«Не знаю, як можна допускати до Олімпіади терористів». Інтерв’ю з олімпійською чемпіонкою Ярославою Магучіх
У сезоні-2024 Ярослава Магучіх здобула нагороди на всіх великих міжнародних стартах. Ярослава стала віцечемпіонкою світу у приміщенні, здобула «золото» на легкоатлетичному Євро, Олімпійських іграх, а також тріумфувала у фіналі Діамантової ліги.
Окрім цього, Ярослава на етапі Діамантової ліги у Парижі побила світовий рекорд, який тримався 37 років — підкорила планку 2.10 метра. Нещодавно Магучіх номінували на звання найкращої легкоатлетки світу в 2024 році.
Свідомі розповідатимуть історії наших спортсменів-олімпійців у серії інтерв’ю.
Прослухати матеріал:
Шлях до встановлення світового рекорду
— Як ви почали займатися легкою атлетикою?
— У легку атлетику мене привела сестра. Вона займалася, а я була дуже активною дитиною і трохи заважала їй у підготовці до екзаменів. Тоді вона вирішила мене взяти на своє тренування. Так почався мій шлях у спортивній кар’єрі.
У сім років я вперше прийшла на тренування, але тоді, скажімо так, ще не була закохана в легку атлетику так сильно, щоб обрати шлях професійної спортсменки. Коли мені було 11 років, до спортивної школи прийшла моя тренерка Тетяна Степанова, яка вже й закохала мене в цей спорт. Вона мене і зараз тренує. Як кажуть, ми разом — і це чудово.
— Ви згадали свою тренерку, пані Тетяну Степанову. Розкажіть більше про свою команду.
— Насправді у мене не така велика команда, але всі рідні, близькі й тісно спілкуються. У мене два тренери — Степанова Тетяна Володимирівна і Степанов Сергій Петрович. Тетяна Володимирівна працює зі мною з 11 років, а із Сергієм Петровичем ми почали працювати вже після повномасштабного вторгнення у 2022 році — для силової підготовки.
Також у моїй команді є фізіотерапевт, Владислав Пронін, який допомагає мені відновитися. Ще мій менеджер, який виручає в будь-якій ситуації й розв’язує всі питання. Ці люди завжди мене підтримують. Ми команда, близькі друзі й вже майже родина з тренерами.
— Як повномасштабне вторгнення вплинуло на ваші тренування і, зокрема, на підготовку до Олімпійських ігор?
— Морально складно готуватися до змагань, коли вдома йде війна й українські міста щодня обстрілюють. До того ж у перший тиждень повномасштабного вторгнення я ще була в Україні, лише потім ми з командою вирішили поїхати на чемпіонат світу в Белград. Тоді я виїжджала й думала, що повернусь за тиждень-два, бо війна закінчиться. Проте вона не закінчилась і так почався мій шлях тренувань за кордоном.
Повернутись додому я змогла лише за пів року — на декілька тижнів. Було складно, адже друзі та вся родина в Україні, а я працювала і тренувалася, бо треба було показати результат на міжнародній арені. Проте мене завжди підтримували.
Тим паче я завжди знала, для чого працюю. Я представляю нашу країну і маю змогу говорити на весь світ про те, що ми продовжуємо боротьбу за незалежність і свободу.
— Під час кваліфікації на Євро-2024 у червні у вас виникли проблеми з ногою. Що сталося і чи вплинуло це на змагання?
— Це трапилось на моїх перших змаганнях сезону в Стокгольмі, коли я стрибала і відчула біль в нозі. Але жердинник, з яким у нас спільний менеджер, поділився контактами лікаря в Римі, де якраз відбувався чемпіонат Європи. Ми поїхали на обстеження і там вирішували, чи будемо виступати.
Лікар сказав, що у мене мікронадрив, тобто стрибати не можна було взагалі. Я була шокована, адже сезон щойно почався, а вже виникли такі складнощі. Проте команда і родина підтримували мене й вони готові були прийняти будь-яке моє рішення. Зрештою, я вирішила вийти на старт з тейпом на нозі, закріпленим еластичним бинтом, щоб знизити навантаження.
