«Окрім здобуття медалей для країни, ми маємо ціль — нагадати про себе», — інтерв’ю з олімпійською призеркою Іриною Геращенко

Цього року українська стрибунка у висоту Ірина Геращенко виборола бронзову медаль на Олімпійських іграх у Парижі. Ще одну бронзу для України спортсменка здобула на Чемпіонаті Європи. Такі результати Ірина показала попри травму, через яку вона  пропустила зимовий сезон.

Про моральну стійкість у складних ситуаціях, досвід здобутий на трьох Олімпійських іграх та важливість позитивного мислення, читайте у новому інтерв’ю зі спецпроєкту «Свідомих» про українських спортсменів-олімпійців.

Послухати матеріал:

— Коли мені було 7 років, я брала участь у шкільних спортивних змаганнях. Там познайомилася зі своєю першою тренеркою Іриною Пустовойт, яка саме набирала учнів до своєї групи. Її професійність та сильний характер справили на мене сильне враження — її хотілося наслідувати. На цих змаганнях Ірина Григорівна підійшла до мене і запросила на тренування. Минуло 22 роки, а в мене абсолютно не змінилась думка, я досі біжу до неї. 

Моя перша тренерка завжди робила акцент на тому, що нам потрібно вчитись. 

Ірина Григорівна завжди прислухалася до мене та моєї інтуїції. Я дуже вдячна їй за це, адже ми чуємо одна одну.

— Коли я починала професійно займатись спортом, ми із батьками мало говорили про це. Вони хотіли, щоб в мене була класична освіта (в університеті, — ред.). Але після 9 класу я показала спортивні результати вже на міжнародному рівні. Тоді я поговорила з тренеркою про те, з якою справою хочу пов’язати своє життя. Ірина Григорівна сказала, що підтримає будь-який мій вибір.Та я розуміла, що вступивши на факультет не спортивного спрямування, не зможу тренуватись на професійному рівні, щоб досягати результатів. 

Після 9 класу я підійшла до батьків  і сказала: «вибачте, але я хочу вступати в інститут фізкультури». У мене вже були хороші спортивні результати, тож батьки до мене прислухались. Вони сказали: «Добре, роби, як ти знаєш і відчуваєш». 

— Ми могли тренуватись фактично без нічого. Але Ірина Григорівна робила тренування такими цікавими! Мені здавалося, що легка атлетика – найпопулярніший вид спорту в Україні. Звичайно, може нам не вистачало якогось спортивного обладнання, але ми викручувались.

Нашим пріоритетом було показати результат, а не розказувати, що нам чогось бракує. Зараз, як на мене, спортсменам вистачає всього. Хотілося б, наприклад, більше стадіонів, але я не та людина, яка буде шукати негатив. 

— Перелом я отримала на тренуваннях. Щоб мати можливість повноцінно відновитися ми скоротили кількість змагань: зробили менше стартів, ніж планували та відмовились від комерційних змагань.

Було бентежно їхати на тренувальний збір, адже я розуміла, що на травмовану ногу буде велике навантаження. Лікарі сказали, що можна використовувати 70% можливостей моєї ноги. Але коли я відчула, що нога не болить, то вирішила виконувати повний обсяг роботи, який давала тренерка. І я дуже рада, що до себе прислухалась. Це допомогло мені протриматися весь сезон в гарному стані.

Зараз я почуваюся добре. Від початку літнього сезону я знала, що буду змагатися до 14 вересня, тож була до цього готова. Так мені було набагато легше все це витримати. Тепер, коли я приїхала додому — взагалі все супер.

— По-перше, біля мене були такі люди, які не давали мені «киснути» — мій чоловік, тренер та батьки. Якщо вони бачили, що я падаю духом, то огортали в «кокон турботи». Вони нагадували, чого я прагну, повторювали, що я впораюсь, і все буде добре.

У мене навіть не було думки, що окрім зимового, я пропущу і літній сезон. Був такий внутрішній спокій. До речі, саме щодо Олімпійських ігор я максимально собі довіряла.  Знала, що зараз зроблю все, що від мене залежить, все, щоб у літній сезон вийти підготовленою краще, ніж якби я виступала в зимовому. 

Коли ми виїжджаємо на змагання, то збавляємо навантаження, темпи. На праву ногу я могла собі дозволити мінімальні навантаження. Тож зосередилась на прокачуванні дрібних зв’язок і м'язів, на що ніколи не вистачало часу. Я знала, що зміцнюю себе для подальшої роботи на зборах для спортсменів-олімпійців. Це мене мотивувало, рухало вперед. Я зрозуміла, що з цієї ситуації треба зробити висновки, а не впадати у розпач. 

— Я веду із собою внутрішній діалог. Колись запам'ятала, а потім змусила себе повірити, що всі наші думки матеріальні. Тому ми маємо думати про себе тільки в позитивному ключі. Цей настрій допомагає мені знаходити внутрішні сили для того, щоб зробити все реальне і нереальне для втілення мрії.

