Роль памʼятників у національній свідомості

Після початку повномасштабної війни українське суспільство вкотре переосмислило ставлення до російської та радянської спадщини. Одним із символічних кроків цього процесу стало знесення памʼятників, що нагадують про минуле, яке Україна провела під гнітом Росії. Найбільше розмов точилося навколо памʼятника російській імператриці Єкатєріні II в Одесі. Про історію памʼятника та розвінчування міту про те, що Єкатєріна нібито «заснувала» Одесу «Свідомі» писали у попередньому матеріалі. 28 грудня памʼятник таки знесли. 

Сергій Жадан, фотографується з памʼятниками російському поету Алєксандру Пушкіну в різних містах — після цього їх зносять. Разом з мистецтвознавцями/чинями та психологинями розбираємось, яку роль відіграють памʼятники у суспільній свідомості й ідентичності та як можна по-іншому вшановувати українських героїв.

Культурологиня Маріам Найєм пояснює, що пам’ятники та монументи пов’язують минуле з сьогоденням, демонструючи, які акценти та цінності були важливими для людей минулого, що вони цінували та чого прагли. Монументи — це центри колективної та індивідуальної пам’яті, спосіб закарбувати суспільні ідеали та метод зробити їх вічними. Поки є пам’ятники, ці історичні особистості живуть. 

Художник та мистецтвознавець Михайло Скоп розповідає про дві моделі спорудження памʼяток:

Михайло Скоп каже, що часто фіксація чогось свідчить про те, що ми це втрачаємо. Коли людина померла, ми ставимо їй памʼятник, щоб зафіксувати памʼять про неї. Наприклад, коли заміняємо ідеї Шевченка на мільйон погрудь Шевченка у кожному місті, цілком може бути, що наша памʼять про нього під загрозою існування, бо якщо це в нас живе — потреби заміняти його немає. Тому коли в кожній хаті був «Кобзар», він не був просто «щоб бути» — його читали, проводили шевченківські вечори, читання.

Якщо ми допомагаємо людям реалізувати цю культурну традицію, вона є живою. Якщо прагнемо її зафіксувати і зробити так, що можна просто прийти подивитись, однак ніяк не взаємодіяти, — швидше за все, ми її «закопали», зафіксували і залишили, щоб це було хоч у такому вигляді.

Психологиня, психотерапевтка та керівниця психологічної студії «Сенс» Марʼяна Франко акцентує, що роль монумента залежить від того, яку памʼять ми хочемо увіковічнити і яке це має смислове навантаження. Якщо ставимо памʼятник, наприклад Шевченку, бо він там має бути, але не надаємо цьому значення — це замовчування інформації, яке зупинятиме розвиток, знецінюватиме того ж Шевченка і саме поняття памʼятника. Тоді памʼятник — радше могильник, щоб «запечатати» подію і закрити від нас. 

Але, наприклад, у Львові є вулиця Героїв Майдану, яка є символом, і у назві несе поняття героїзму. Це підтримує потенційну енергію і ресурсну памʼять. Тоді є глибокий вміст, і це — вшанування.

Лікарка-психіатриня і когнітивно-поведінкова психотерапевтка Софія Влох вважає, що у створенні пам'ятників, меморіалів, епосу, музики, фільмів, театральних постановок, де події проживаються заново і, відповідно, відпускаються, може відбуватись рефлексування і відреагування травматичної для народу події. Це може мінімізувати ризик колективної травми.

Пам’ятники є частиною образу міста. Місто та його елементи впливають на нас як на індивідуальному, так і на суспільному рівні. Коли щодня проходимо повз пам’ятник людині, яка тою чи іншою мірою знищувала українську державність, у свідомості нормалізуємо загарбницьку поведінку. Пам’ятники російським діячам в наших містах ще раз підкреслюють, як в колоніях культивується культура імперій, бо «своєї немає». 

Маріам Найєм стверджує:

Українське суспільство 1900 року, яке дивилось на встановлення пам’ятника Єкатєріні ІІ та українці 2022 року — це різні люди, які мають різні цінності та буквально живуть у різних державах. 

Історія, на думку Найєм, — це не книга, яку написали один раз, та більше ніхто не має права її відкривати й аналізувати. Історія — це вічний пошук правди і сенсів. У багатьох країнах світу, які теж мали колоніальне минуле, триває процес переосмислення старих монументів. Це можливість передивитись громадські простори. Але, як зазначає культурологиня, процес ревізії має бути продуманим з належним культурним аналізом та збереженням в архівах за потреби.

«Ревізія пам’ятників — це не тільки про знищення, а також про створення нових монументів. Це шанс вшанувати та віддячити людям, пам’ять про яких була знищена або затерта російськими режимами. Це наш маленький крок до нового самоствердження нової нації і розуміння того, ким ми насправді є без колоніального тягаря та російського культурного надбання. Україна зразка 2022 року не може мати у своїх містах пам’ятники російським монархам або мати в шкільній програмі твори російський імперіалістичних письменників. Ми не можемо будувати нову Україну, використовуючи старі сенси», — каже Маріам Найєм.

 «У нас є величезна кількість героїв, які потребують увіковічення, щоб не перетворитись на статистику. Ми памʼятаємо про перших героїв повномасштабного вторгнення, про героїв Небесної Сотні, однак постає питання, як зробити так, аби їх памʼятали і наступні покоління. У будь-якому разі це не має бути бронзовий памʼятник, який ставлять біля дороги чи на площі, бо тоді втрачається емоційний контакт, емпатія і будь-який звʼязок з тією обʼєктивною реальністю. Я надавав би перевагу громадським просторам і «горизонтальним» памʼяткам — коли ми вшановуємо памʼять тим, що зацікавлюємо людей і спонукаємо їх взаємодіяти», — каже Скоп.Він наводить ще кілька варіантів увіковічнення памʼяті:

1. Міфологізація. Наприклад, «Привида Києва» — спільний образ, який перетворився на символ.

2. Жива історія. Розповідь історій не від імені лідерів і недоторканих пафосних образів, а від імені простих людей, які пережили ці події. І саме через переживання комунікувати цей досвід іншим людям, які його не мають.

Михайло Скоп стверджує, що найголовніше — перестати сприймати культуру та історію старими кодами.