Якби я тоді відчула сильний біль, то не стрибала б, адже попереду були Олімпійські ігри — головний старт сезону. Проте все минуло добре.
— Під час Олімпіади вас не турбувала травма?
— Ні, під час Олімпіади все вже було гаразд. Одразу після чемпіонату Європи ми поїхали на обстеження та процедури в Естонію. Я намагалась сильно не навантажувати ноги, щоб відновитися до Олімпійських ігор.
Але відновилася я ще раніше — настільки, що встановила світовий рекорд. Після травми я стрибнула на висоту 2.07 метра. Згодом виникло питання — чи стрибати 2.10 метра. Адже, знову ж таки, треба бути в формі до Олімпійських ігор, до яких ми готувалися три роки.
Проте тоді я мала відчуття, що треба стрибати на висоту 2.10 метра. Я була переконана в тім, що зможу побити рекорд.
— Попередній світовий рекорд у стрибках у висоту серед жінок — 2.09 метра — встановила болгарська легкоатлетка Стефка Костадінова. Він тримався 37 років. Цей рекорд називають одним з «вічних».
— Дехто казав, що цей рекорд ніколи не поб'ють. Нібито 2.09 метра — це результат на межі людських можливостей і один з найсталіших рекордів легкої атлетики. Проте новий рекорд належить Україні — 2.10 метра. Ми довго до цього йшли. Йдеться не лише про фізичну підготовку, а й про моральну.
— Про що ви думали перед виступом і як налаштовувались емоційно?
— Я мала план на свою спортивну кар'єру — вибороти золоту медаль Олімпійських ігор і встановити новий рекорд. Оскільки я амбасадорка бренду «Puma», спортсмени якого часто встановляють майже неможливі світові рекорди в легкій атлетиці, то я мала додаткову мотивацію.
Як бачите, все можливо. Я знала, що одного дня буду серед рекордсменів світу. Безпосередньо перед спробою я розуміла, яке щастя це буде для українців. Зокрема, це великий шанс ще раз нагадати про війну.
Окрім того, тоді було багато новин про обстріли. Я налаштовувала себе, що встановлення рекорду — це класна новина і всі бодай трохи зрадіють.
— Як ви готувалися до встановлення рекорду? Чи змінювали техніки тренувань для цього?
— За цей рік я двічі змінила свій розбіг. Уперше це було взимку. У мене завжди перші два кроки розбігу були більше стрибкові, але ми їх змінили на бігові. Це дало результат, адже зимовий сезон я почала з результатом 2.04 метра. Така зміна додала мені швидкості, однак не вистачало простору, щоб відштовхнутися і стрибнути.
Два роки тому ми вже додавали два кроки до розбігу, але мені бракувало сил, щоб швидко добігти й правильно відштовхнутися. Цьогоріч вдалося. Це дало мені більше часу розігнати себе в дузі й зробити три-чотири фінальні кроки швидкими та короткими. Відповідно раніше було дев'ять бігових кроків, а з першими стрибковими стало одинадцять.
Олімпіада-2024 і перше «золото» Ярослави
— Олімпіада-2024 стала другою у вашій кар'єрі. На ній ви завоювали своє перше олімпійське «золото». Чи допоміг вам попередній досвід під час цьогорічних ігор?
— Допоміг, бо я вже знала, що відбуватиметься під час змагань, і розуміла, який буде моральний та емоційний тиск. Олімпійські ігри для кожного спортсмена — це найголовніше змагання кар'єри.
На свою першу Олімпіаду в Токіо я їхала лідером сезону і виборола бронзову нагороду для нашої країни. Тоді я ще була не така досвідчена, хвилювалась через велику відповідальність. На другу Олімпіаду я, звісно, їхала впевненою, бо встановила світовий рекорд.
— Як ви справляєтесь із хвилюванням перед змаганнями?
