Сергій Притула: «Завдання влади — малювати на горизонті спільні знаменники та вести до них державу і людей»

В День соборності нам вдалось поспілкуватись з громадським діячем, політиком та шоуменом Сергієм Притулою. Сергій поділився своїми думками щодо свободи слова в Україні, стан громадянського суспільства, аполітичність молоді та соборність.

З 16 січня сфера обслуговування перейшла на українську мову і одразу почалися дебати щодо цього питання. Чи ви слідкували за суперечками? Нещодавно саме була історія з блогеркою, яка обирала між Росією та Україною на користь першої, і це помітив наш військовий, що спровокувало конфлікт. Чи ви про це чули?

Передусім, я не пов’язую те, що відбулося з дівчиною, яка має блог у ТікТок, з вступом в силу закону про мову. Мабуть, ці дві речі просто співпали. Якщо розглядати два кейси окремо, то ситуацію з блогеркою мені цікаво аналізувати не крізь призму її протистояння зі Штефаном, а радше крізь призму того, що в нас в країні потихенько формується інститут репутації. Адже одразу кілька брендів доволі оперативно заявили про розірвання угод про співпрацю з нею. А, наприклад, платформа “Прометеус”, яку я дуже поважаю, дізналася, що ця пані якийсь час вела онлайн-курси, і тому вони вирішили перезаписати їх з іншим коучем. З такого ракурсу мені цей фейл розглядати набагато цікавіше. А щодо протистояння дівчини та армії — його, як такого, не буде, адже воно виникло ситуативно. Було б добре, щоб дівчина, звісно, зробила висновки з того, що відбулось, і більше таких речей не повторювала.

А щодо запровадження у сфері сервісу обслуговування українською мовою за замовчуванням, то мені здається, що це абсолютно нормальний природній процес, який відбувається в контексті всього, що коїться у країні ще від президентства Ющенка. Адже якісь процеси, які стосувались української мови, появи квот на телебаченні і радіо, почались ще за часів його каденції. Потім там була невелика вимушена пауза на час перебування на посаді одного любителя блатного сленгу. Але я думаю, що весь цей ґвалт зараз вляжеться і те, що видавалось комусь страшним, незручним чи дискримінаційним, через 2–3 роки стане нормою життя.

Підозрюю, що можливе загострення навколо цього питання відбудеться через рік-півтора, адже ті скарги, які зараз надходять мовному омбудсмену, наскільки я пам’ятаю, спершу не штрафуються..

Навіть так скажу: моя донька ходить до дитячого садочку, і коли ти туди телефонуєш, вмикається автовідповідач, який дає коротку інформацію про садок і просить залишитися на лінії. Раніше вони робили це російською. Якось зателефонував, вислухав весь цей текст, а тоді підняла дівчина слухавку, а я їй кажу: «Ви знаєте, підозрюю, що якщо так і буде залишатись, то я і частина батьків будемо це сприймати як порушення закону». Бо ж нововведення стосується багатьох бізнесів: не лише барів, ресторанів, готелів, але й клубів, садочків, гуртків у тому числі. Уявіть собі — через три дні все те, що було російською, перетворилося на українську. Тобто люди реагують і це приємно.

Нещодавно ютуб-канал “Geek Journal” заблокували “1+1” ніби-то за порушення авторських прав. Декілька місяців тому були судові засідання по книзі «Справа Василя Стуса». Й одне, й інше поєднували з наступом на свободу слова. Яка зараз у країні загалом ситуація із цим?

Звісно, у день, коли стало відомо про цю ситуацію, я за можливості одразу записав відео на підтримку Тайлера. Адже минулого року на своєму ютуб-каналі я запустив ініціативу, яка називається «Мобілізація українського ютубу». Мета цього — популяризація українськомовних ютуб-каналів, щоб вони активніше розвивались, мали більше підписників та переглядів, швидше прийшли до монетизації і могли інвестувати зароблені кошти у якість того контенту, який вони виробляють. Так вони можуть ставати більш конкурентоздатними.

Нашим блогерам, які перебувають в умовах дещо вужчої українськомовної аудиторії, важко конкурувати з російськими виробниками контенту. Адже останніх дивиться не лише Росія, а пів України, частина населення балтійських держав, Білорусь, Казахстан — тобто весь колишній союз і ще плюс чисельна російська діаспора у Європі, Північній Америці тощо.

