирати. Випадок з Олею Харлан змінив правила. Можна було не тиснути руки і ніякої дискваліфікації за це не передбачалося. Тоді я для себе вирішила, що треба фехтувати, бо ці люди і так багато чого поганого роблять для нашої країни, для нашого народу, для наших людей. І чого ці люди повинні ставати на моєму шляху до цілі — гідно представити себе та Україну?

Ми намагалися показати через бойкот, що не хочемо бачити росіян на Олімпіаді. МОК на це, звісно ж, не дуже добре відреагував. Для них — якщо не хочете брати участь у змаганнях, то так і буде. Тоді наша країна змінила тактику. Вона показала, що готова боротися і що ми просто так не відступимо. Але тиснути росіянам руки і показувати свою повагу до них, як до спортсменів, ми не будемо.

Коли ми фехтували у фіналі, то нас підтримував ввесь зал. Там було дуже багато іноземців, які вболівали за нас. Коли Оля Харлан фехтувала за третє місце, теж всі вболівали за неї і раділи, коли вона виграла бронзу. Це було дуже емоційно.