— Безпосередньо перед виступом роблю зачіску і макіяж, що допомагає мені заспокоїтись. За два дні починаю читати більше книжок. Ще намагаюсь уникати коментарів у соцмережах, бо вони так чи інакше впливають на внутрішній стан.
У коментарі під олімпійські новини краще взагалі не заходити, адже люди там зазвичай не стримують емоції.
— Розкажіть про умови проживання в Олімпійському селищі. Як проходив ваш звичайний день на Олімпіаді?
— Олімпійське селище — це велика територія для прогулянок і тренувань. І з сувенірними магазинами, якщо захочеться придбати комусь подарунок. Цьогоріч одним зі спонсорів Олімпіади була мережа кав’ярень, тож на всій території стояли кафе, де можна було випити каву. Ще були масажні крісла для розслаблення після важкого дня.
Спортсмени з різних країн жили в окремих будинках. Відповідно українська збірна теж жила в одному будинку.
Починався день з того, що я прокидалась, йшла на сніданок, де ми не лише їли, а й спілкувалися. Потім вирушала на розминку. На території селища розмістили спеціальні шатли для тренувань, але я на Олімпіаду приїхала незадовго до кваліфікації, тож їздила на розминки безпосередньо на стадіон.
Якщо говорити про цьогорічні зміни, то в легкій атлетиці вперше проводили змагання на фіолетовій доріжці. Зазвичай вони були червоними, синіми або блакитними, але у 2024 році з’явилась концептуально нова доріжка. Усі легкоатлети приїхали на стадіон, щоб потренуватися на ній.
— Деякі спортсмени під час Олімпійських ігор посилено тренуються, інші ж намагаються якомога більше відпочити. Яку тактику обрали ви?
— Насправді перед змаганнями ти суттєво нічого не зміниш у своїй підготовці. Уся база закладається задовго до початку змагального сезону, а вже в сезоні ти лише підтримуєш форму.
Я обрала щось середнє, тобто перед виступом я не виконувала важкі вправи. Здебільшого мої тренування складалися з розминки, звичайних підготовчих для стрибків у висоту вправ, а також силових вправ безпосередньо перед змаганнями. Проте й вони не були такими важкими, як за два-три місяці до змагань.
— Яка атмосфера панувала між вами та колегами або конкурентами?
— Дуже класна, адже спортсмени з різних країн спілкувалися та підтримували між собою добрі стосунки. Є спортсмени, яким потрібно «закриватися» перед головним стартом сезону. Вони майже ні з ким не спілкуються, але їм так легше налаштуватися на змагання.
Загалом, на Олімпіаді зустрілися представники багатьох видів спорту, які прагнули дізнатися щось нове від іноземних колег.
— Міжнародний Олімпійський Комітет (МОК) цьогоріч допустив до участі в Олімпіаді в нейтральному статусі 15 спортсменів з російським паспортом і 16 — з білоруським. Як ви поставились до цього рішення?
— Я з початку повномасштабного вторгнення ставилась до цього негативно, але президент Міжнародної легкоатлетичної федерації Себастьян Коу одразу проявив солідарність з українськими спортсменами й відсторонив російських та білоруських атлетів від змагань.
Українські спортсмени боролися за те, щоб їх [російських та білоруських спортсменів] не допустили й в інших видах спорту, зокрема в дзюдо або тенісі. Але, на жаль, не всі федерації на це погодились, як і Томас Бах (президент Міжнародного Олімпійського Комітету — ред.). Ми почувалися дещо зрадженими, адже спочатку він заявив про повну солідарність з українцями. Проте згодом сказав, що росіян треба допускати до змагань, бо спорт для всіх.
Не знаю, як можна допускати до Олімпіади терористів, які щодня обстрілюють міста, а потім заперечують свою причетність до цього.
Перед Олімпіадою Томас Бах заявив, що для допуску до змагань спортсмени підписуватимуть листи, де підтверджуватимуть, що вони виступають проти війни. Проте, як з’ясувалось, ніхто нічого не підписував.
— Як поводились російські спортсмени на Олімпіаді? Чи не виникало з ними конфліктів?
