«Так, мамо, я поїв»: історія про найвідомішу кухню біля Часового Яру

Східні дороги набагато привітніше зустрічають ситих. Коли шлунок набитий до непристойності і в роті ще тліє смак хот-догів з ОККО — смерть видається більш милою, а потойбіччя лагідно жмакає плечі. 

Над головою пролітають винищувачі, ніби несуть чергову ложку окрошки тобі до рота, звуки градів — не більше ніж гуркіт цукрового кубика, що розбивається об дно чашки, а дорожній пил — всього лиш какао-посипка до шоколадного кексу, який ти з’їси до кави.

Того дня ми евакуйовували поранених бійців третьої окремої штурмової бригади. Я був перекладачем для австралійських парамедиків. З командою чекали на виклик в районі Часового Яру. Коли по рації чули сигнал — їхали, як вони кажуть, на роботу. Добирались на точку, забирали бійців і доставляли їх у стабілізаційний пункт.

Не дивлячись на океани і декілька континентів, що розділяють Австралію та Україну, іноземці мали досить гарний вигляд в тандемі з українськими парамедиками — особливо, коли мова заходила про окрошку Анатоліївни.

Сонце було в зеніті, а наші шлунки буррррррррчали в такт вильоту ворожої артилерії, тому декого з команди відпустили на обід.

Дольф, парамедик 3-ї ОШБ, пообіцяв іноземцям найкращий обід, який вони тільки куштували в Україні. І він своє слово стримав. Ми поїхали до Анатоліївни. 

Звичайна жінка: світле, ніби достигла пшениця, волосся, зростом мені, майже двометровій шпалі — по груди, яскраво-темно нафарбовані повіки, рожевий манікюр і дев‘ятнадцять військових на кухні.

У січні 2023 року Бахмут майже повністю перебував під контролем російських військових, Європарламент вирішив створити трибунал для РФ та Білорусі, у Броварах розбилось вище правління Міністерства внутрішніх справ, а Хорватія офіційно перейшла з кунів на євро.

Водночас біля подвір‘я Анатоліївни (локацію не називаємо з міркувань безпеки — ред.) зупинився бус, і звідти вийшли 19 військових. Чоловіки шукали житло, аби готуватися до виконання бойових завдань. 

Кухня вкрита білим кахлем, а контрастні чорні дивани, пришвартовані біля дверей, чекають роздуті шлунки відвідувачів, аби подарувати їм декілька хвилин м’якого блаженства. 

Кухонна поверхня встелена гарнірами та салатами, а з печі тягне ароматом м’яса із часником. Зелень росте не лише на підвіконнях Анатоліївни, а й заглядає крізь відкриті шибки виноградними лозами і кущами троянд. 

Цей собор ситості і хрумких скоринок зводився, аби збирати під одним дахом найрідніших людей і запрошувати нових гостей. Влітку — аби їсти овочеві салати і пити біле сухе під їдкі запахи вонючок від комарів, через які одяг ще декілька днів буде нагадувати про минулий вечір і літо. А взимку — аби приготувати дванадцять страв на Різдво і провести рік.

На другий рік повномасштабного вторгнення кухня Анатоліївни не перестала приймати гостей, навпаки — збільшила їхню кількість. Так дев‘ятнадцять душ, за запрошенням господарки, вмостилися у будинку: хто на лакованому паркеті, хто на білому кахлі. 

З часом військові знайшли інші місця проживання, але навідувати Анатоліївну не перестали. Ба більше, запрошували побратимів та посестер. Відтоді й почалась нова ера кухні із білим кахлем та купою вазонів.

Зараз до Анатоліївни приходять переважно парамедики з різних бригад. 

«Хто прийшов — того годую», — філософія у жінки проста.

Готує вона ті ж страви, якими пригощала дітей та друзів. Домашній квас, компот, запечена курка з сиром, окрошка, борщ (зелений і червоний), солянка, салат з огірками, помідорами та сметаною, зрази — все це меню на один день. 

«Все, що я готувала своїй сім‘ї, зараз готую військовим», — ділиться Анатоліївна

Команда у жіночки скромна — дві руки і голова з рецептами. З графіком все просто — без вихідних. 

«Та які вихідні?! — сміється Анатоліївна. — Ну от прийдуть військові, а я шо? Скажу голодними ходіть?»

Деніал, кремезний австралійський парамедик, має густу, як джунглі, бороду, голос — такий низький і грубий, ніби із чистилища, а очі — найдобріші, що я бачив за останні 583 дні. Загалом — богатир. 

Яким щирим був його тоненький сміх, який лунав ніби із самого дитинства, коли той скуштував окрошку! Усі тридцять два зуби вишикувались в усмішці. А після зразів одразу ж попросив, аби я написав йому латиницею, як вимовити слово «неймовірно». 

Голод обходить вулицю Анатоліївни усіма можливими шляхами. Єдині, хто наважується приносити неспокій сюди, — російські ракети, від яких вікна будинків заклеєні фанерою, а дахи — діряві, як решето.

Господарка радіє, коли бачить що будинок повний людей. Коли стіни захищають. Але як би Анатоліївна радо не приймала в гостях військових, чекає на повернення сусідів з родиною в гості, і звичайно, миру. І для цього, власне, і робить усе можливе, а головне — смачне.

Я хотів би розповісти, чим Анатоліївна займалась до війни, як лікувала недоношених дітей у пологовому чи як займалась акумуляторним бізнесом, аби вивчити дітей. Але…

«Зараз найголовніше — не втратити те, що є. А за минуле я не боюсь, воно завжди зі мною, тому не розпитуйте краще, ким я працювала, а питайте що я сьогодні приготувала», — каже Анатоліївна, накладаючи запечену картоплю з відбивними.