Сценарії державотворення: чому українська держава не втрималася раніше

Сценарії державотворення: чому українська держава не втрималася раніше

Весну 1918 року Володимир Винниченко зустрів у поганому настрої. Німецькі військові привели до влади генерала Павла Скоропадського, а соціаліст Винниченко виїхав з Києва та жив на дачі під Каневом. Політики лівого спрямування вели підпільну боротьбу проти Скоропадського, а його поліція та спецслужба наглядала за ними. Саме за таких обставин внутрішнього розбрату Винниченко занотував у своєму щоденнику фразу, яка стала крилатою: 

«Читати українську історію треба з бромом, — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи правильніше напівдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів».

Звичайно, історія України має не лише такі форми, проте  вони переважають. А чи могло бути інакше? Чи могла на території сучасної України сформуватися державність, яка би встояла протягом сторіч модерної історії?

Відповідь на це запитання можлива лише в умовному способі. Водночас політична наука шляхом узагальнення визначила обставини, за яких виникають держави. Застосовуючи цю теорію до українського минулого, можна зрозуміти, що завадило Україні зберегти державність. І відповідно — чого варто остерігатися нині. 

У цьому може допомогти один із найвпливовіших соціологів ХХ сторіччя Чарльз Тіллі. Спершу варто запам’ятати два поняття, які ввів Тіллі. 

  • Державотворчий націоналізм — суспільний рух, який виникає в межах багатоетнічної держави чи імперії. Цей рух виникає на противагу державному націоналізму, який прагне гомогенізувати етнічні групи та позбавити їх привілеїв. 
  • Революційна ситуація — низка обставин, за яких суспільний рух може досягти успіху. Перш за все, має сформуватися коаліція, яка хотітиме боротися за владу. Її боротьбу має підтримати значна частина суспільства. Натомість державна влада не здатна чи не бажає протистояти коаліції.

Застосуємо ці, а також інші принципи Тіллі, до трьох ситуацій, коли формування незалежної держави на території України було найбільш ймовірним. 

Хмельниччина

Протягом XVI сторіччя ціни на агропродукцію на європейському континенті зросли у два-три рази. Історик Ярослав Грицак пов’язує це з колонізацією Америки та появою дорогоцінних металів звідти. 

Натомість американський антрополог Леслі Вайт вважає, що це — не єдина причина. Так чи інакше, експорт українського збіжжя на Захід стає більш економічно привабливим. Протягом сторіччя польська та литовська шляхта збільшує тиск на селянство, яке обробляє українські чорноземи. Вона слідують класичній економічній моделі «ефект масштабу»: чим більше земель контролюєш, тим відносно меншими будуть додаткові витрати, наприклад, на юридичні послуги з укладання договору або посередниці з пошуку клієнтів. Для цього шляхтичі просуваються все далі на схід. 

Це відповідає спостереженням Тіллі щодо причин виникнень державотворчого націоналізму. Група, яка раніше мала привілеї, починає їх втрачати. Це спричиняє відчуття несправедливості та бажання чинити їй спротив. Через це збільшується приплив людей у пониззя Дніпра — територію, яка фактично існує поза державним контролем. 

Спроби інтеграції цих самостійний козацьких груп у державний апарат Речі Посполитої успіху не досягають через те, що поляки йдуть на поступки лише у крайньому разі. Розуміючи це, наприкінці XVI — на початку XVII століть козацька старшина організовує низку повстань, аби створити умови для перемовин. Це протистояння загострюється і набуває не лише політичних, а й етнічних рис: унаслідок постійних зіткнень з поляками на півночі та кримськими татарами на півдні виникає самостійна соціально-етнічна група козаків. 

Зрештою, це призводить до повстання на чолі з Богданом Хмельницьким. Воно набуває таких масштабів, що в гру вступає інший принцип, виокремлений Тіллі: «War made state, and the state made war» (війна спричинила появу держави, держава спричиняє появу війни). 

Військо Речі Посполитої зазнало такої поразки, що виникла революційна ситуація. Станом на 1649 поляки не могли зупинити повстання, але і козацьке військо після трьох років війни потребувало відновлення. Через це сторони  погодилися на надання козацькому війську автономії. Водночас про незалежність не йшлося — формально гетьман залишався «слугою» польського короля.

Чому ж козаки не створили незалежну державу? У 1648 році завершилася Тридцятирічна війна, сторони підписали Вестфальські угоди. Цей комплекс документів визнав суверенність держав, почало формуватися поняття «державного кордону». Водночас європейські країни того часу здебільшого були монархіями, тому суверенітет належав не народу, а королю. Така модель розвитку козацтву не підходила. 