Також я обмежую себе від соціальних мереж і від спілкування з рідними. Я дуже люблю своїх батьків, але знаючи, що у них все гаразд, спеціально себе обмежую в спілкуванні. Адже я можу емоційно відреагувати на будь-яке слово. Ми до цього прийшли разом. Я знаю, що якщо буде потрібна моя допомога, батьки обов'язково до мене звернуться. Але вони і чоловік дозволяють мені абстрагуватись від дрібниць і налаштовуватись саме на процес змагань. Наприклад, я пишу батькам, що все нормально, ми на роботі, а вони мені бажають успіху. І все. Я дуже вдячна моїм рідним за розуміння.

— Звичайно. Кожен спортсмен, як тільки починає займатися спортом, мріє потрапити саме на Олімпійські ігри. Адже це свято для спортсменів. Найвищий титул, якого може досягти спортсмен — медаль з Олімпіади. Для мене, всі змагання, які проходили, вони були підготовчими саме перед Олімпійськими іграми. 

Цьогоріч було набагато крутіше, адже в Токіо у нас не було глядачів на трибуні через  COVID-19 (Олімпійські Ігри в Токіо відбувались у липні-серпні 2021 року — прим. ред.). Ми ходили в масках, не могли виходити в місто. А зараз цих обмежень не було.

Відкриття я дивилась по телевізору і про це абсолютно не шкодую. Мені здається, я побачила набагато більше, ніж ті, хто був там. На закритті я також не була. Ми відмовилися залишатися і сказали, що хочемо додому. Біля своєї родини я відчувала набагато більше радості, ніж якби була в Парижі.

— На самому початку повномасштабного вторгнення ми поїхали за кордон на спортивні збори в Португалії. За цей досвід я неймовірна вдячна. Було складно жити далеко від дому, але в той же момент ми могли нормально тренуватись. 14 березня я вже поїхала на Чемпіонат світу в Белград (Сербія).

Це для мене також був своєрідний виклик. Сербія частково проросійська країна, тож нас попередили, щоб ми не ходили там з українською символікою і бажано не розмовляли українською. Все задля нашої безпеки. Там нам не дозволили виступати з українською символікою навіть в манежі. Але на змаганнях я собі зав'язала синьо-жовту стрічку на хвостик. 

Вже третій рік стрічка зі мною. Це мій символ. Коли я у формі української національної збірної, всі бачать, звідки я. Але коли я у звичайній спортивній формі, стрічка — це ще один маячок, що я з України. 

Додому я повернулася через пів року. Найскладніше було за кордоном, коли в Україні почали зникати зв'язок, світло, і я не могла додзвонитися рідним. Якось під час розмови телефоном мій чоловік каже «ого», і зв'язок обривається. І я взагалі не розумію, що це було за «ого». Додзвонитися йому я не можу. Новини мовчать. Ось ця невідомість набагато гірша, коли ти за кордоном, ніж коли ти вдома. 

Блекаути створили додаткові проблеми спортсменам. Мій чоловік тренує дітей. Щоб бачити, куди їм треба стрибати, вони ставили 3-4 штативи з лампами, які живили павербанки.  Звичайно, що в таких умовах ти не підготуєшся до Чемпіонату світу, наприклад. 

— Нас попереджали про те, що можуть бути якісь сутички, провокації на Олімпійських іграх, але я дуже щаслива, що їх не було. Росіян в принципі, не було ні видно, ні чутно. В якийсь момент я взагалі забула, що вони існують.

У нашій дисципліні відразу на початку повномасштабної війни їм заборонили брати участь в міжнародних змаганнях. Представники нашої федерації тоді зв'язалися з Себастьяном Коу (президент World Athletics — прим. ред.), і той не допустив до міжнародної арени росіян.

— Коли я була в Італії зі своєю синьо-жовтою стрічкою у волоссі, до мене просто почали підходити люди. Вони казали: «Боже, ми вам співчуваємо, ви такі сильні. Ви ще тренуєтеся, ви ще й змагаєтеся, попри війну!» І я почала кожному другому розповідати, що справді відбувається, бо новини поверхнево висвітлюють події.

Ми маємо про себе нагадувати. І це, в принципі, наша основна задача, окрім як принести медаль для країни і здійняти наш прапор. Ми маємо доносити на міжнародній арені, що у нас відбувається в Україні. А ще потрібно дякувати людям, які нас підтримують. Адже вони заслуговують отримати подяку за ту допомогу, яку надають нам. 

— До повномасштабного вторгнення я набагато частіше наповнювала свою сторінку.

Після цього для мене це все втратило сенс. Я не могла собі дозволити транслювати своє, начебто, звичне життя в Instagram. Мені було соромно, адже стільки дівчат і хлопців на передових позиціях залишили цивільне життя, щоб захищати нас. Але зараз я бачу колосальну підтримку саме з боку військових. Їм потрібні всі емоції.   

Спостерігати за своїми спортсменами їм, як мінімум, цікаво, тож я почала трішки активніше вести свою сторінку. Але це виключно моє бажання, я не заробляю на соцмережах кошти. 

— Я, звісно, продовжу покращувати свої результати і боротися за олімпійське золото. Щодо інших планів — якраз після Олімпійських ігор, я склала фаховий іспит із психології. Буду навчатися на магістратурі. Це те, що мені подобається, що мені потрібно. Те, в чому я хочу далі розвиватися, окрім спортивного напрямку.

Нагадаємо, раніше «Свідомі» розповідали про срібного призера Олімпіади, атлета Іллю Ковтуна.