«Совість не дозволяє вам дивитися нам в очі». Яків Гандзюк і ті, хто захищають Україну під його іменем
«Єдине побажання усім нам — помремо героями!» — це одні з останніх слів генерала армії Української народної республіки Якова Гандзюка. 9 лютого 1918 року більшовики розстріляли його у Києві.
Через понад сто років іменем Гандзюка назвали 59-ту окрему мотопіхотну бригаду, яка від початку російсько-української війни захищає країну, а 24 лютого прийняла бій на півдні. У листопаді бійці, зокрема, 59-ї бригади звільнили Херсон.
Розповідаємо про генерала Гандзюка і тих, хто через 105 років продовжує його справу та воює з тим самим ворогом.
59-ту окрему мотопіхотну бригаду сформували у грудні 2014 року. У 2020, щоб відновити історичні традиції щодо назв військових частин, бригаді присвоїли найменування «імені Якова Гандзюка».
Обирали найменування, зокрема, за географічною привʼязкою місця дислокації частини і біографії самого героя. Яків Гандзюк родом з Вінниччини, у цьому ж регіоні розташований штаб 59-ї бригади.
«У нас було багато варіантів. Імʼя Якова Гандзюка було практично невідомим, але ми зупинились саме на ньому: генерал багато чого досяг на службі в Російській імперії, але відмовився від усіх заслуг та привілеїв на користь Батьківщини. Коли Росія пішла проти України, став на бік свого народу. Навіть своєю загибеллю Гандзюк показав, що не скориться», — розповідає пресофіцерка 59-ї омбр лейтенантка Оксана Кобець.
За царської Росії у Якова Гандзюка успішно розвивалась військова карʼєра. У 1911 йому разом з родиною надали дворянський титул Російської імперії з правом передачі нащадкам.
У 1917 отримав звання генерал-майора, однак коли Україні випав шанс здобути незалежність, Гандзюк очолив 1-й Український корпус. Частини корпусу утримували залізничні вузли у Здолбунові, Рівному та Шепетівці і роззброїли корпус на чолі з Євгенією Бош — секретаркою внутрішніх справ та виконуючою обов'язки голови більшовицького уряду України.
8 лютого 1918 року більшовицькі війська Міхаїла Муравйова увійшли до Києва. Уряд УНР перебазувався до Житомира і не попередив про це українські підрозділи, які перебували на оборонних рубежах столиці.
Корпус Гандзюка, штаб якого розміщувався у Білій Церкві, не знав про захоплення столиці. Мовчання військового міністра Миколи Порша змусило Гандзюка самому виїхати для отримання вказівок від Центральної Ради.
На підʼїзді до Києва Гандзюка разом із начальником штабу корпусу Яковом Сафоновим та керівником оперативного відділу Олександром Гаєвським оточили балтійські моряки. Гаєвському вдалось врятуватись, тому про обставини загибелі Якова Гандзюка знаємо з його спогадів.
Командирів українського війська привезли до резиденції Муравйова. Той запропонував їм перейти на бік більшовиків.
«Ви помилилися, бо ми українці, — сказав генерал Гандзюк. — І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами».
Муравйов наказав їх розстріляти.
Біля будівлі Олексіївського військового інженерного училища (зараз — Київський військовий ліцей імені Івана Богуна) після команди «вийти з вагона» генерал Гандзюк звернувся до товаришів: «Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання усім нам — помремо героями!».
«Як командувач українського корпусу, виходжу на розстріл першим!»Останні слова Яків Гандзюк промовив, коли більшовики сказали повернутись до них спиною: «Що? Совість не дозволяє вам дивитися нам в очі!».
Полковнику Гаєвському вдалось вижити і пораненому втекти. Генерал Гандзюк помер не одразу, його добили багнетами — на тілі нарахували дванадцять поранень.
За гетьманату Павла Скоропадського, Гандзюка і Сафонова з військовими почестями перепоховали на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря. Памʼять про Гандзюка стирали: у 1920-х більшовики зруйнували його могилу; відновили її нащадки та небайдужі громадяни після відновлення незалежності України.
«Перед тим, як взяти імʼя Гандзюка, про нього розповіли усім військовослужбовцям. Ми хотіли знати думку, чи готові вони воювати під іменем цієї людини. Дійсно, багато хто його не знав, але коли ознайомились із біографією, погодились, що це гідний вибір», — розповідає представниця 59-ї омбр.
Бригада з моменту створення захищала Україну на територіях Луганської
та Донецької областей під час АТО (ООС). Наприкінці лютого 2022 військових перевели на Херсонщину, де вони і зустріли повномасштабний російський наступ.
Через висадку десанту, опинились в оточенні, однак зуміли прорватись через Антонівський міст, закріпитись на позиціях і не дати армії Росії пройти до Миколаєва. До листопада бригада вела бої на цьому напрямку і брала участь у звільненні Херсона. З грудня військові захищають Україну на Донецькому напрямку.
Крім продовження військової справи Гандзюка, бригада бере участь у відновленні памʼяті про нього. Представники долучились до відкриття меморіальної дошки на місці розстрілу генерала у військовому ліцеї в Києві. «Ми також знайшли нащадків Якова Гандзюка і звʼязувались з ними. Через повномасштабну війну не вдалось реалізувати все задумане, але у планах — піднімати памʼять про генерала. У Вінниці вже назвали вулицю на честь Гандзюка», — каже Оксана Кобець.
З початку повномасштабної війни близько пʼяти сотень військових 59-ї омбр отримали відзнаки Міноборони України та державні нагороди. Сімох військовослужбовців нагородили найвищою державною нагородою «Герой України», трьох з них — посмертно.
