«Статус мого сина зниклий безвісти або, ймовірно, в полоні» — історія морського піхотинця, який захищав Маріуполь

«Статус мого сина зниклий безвісти або, ймовірно, в полоні» — історія морського піхотинця, який захищав Маріуполь

22-річний Денис Харченко народився у Чернігові. Хлопець є військовослужбовцем у четвертому поколінні. Шлях військового обрав після закінчення 9 класу, коли вирішив вступити до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, хоча батьки не наполягали на цьому. Після закінчення ліцею продовжив навчання у Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, де до 4 курсу навчався на пілота. 

Після закінчення університету Харченка розподілили у 36-ту окрему бригаду морської піхоти. Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну  застав його у Водяному Донецької області, після чого він виїхав захищати Маріуполь. 

У середині квітня 2022 року Денис Харченко, намагаючись врятувати життя підлеглих, потрапив у полон до росіян. Про це його рідні дізналися з російських пропагандистських новин. Уже більше 200 днів хлопець та його побратими перебувають у полоні, однак він так і не зміг отримати статус військовополоненого. 

«Свідомі» поспілкувалися з матір'ю Дениса Тетяною Харченко та його нареченою Катериною Царевою.

«Військовий у четвертому поколінні» 

Денис Харченко старший син у сім'ї. Матір хлопця Тетяна розповідає, що він з дитинства був слухняним та відповідальним. 

«Я ніколи не могла про нього чогось поганого подумати, бо він виконував все без сперечань», — розповідає жінка.

Тетяна переконана, що на вибір сина стати військовим вплинув дідусь, який завжди відрізнявся своєю розсудливістю та дисципліною. У сім'ї Харченків Денис вже четвертий військовий. Хоч сама жінка хотіла, щоб її син обрав цивільну професію. 

Після закінчення 9 класу Денис вирішив подати документи у Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Його рішення підтримав батько, а дідусь лише попередив, що буде нелегко. Тоді Денис та Тетяна запізнилися з терміном подачі документів, але в коридорі хлопця помітив директор ліцею і запросив на співбесіду. 

«Я внутрішньо зраділа, що ми запізнилися. Але під час співбесіди наполегливість Дениса вразила директора, і він дав письмовий дозвіл, щоб у нього прийняли документи та допустили до здачі іспитів», — розповідає Тетяна. 

Після закінчення ліцею Харченко вступив до Харківського університету Повітряних сил. Вирішив стати пілотом, і це стало ще одним викликом для Тетяни. 

«Скажу чесно, коли проходили медичну комісію, я хотіла, щоб Дениса не допустили до навчання на льотному факультеті. Тоді не могла уявити, як моя дитина буде підіймати цю машину в небо», — ділиться мама військового.

Уже в жовтні 2019 року хлопець здійснив свій перший політ. 

На четвертому курсі Денис за станом здоров’я перевівся на факультет протиповітряної оборони. У цей час познайомився з майбутньою нареченою Катериною. Вона пригадує, що хлопець був засмучений, що не зміг стати пілотом. «Викладачі не хотіли, щоб Денис переводився», — каже дівчина. 

Перед закінченням університету Денис проходив практику у 93-тій окремій механізованій бригаді «Холодний Яр»; очікував, що туди його і розподілять після випуску,  оскільки хлопець добре себе зарекомендував і вже проводив заняття для особового складу бригади. Але за місяць до випуску повідомили, що поїде в Миколаїв у 36-ту бригаду.  

Наймолодший командир зенітно-ракетного взводу

У 36-тій бригаді Денис Харченко став наймолодшим командиром зенітно-ракетного взводу. Його підлеглими були військові віком, як його батьки, і вже мали бойовий досвід. 

«До нього ставилися, як до маленького хлопчика. Але він зміг зробити так, щоб його поважали, і деякий час навіть виконував роботу ротного», — каже наречена. 

У складі 36-тої бригади Денис мав виїзди в Урзуф Донецької області та на острів Зміїний, а напередодні повномасштабного вторгнення проходив службу у Водяному.  

На новорічні свята Денис хотів взяти відпустку, але не відпустили через тривожну ситуацію. Катерина приїхала до нього в Маріуполь, щоб разом побути на святах.  У січні хлопець рідше почав телефонувати. 

«Він надсилав тільки голосі повідомлення. Думаю, оберігав мене. Уже тоді на лінії розмежування були обстріли, і Денис не хотів, щоб я цього чула»,  — говорить Тетяна.