Я пам’ятаю нашу колаборацію з Тайлером. Минулого року ми записали відео, де обмінювались своїми топами кращих фільмів українського виробництва часів незалежної України. Тоді в нього було трохи більше 40 тисяч підписників, а тепер, коли його заблокували, — у нього 97 тисяч. І це дуже круто для українськомовного виробника такого контенту. А коли такий великий інформаційний гігант каже про те, що заблокував “Geek Journal”, тому що той користувався без дозволу користувався унікальним контентом, і це співпадає із виходом в мережу влогу, де Тайлер розбирає “1+1” на гайки і говорить, що, на його суб’єктивну думку, яка має право на існування, вони скотилися від дійсно цікавого каналу до того, що є зараз, то це справді виглядає недолуго.

Найсмішніше не лише це. Я провів паралель цієї ситуації з тим, що робив Медведчук, і згадав ефект Барбари Стрейзанд. Тому що на новому каналі Тайлер за якийсь тиждень часу назбирав 80 тисяч глядачів, а його розблокований канал сягнув відмітки у 150 тисяч. І якщо подивитися з іншого боку: канал “1+1” таким чином хотів показати свою силу, щоб всі побачили, що вони можуть зробити з будь-ким, хто косо глянув у їх сторону. Що ж, зараз, на жаль, мушу констатувати, що колеги показали свою слабкість, бо ми говоримо про геть неспівмірні потужності: величезного медіахолдингу та індивідуального бренду Тайлера. Тут навіть не потрібно дивуватись тому, що на його захист стала практично вся ютуб-спільнота, яка б’ється за існування хорошого українськомовного сегменту нашого ютубу.

Чи пов’язувати це з утисками свободи слова? Я поки що не готовий до такого категоричного визначення дій “1+1”. Ось те, що робив Медведчук, — це однозначно наступ на свободу слова. А тут я просто хочу дочекатись остаточного розв’язання справи і зрозуміти, що все-таки відбувається: чи це активність діджитальщиків, чи це була чітка вказівка керівництва.

Я би не сказав, що зараз щось страшне відбувається у медіапросторі України в контексті свободи слова, адже були події набагато гірші. Розвиток свободи слова співпав з часами правління Ющенка. Після десятирічки перебування при владі Кучми, журналісти не могли дуже сильно радіти стану справ: ми не забуваємо про справу Гонгадзе, якого було вбито за його роботу, чи про темників Медведчука, які крутилися на телебаченні.

За останні роки міцно стала на ноги не одна структура журналістів-розслідувачів, присутність яких у медіапросторі надзвичайно тішить. Варто при цьому пам’ятати, що не всі журналісти можуть себе такими назвати, бо наявність посвідчення чи робота у ЗМІ зовсім не робить тебе журналістом. У нас навіть не кожне медіа можна так назвати, адже ж є певні етичні норми та кодекс поведінки журналістів, про існування яких вони, здається, навіть не здогадуються. Буває, дивишся на роботу деяких персонажів і бачиш, що там навіть натяку нема на баланс думок, зате багато ознак джинси. І на тлі цього ще більш цінно виглядає присутність людей, які однаково прискіпливо ставляться до будь-якої персони. За ними дійсно цікаво спостерігати. Нехай вони отримують багато критики і тонни негативу, проте мені видається, що цим людям вдасться зберегти активність за різних обставин.

Отож, я б не сказав, що у нас проблеми зі свободою слова чи якась цензура, яка однозначно наразі існує і має вплив на редакційну політику у тій чи іншій редакції, у будь-якому холдингу, який належить олігарху країни (а їм належить, мабуть, 99% того, що є в українському інфопросторі). І ми це розуміємо. Інша справа, що інколи державний апарат і відповідні інституції надто слабо реагують на роботу ряду медіа, які займаються ретрансляцією російських наративів і пропаганди. Отут якби трішки, так би мовити, “закрутили їм гайки”, то я не проти, бо якимись тільки попередженнями обмежуватись однозначно не можна. Якщо потрібно досконалішого законодавства, то вперед, друзі, ніхто ж не заперечує. Просто за тих умов, коли депутати монобільшості Ради цікавляться у держприкордонслужби, чи можна російському реперу Елджею заїхати в Україну, то годі чекати від цієї «монобільшості» активізації роботи проти олігархів.

На вашу думку, чи навчились журналісти етично “кусати”? Тобто не на замовлення, а справедливо висловлювати претензії, не дивлячись на те, що їм диктують.