Звичайно, були і республіки: Венеція, Генуя, Річ Посполита. Але щоб сформувати республіканський державний устрій, козацькому війську потрібен був час, якого не було.

Незабаром після підписання Зборовської угоди революційна ситуація зникла: козацька старшина почала втрачати підтримку селянства через соціально-економічне протистояння, натомість польська еліта відновила свої спроможності. 

Саме тому козацька незалежна держава була на той час неможливою. Натомість козацьке військо функціонувало як відносно автономний актор протягом наступного сторіччя. 

Перші визвольні змагання

Наступного разу революційна ситуація для українського державотворчого руху склалася на початку ХХ сторіччя на теренах двох імперій — Російської та Австро-Угорської — внаслідок протистояння в трикутнику «імперія — соціалістичні рухи — націоналістичні рухи». 

Це протистояння виснажувало сили обох імперій. Перша світова війна пришвидшила деградацію спроможностей, у результаті чого обидві держави впали, хоч і перебували по різні сторони фронту. 

Що ж стосується суспільної підтримки, то на початкових етапах змагань вона теж була достатньою. «Центральна Рада користувалася величезним успіхом серед селян та солдатів», писав радянський історик Микола Полетика, який тоді мешкав у Києві. 

Його важко запідозрити у прихильності до українського руху, адже Полетика критикував прагнення українських політиків до незалежності. Що ж стосується українського руху на розвалинах Австро-Угорської імперії, то він мав кращу організаційну розвинутість.

То чому ж Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не вдалося утвердитися, як це зробили Польща, країни Балтії та Фінляндія? Проблема в тому, що модель Тіллі не враховуває можливість боротьби багатьох рухів за владу одночасно. А саме у такому положенні опинилися українці, які мусили жонглювати інтересами Німеччини та Франції, давати відсіч червоним, білим, полякам та румунам. За таких умов єдності не було і між українською елітою, адже одна частина наполягала на автономності, інша — на незалежності; хтось приєднався до більшовиків, а дехто обстоював монархічний устрій. 

Звичайно, легко критикувати українських політиків за міжусобиці. Але навіть якби вони об’єдналися, навряд би їм вдалося змінити хід подій. Франція хотіла понад усе утворити мережу сильних східноєвропейських країн, які відділили б СРСР від Західної Європи. Польща та Румунія відігравали ключові ролі в цій системі і відмовлялася визнавати українську державність на Галичині та Буковині. А звільнити решту України від більшовиків та закріпитися там вже ні в кого сил не було.

Друга світова війна

Чи могла українська держава виникнути за результатами Другої світової війни? Тоді не сформувалося революційної ситуації. Боротьба за сучасні території України розгорнулася між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. 

Обидві держави володіли засобами насилля індустріального характеру. Фактично, вони майже ніколи не послабляли свого контролю над суспільством. Винятком з цього правила був короткий період міжвладдя влітку 1941 року. Тоді Організація українських націоналістів встигла проголосити відновлення української держави, проте незабаром керівництво організації було ув’язнене, а її учасників, які працювали на українських теренах, нацисти розстріляли. 

Що ж стосується Великої Британії та США, вони цікавилися можливостями допомогти українському руху. У повоєнні часи Центральна розвідувальна агенція готувала диверсійно-розвідувальні групи з українських націоналістів. Але вплив цих операцій був недостатнім для відновлення української державності.

Уроки жорстокості

Наприкінці вісімдесятих та на початку дев’яностих на радянських теренах знову склалася революційна ситуація. Національні рухи вже були сформовані, їх підтримка також була значною. Що стосується готовності Кремля до насилля проти рухів, то радянська армія продемонструвала її спочатку у Тбілісі в 1989 році, потім у Баку в 1990 році і, зрештою: у Вільнюсі в 1991 році. 

Проте насилля все ж не було достатнім для придушення рухів, а всередині партії не було єдності щодо його доцільності. Завдяки цьому Україна здобула незалежність без зброї. 

Проте це не розв’язало проблему, а лише відклало її. Росія крок за кроком нормалізовувала насилля, аж поки не розпочала чи не найбільшу від часів Другої світової війну на європейському континенті. 

Аби вистояти сьогодні мусимо винести уроки з попередніх трьох епізодів: 

  • Мати занадто багато ворогів за кордоном неприпустимо.
  • Потрібно пропонувати світу політичний проєкт, який відповідає поточним міжнародним нормам.
  • Необхідна внутрішня єдність, заснована не на сліпій вірі лідерам, а на погоджених суспільних інтересах. 
  • Втома дорівнює смерті.

У минулому не було такого шансу, який ми маємо зараз.