Повоєнна травма: досвід Боснії і Герцеговини та Косово
Масові вбивства, постійні ракетні обстріли, втрати близьких на війні, відсутність їжі та води в окупації, страх та невизначеність майбутнього — усе це є психологічно травматичними подіями для українського суспільства. Наслідки цих подій відчуватимемо ще багато років у майбутньому.
Проте досвід України не є унікальним — з такою травмою досі працює Боснія і Герцеговина та Косово.
18 по 20 вересня у Львові пройшов ідеатон Unlock Ukraine. Однією з тем заходу стала повоєнна травма. Під час дискусії своїм досвідом пережитого поділилися європейський правозахисник, програмний директор Prague Civil Society Centre, колишній директор департаменту прав людини у організації «People in Need» та засновник Міжнародного кінофестивалю документального кіно про права людини «One World» Іґор Блажевіч з Боснії та Герцеговини, та Доніка Еміні аспірантка з політичних наук та міжнародних відносин у Вестмінстерському університеті, очільниця платформи «CiviKos», яка об’єднує 250 громадських організацій у Косово.
«Ми стали сильними»
Іґор Блажевіч народився у Боснії та Герцеговині й пережив чотири роки облоги Сараєва (з 1992 до 1996 року Сараєво перебувало в облозі Югославської народної армії, а потім — збройних сил Республіки Сербської — ред.).
Весь той час у місті здебільшого не було води, світла та їжі. Обстріли відбувалися щодня: були дні, коли на місто падали близько трьох тисяч снарядів. Близько 11 тисяч людей загинуло — у Сараєво немає родини, яка б нікого не втратила.
Навколо місця облоги був один коридор, через який доставляли гуманітарну допомогу від ООН. На в'їзді їх зустрічала табличка: «Ласкаво просимо в пекло». «Це справді було пекло», — пригадує Іґор, однак вважає, що війна дає можливість людям стати кращими.
«Хлопець моєї сестри загинув на першому році війни. Під час похорону по місту почали працювати снайпери, тому всі розбіглися. Сестра далі стояла над могилою, батько прикрив її своїм тілом. Це більше ніж батьківська любов і турбота. Мільйони подібних речей сьогодні роблять українці», — каже Блажевіч.
Іґор Блажевіч ніколи не жив у мирі, тому щоразу під час спілкування, завжди думає про пережитий досвід співрозмовника.
«Війна сформувала мене як особистість»
Доніці Еміні було 10, коли у Косово почалася війна (у 1998 році — ред.). Вона пам'ятає бомбардування НАТО (операція «Союзна сила» відбулася у 1999 році, коли НАТО завдав авіаударів, щоб зупинити війну між сербами та місцевими албанцями — ред.) та відсутність їжі. Коли бачить черги за iPhone, думає: «Це ж не хліб, я точно ніколи не буду за цим стояти».
Еміні пам'ятає, як батьки будили її о третій годині ночі, щоб встати у чергу за хлібом. Кількість людей була такою великою, що часто, допоки черга доходила до родини Доніки, хліб закінчувався.
Тепер, коли жінка думає про війну, розуміє, що саме ті події сформували її як особистість. Вона почала вивчати політику та міжнародні відносини. Ще — перестала довіряти людям.
«Моїм єдиним довоєнним спогадом залишається момент, коли у Косово приймали біженців з Боснії. Тоді думала, що якщо таке трапиться у нас вдома, то мене, моїх братів та сестер вивезуть у безпечне місце. Хотілося, щоб батьки мали надздібності та захистили нас. Це мій єдиний дитячий спогад, у якому немає відсутності електрики та їжі чи ночей у підвалі», — ділиться жінка.
Пізніше жителі Косова звикли: у підвалах спали вже не у куртках та чоботях, а одягали піжами. Така нормалізація — захисний механізм психіки, без якого неможливо витримати усе, що приносить війна, вважає Доніка.
«Війна формує не лише покоління, яке переживає її, а й майбутні покоління, оскільки травма має здатність успадковуватися. Найтяжчим насправді є післявоєнна відбудова. Під час війни ви думаєте про виживання, робите все можливе, аби вижити. А після — стикаєтесь з новою реальністю і травмою. Саме тоді починається справжній виклик», — переконана Доніка Еміні.
«Знайти себе знову»
Іґор Блажевіч каже, що після війни у людей може скластися враження, що вони повернулися до нормального життя. Але це не так.
«Коли людина зрозуміє, що світ не такий, як раніше, може початися депресія. Важливим є факт, що людина знову може щось робити», — каже Блажевіч.
Чоловік вважає, що після війни людям треба усвідомити, що треба шукати у собі сили йти далі, будувати нове життя вже у новій реальності.
«Якщо ви інтелектуально, психологічно та емоційно вмієте справлятися з такою травмою та досвідом, то можете перетворити це на щось позитивне», — додав Блажевіч.
«Гордість за те, хто ти є»
Наслідки війни можуть мати й ті, хто виїхав. Доніка Еміні помітила, що мешканці регіону, попри те, що виїхали і не переживали подій війни у Косово, зберегли в собі ту ж травму, що й ті, хто бачив бойові дії на власні очі.
«При цьому тим, хто залишився в країні, важко це зрозуміти, і вони часто питають: “а що ти робив?” чи “де ти був під час війни?», — ділиться Еміні.
Ще одну тенденція, яка стала характерна мешканцям Косова після війни, — гордість.
«Майже десять років мала паспорт без громадянства. Згодом отримала косовський паспорт і відчуваю гордість за країну та ідентичність. Я жила в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі та Берліні й легко могла отримати громадянство цих країн. Але для мене важливо зберегти свій косовський паспорт, хоч він створює мені незручності. Постійно потрібна віза, навіть щоб приїхати в Україну», — ділиться жінка.