Я не знаю, хто може диктувати правила. Не впевнений, що ті структури, які виділяють гранти на існування незалежної журналістики в Україні, нав’язують їм порядок денний. Я кілька разів приходив на інтерв’ю на “Суспільне” до пані Мирослави Барчук, і дуже хотів би, щоб таких журналістів, як вона, було більше. У її риториці немає симпатії чи антипатії до тієї чи іншої політичної сили. Майстерність журналістки у тому, що вона вміє поставити достатньо гостре питання, під час якого політик сам розкривається у своїй некомпетентності. І я, насправді, достатньо тривожно себе почував під час візиту до неї, бо це точно не та територія, де ти приходиш на компліментарне інтерв’ю. Те ж було і з Яніною. І це попри те, що частина аудиторії звинувачує її у тому, що вона так звана “порохоботка”, тому що працює на “5 каналі”. Проте я пам’ятаю ситуацію, коли прийшов до неї записуватися, а вона саме закінчила розмову з кимось, хто її журив за інтерв’ю Сенцова. От пригадую, яка атака була на Яніну з боку прихильників п’ятого президента, бо, виявляється, якщо у твоїй програмі ти дозволила комусь критикувати колишнього президента, то ти і така, і сяка, і прокремлівська. Це жахливо.

Українці часто більше цікавляться тим, що відбувається за межами країни. Зараз це Навальний, раніше — Black Lives Matter. Але про внутрішні українські теми не так багато говорять. Наскільки, на вашу думку, молодому поколінню байдуже до української політики?

На жаль, достатньо байдуже, як показує практика навіть останніх місцевих виборів. Одна справа соціологія, а інша — дійти ногами на дільницю. У молодіжному середовищі столиці серед людей віком від 18 до 29 років, як потім показав зріз голосування та опитування екзит-полів, у мене був рейтинг 15%, в покоління 29–40 років — 11,5%. Проте кількість людей, які прийшли на дільниці, віком 50+ переважала кількість людей віком 18–50 років. Молоді люди в Україні мають зрозуміти, що коли ти не приходиш на дільницю, то потім не маєш жодного морального права заявляти, що в країні щось не так робиться. Адже саме ти дозволив комусь іншому обирати владу — місцеву чи центральну — на найближчі 5 років. Тобто мотивована бабуся, якій через сіточки заносять продуктовий пайок, знайшла і час, і бажання, і можливість прийти на дільницю; люди, які досі живуть СРСР і кричать про дружбу з Росією — теж; люди, які моляться на популістів — також знайшли час! А ти — зі своїми проєвропейськими поглядами, свідомий, але от завжди тобі щось заважає: то немає часу, то бажання, то не виспався, чи втомився, чи ще щось таке.

І якщо нічого не міняти в цьому сенсі, то, на жаль, і в країні нічого не буде мінятись. Звісно, існують різні варіанти розвитку подій і політичного життя, є бачення того, що тут буде відбуватися через 5/10/15 років. Ось оптимісти кажуть, що завдяки зміні поколінь кількість людей, які не вважають Росію агресором, буде зменшуватись. А я от дивлюся на дуже неприємну тенденцію: з-поміж тих людей з мого близького оточення, які за останні роки емігрували за кордон, не було жодної людини, прихильної до Росії. Навіть навпаки — вони були прихильниками проєвропейських та проукраїнських партій. Саме тому навіть якщо кількісно частина прихильників Росії буде зменшуватись найближчі 5–10 років, але при цьому свідомі патріотичні українці покидатимуть країну з такими темпами, то баланс сил зберігатиметься. По-іншому бути не може, коли чверть виборців — це ті, хто хоче в братські обійми п’яного ведмедя з балалайкою.

З огляду на це, протягом останніх років я провів багато лекцій, зустрічей зі студентами, намагаючись дати зрозуміти, що кожен голос важливий, і тому його не можна недооцінювати чи продавати на виборах. Розумію, що цього недостатньо, це були тільки точкові дії. Цього року я б хотів масштабувати діалог з молоддю і, насамперед, більше уваги приділяти школярам. Хочу долучитись до певних проєктів, скерованих на підняття рівня освіти дітей у школах, на долучення їх до різних проєктів, які допомагатимуть полюбити читання чи гру в шахи, розвинути критичне мислення чи стати більш активними.

Чому молодь все ж така пасивна у нашому політичному просторі? Чому у неї все ще присутній інтерес до країни-окупанта: до культури, до новин тощо?

По-перше, на молодь раніше ніхто не звертав уваги. Навіть коли при партії створювали молодіжне крило, то зазвичай це була формальна історія, яка не давала жодного ліфту для молодої людини у політичному житті. Молодь взагалі завжди була достатньо пасивна як електорат, а тому на них не робили ставки і охотніше боролись за пенсіонерів.