«Відчувала,  що відправляю сина війну»

Наприкінці січня хлопцю дали відпустку на 10 днів, і він та Катерина приїхали у Чернігів. Останній раз, коли жінки бачили Дениса, було 4 лютого. «Ми провели Катю, а поїзд Дениса був через годину. Син попросив мене не чекати з ним і їхати додому, але я відчувала, що насувається біда», — каже Тетяна.

Жінка посадила сина на потяг, а сама чекала за рогом,  коли він поїде. 

«Я розуміла, що відправляю сина на війну. Це був останній раз, коли я його бачила», — говорить вона. Після цього вони спілкувалися ще рідше.

«+» означає «все добре, я живий»

24 лютого Денис зателефонував мамі і попросив її з сім'єю покинути Чернігів. Жінка з дочкою поїхали в село поблизу, але через деякий час опинилися в окупації. Тоді вона втратила зв'язок з сином. За можливості Денис та Тетяна надсилали один одному «+», що означало «все добре, я живий/жива». Щоб отримати чи надіслати повідомлення, Тетяна виходила в поле. 

Чоловік Тетяни та Катерина брехали жінці, що у них є зв'язок з хлопцем, хоча нічого не чули від Дениса. 

«Я вдячна, що не говорили правду. Якби я тоді знала, що з сином немає зв'язку, не впевнена, чи витримала б це», — говорить Тетяна. 

Денис зателефонував Катерині 5 березня. Розповів, що оберіг, який вона йому подарувала, тріснув. 

«Тоді я зрозуміла, що буде лихо. Попросила його триматися і сказала, що ми його чекаємо. Це була остання наша розмова», — каже Катерина. 

Після цього Катерина довгий час не мала жодної інформації про хлопця. Вона контактувала з його друзями і бойовими лікарями, чи немає Дениса в списках загиблих чи поранених. 

7 квітня Денис знову вийшов на зв'язок — написав, що тримається та надіслав «+». 

«У християнстві 7 квітня свято Благовіщення. Для мене те, що мій син вийшов у цей день на зв'язок, також блага вість», — говорить жінка.

«Дізналася про полон сина з російських новин»

16 квітня Тетяні Харченко зателефонували знайомі з Росії та повідомили, що бачили Дениса в новинах. Жінка знайшла сюжет і переглянула кілька разів, щоб вивчити найменші деталі. 

«Я уважно дивилась на його рухи, щоб зрозуміти, чи все гаразд з ним і чи не поранений. З сюжету зрозуміли, що Денис десь на окупованій території Донеччини», — говорить мама полоненого.

«Заповніть форму і чекайте відповіді»

Після того,  як стало відомо, що Денис потрапив у полон, сім’я вирішила звернутися до поліції, Служби безпеки та Національного інформаційного бюро, щоб військовослужбовця внесли у списки полонених. Проте відео-інтерв'ю недостатньо, щоб Денис отримав цей статус. Потрібно, щоб Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що Денис справді перебуває в російському полоні, а для цього росіяни мають пропустити представників МКЧХ на територію утримання полонених. Зараз статус Дениса — зниклий безвісти або, ймовірно, у полоні. 

«Ми вже звернулися у представництва МКЧХ у восьми країнах,  але всюди нас просять заповнити форму та чекати відповіді», — говорить Тетяна. 

Про те, що Денис Харченко перебуває в полоні, у приватних розмовах підтверджують військовослужбовці, яких обміняли 21 вересня. 

«Вони бачили Дениса в Оленівці. Казали, що дуже худий», — розповідає Катерина.

Проте військові попередили, що росіяни можуть вивозити полонених у невідомих напрямках. Зараз ані Тетяна, ані Катерина не знають точної інформації про місце перебування Дениса.

«Вийшов на зв'язок, щоб дізнатися, чи не окупований його дім» 

У полоні Денис двічі виходив на зв'язок: 7 вересня зателефонував мамі, а 10 вересня — нареченій. Попросив багато не розповідати та хотів дізнатись, чи Чернігів окупований.

Після масштабного обміну 21 вересня жінки «здали морально». Засмутилися, що Дениса немає у списках на обмін.

«Ми дуже раді за тих, кого вдалося обміняти. Але морально тяжко від того, що Денис досі там», — говорить мама полоненого. 

Тетяна Харченко закликає не забувати, що у російському полоні досі перебувають сотні українських військових. 

«Ми повинні боротися за наших військових і шукати шляхи їх звільнення. Ми живемо у ХХІ столітті,  а наші діти виходять з полону так,  ніби повертаються з концлагеря», — каже жінка.