І так ви, в принципі, не зустрічаєтеся ніде. Тоді ти звертаєш увагу на інші речі, як наслідок — швидше стаєш експертом по Навальному, аніж по тому, чому сидить Ріфф і чому вкрай важливо розуміти, що Аваков не настільки ефективний міністр, як дехто вважає.

Чому так цікавляться тим, що відбувається у російському інфопросторі і, зокрема, у російських креативних індустріях? Що ж, по-перше, тому що, на жаль, Україна значно відстає у створенні потужного якісного і конкурентоспроможного пласту відповідників тому, що пропонує російський шоубізнес. Звісно, у нас є доволі непогана рок-музика, є інді, реп. Проте у той час, коли ця ніша була пустою, її заполонили Елджеї, Моргенштерни та інші. А зважаючи на те, що російська мова все ж абсолютно комфортно почуває себе на українських теренах і сприймається як норма речей, це зовсім не дивно.

Чому тоді не слухати американських реперів? Та бо хто знає, що він там співає! То ж англійська, її ще треба зрозуміти, а тут всьо зрозуміло: «Я трахал твою суку в мерсе ровно час назад». Хочеться рівнятись на такого виконавця, правда? А ще у нас немає свого українського шансону. Є такий прошарок людей, яким потрібна блатна романтика, і як би не було смішно, та навіть цьому треба відповідати. Зараз у нас не такий потужний реп, немає шансону, немає відповідника умовної Донцової з її романами, що читаються на коліні в метро за 40 хвилин.

В нас є Кокотюха!

Звісно, у нас є Кокотюха, проте сам не стягує. Хоча у мене таке враження, ніби він продав свою душу сатані, але з однією умовою: «Я хочу писати навіть вночі». Тому тепер коли він спить, одна рука чи нога все ще набирає на клавіатурі текст.

Та все ж немає нас у такій кількості, щоб повністю замінити російських конкурентів. Тим більше цим не займалась жодна влада на належному рівні. І навіть заможні, впливові люди, у яких є можливість щось робити та змінювати, завжди дивуються: “А чому я?”. І дійсно.

Коли Казахстан за 40 мільйонів доларів знімав фільм, де Маркус Дакаскос у головній ролі, всі захоплювалися, але ніхто не запитав, чому такі бабки витрачаються. Коли Росія витрачає мільярди рублів для фільму «Лєгєнда номер 17» і всякого на зразок цього, то вони теж пишаються.

Це пропаганда за великі гроші, яка все ж дає результат.

У нас правильною пропагандою ніхто ніколи не займався ні на державному, ні на приватному рівнях. Порівнюю це з волонтерською діяльністю. Мені в коментарях часто пишуть: «Нащо те Міністерство оборони? От волонтери — молодці, більше роблять, ніж держава». Але ніколи всі волонтери разом взяті не змогли б зробити за один рік хоча б відсоток того, що можна зробити за допомогою бюджету, який має державна машина. Тобто ось минулого року я зібрав 8 мільйонів, фонд «Повертайся живим» — допустимо 30. А офіційний бюджет армії — 120 мільярдів.

Варто усвідомлювати: поки держава не повернеться обличчям до цієї проблеми, ми будемо далі констатувати, що наші молоді люди є ласим шматком для російського культурного та інформаційного середовищ. Вони дивляться Дудя, якого вважають крутим російським журналістом, при чому опозиційним. А мені доводиться дітям на пальцях пояснювати, чому це не так. Я навіть брав ватман, маркер і малював те, яким чином російська пропаганда працює. І дехто навіть усвідомлював ці схеми. Проте це зовсім не Притула повинен робити.

Те, що молодь більше тягнеться до російського, це тому, що вона не може до кінця усвідомити свою українську ідентичність, чи тому, що у нас присутній комплекс меншовартості?

Зазвичай у багатьох сім’ях це не пріоритетне питання для розмов з дітьми. Звідси все і починається. Тому я шукав би проблему саме у цьому, адже певні речі, пов’язані із самоідентифікацією, лежать ще в дитинстві. Як писала Саша Кольцова, потрібно розібратись, чи в тебе «ходить сон коло вікон», чи «чижик і собака». У якій ти системі координат?

Коли батькам і школі байдуже, то і дітям, відповідно, теж. Щоразу, коли я чую фразу «Боже, яке в нас жахливе телебачення, подивіться, що той телевізор вчить дітей!», то закипаю. Адже якщо ви віддаєте свою дитину на виховання телевізору, то у мене є погана новина — у вас проблеми. Вихованням повинні займатись мама, тато, дід, баба і школа, а телевізор несе геть інше смислове навантаження.

Чому школам і сім’ям байдуже до виховання ідентичності у дітей?

На жаль, досі багато людей в Україні живуть у шлейфі радянської спадщини.

Фраза «Инициатива наказуема» — спадщина саме Союзу, «Подалі від начальства, поближче до кухні» — теж. «Не висовуйся!» — ось головний меседж для суспільства.

Це така абсолютно російська риса ментальності, адже у них не треба нічого робити: ось є цар і він за нас всьо вирішить. В українців ж такого ніколи не було: свого часу у нас була сильна шляхта, ми були не останніми людьми за часів Речі Посполитої, та і в інші часи не пасли задніх. Але потім сталося придушення Гетьманщини, опісля — настав російський протекторат великої частини України, потім кріпацтво тощо. Все це було наслідками тієї політики. Мені можуть написати: «Сергію, у нас в місті закривають аптеку. Ви могли б вплинути на місцеву владу?». Стоп, тобто поки я в Києві, ти пишеш мені з Тернополя, що ця аптека важлива для 500 пенсіонерів. А ви намагалися поговорити з місцевою владою? Чому ви чекаєте, що хтось за вас це зробить?

Та ж історія і з агресією, коли йдеш в політику. Кажуть: «Ти куди йдеш? Займайся тим, чим займаєшся, ми вже одного клоуна вибрали». У мене на таке одна відповідь: «Слухай, ти колись ходив до стоматолога, який зробив тобі боляче. Ти відтоді перестав ходити до стоматологів і вважаєш всіх поганими?»

Викорінити це можливо тільки за допомогою реформи системи освіти.

А що робити із старшим поколінням?

Нічого, у більшості випадків. На жаль, коли людина у 50–60 років вважає, що війна на сході України вигідна українським олігархам, то ти тут безсилий.

Щодо людей віком 30–40 років — тут теж не все гаразд. Це той вік, коли ти вже максимально бронзовієш у своїх поглядах та переконаннях, тому важко взяти тебе за руку і перевести на умовний інший берег річки. І попри те, що це якраз клас найбільш рушійної сили і пік ділової креативної активності, але у ньому є достатньо велика кількість байдужих людей. Особливо 40-річних, які народилися ще у Радянському Союзі.

Як ви оцінюєте стан громадянського суспільства в Україні?

Пацієнт вже не настільки хворий, як був років 10 тому, але до організму з красивими кубикам на животі і підтягнутим тілом нам ще дуже далеко. Я в процесі того, що працюю на радіо “НВ” регулярно отримую на руку ті чи інші дослідження: якийсь аналіз розвитку суспільства, різні цифри тощо. Наприклад, був дуже неприємно вражений аналітикою, яка показала, що кількість людей, які долучились до волонтерського руху у 2020-му році, скоротилась до передвоєнного стану в Україні.

Я перебуваю у своїй інформаційній бульбашці, у якій моє оточення постійно у русі. Тобто всі, так чи інакше, задіяні в активностях: хтось допомагає онкохворим дітям, хтось займається волонтерством для армії, хтось вже прописався на судах по Ріфу, Яні і Юлі, хтось безпосередній учасник руху «Хто замовив Катю Гандзюк?» тощо. У моєму оточенні немає людей, які б сказали: «Мені надзвичайно комфортно, я не хочу виходити із зони комфорту, ризикувати фінансами чи репутацією». Ні , всі по-своєму займаються правильними речами. І хоча це тільки те, що я бачу, та я радий, що мені на таких людей щастить в житті.

Оскільки ми записуємо розмову у День соборності, хочеться поцікавитися, що означає “соборність” для вас ?

Я хочу, щоб таких спільних знаменників ставало все більше. Першим і головним — незалежно від політичних поглядів та інших якихось тригерів: всі ми повинні бути прихильниками існування незалежної єдиної і неподільної держави України. Якщо вже на цьому ми будемо сходитись, то далі буде трішки легше рухатись вперед і формувати порядок денний спілкування між собою. Завдання влади — малювати на горизонті спільні знаменники та вести до них державу і людей.

А Україна зараз соборна?

На жаль, не всі. Але в тому то і фокус, що на тлі дещо інертної більшості ми маємо дуже соборну меншість. І саме ця меншість зазвичай вирішує напрямок руху держави. Виняток — кілька виборчих кампаній. Проте дві революції показують, що українці вміють виправляти помилки своїх співгромадян. Дуже б не хотілось, щоб подібні прецеденти траплялися у майбутньому, бо кожна революція, як показує практика, на жаль, стає все жорстокішою. Та все ж ці пасіонарії достатньо соборні. І поки вони є віртуальним живим ланцюгом, то, в принципі, за майбутнє держави можна не хвилюватися.