— Я їх, чесно кажучи, навіть не бачила поза виступами. Це і на краще.
— Чи помітили ви зміни в техніці ваших конкурентів або нових спортсменок в секції?
— У моєму виді спорту насправді майже нічого не змінюється. Не було і нових імен, ми з цими дівчатами змагаємось вже декілька років, спілкуємось в одній компанії.
Проте були нововведення в тому, що легкоатлетична федерація виплатила грошові нагороди спортсменам, які виграли «золото» (50 тисяч доларів призових коштів — ред.). Наша федерація — єдина, яка впровадила ці зміни на Олімпіаді-2024 і доводила Комітету, що це потрібно робити всім федераціям.
— Половину призових коштів (125 тисяч від Міністерства молоді та спорту України та 50 тисяч — від легкоатлетичної федерації — ред.) ви віддали своїй команді, а іншу половину — на благодійність. У які фонди спрямували другу половину грошей?
— Певну частину я віддала своїй команді, адже це наша спільна нагорода. Ми разом вибороли медаль. 500 тисяч гривень я віддала фонду «Янголи Азову». Ще 500 тисяч — фонду «Госпітальєри» на відновленні військових. Мільйон я надіслала на збір Лачена на автівки для військових.
Найскладніше було обрати, куди відправляти кошти, адже треба було знайти перевірених людей. Торік я познайомилась на заході з Лаченом і знала, що він відкрив збір для армії. Я долучилась, бо була впевнена, що ці гроші точно підуть на автівки.
— Це ваш перший публічний донат?
— Так, я допомагала раніше, але не показувала це публічно і здебільшого поширювала чужі збори. Але цього разу зрозуміла, що важливо це показати.
Ще частину коштів я переказала на допомогу в утриманні безхатніх тварин. Багато людей залишають їх у прифронтових містах, де тварини самі змушені виживати. Я переказала кошти у фонд UAnimals, а вже вони мені порадили перевірені притулки, які евакуюють звірів з прифронтових зон. До речі, одним з притулків був той, з якого я взяла свого кота.
Медійність як спосіб привернути увагу іноземців до російсько-української війни та плани на майбутнє
— Ви сказали, що за кордоном часто розповідаєте про російсько-українську війну. Як іноземці реагують на новини про війну в Україні?
— Вони цікавляться новинами, але менше, ніж у перший рік вторгнення. Багато іноземців втомилися від новин, але я все одно їм кажу: «Думаєте, ми не втомилися втрачати найкращих людей і постійно жити під обстрілами? Росія окупувала наші території та обстрілює українські міста».
Насправді іноземним журналістам іноді цікавіше дізнатися про події в Україні, ніж про результати змагань. Звісно, ці результати дають «поштовх», аби люди зацікавились війною. Коли я встановила світовий рекорд і виграла олімпійське «золото», то люди захотіли дізнатися про шлях спортсмена з України.
— Ви зараз готуєтесь до наступних змагань чи відпочиваєте?
— 14 вересня у мене завершився сезон, а повернутися до тренувань я планую в листопаді. Тиждень я встигла відпочити, а потім почала роботу над соціальними проєктами. Зараз присвячую час спілкуванню з журналістами та поїздкам.
От щойно закінчилась 18 Конференція міністрів спорту держав-членів Ради Європи в Порту, де наш міністр доводив, що необхідно продовжувати заборону на участь російських і білоруських спортсменів на міжнародних аренах. Цей час — особливо після «золота» на Олімпійських Іграх — я присвячую тому, аби більше говорити про Україну.
— Ви вже маєте багато нагород з різних змагань, «золото» на Олімпіаді, світовий рекорд. Чого ще хотіли б досягти у своїй професійній кар'єрі?
— Хотілось б стати дворазовою олімпійською чемпіонкою. Окрім того, я маю поки не реалізовану ціль — це олімпійський рекорд у стрибках у висоту. Чинний рекорд — 2.06 метра — належить спортсменці з Росії, тож я маю додаткову мотивацію його побити.
У мене в планах ще дві олімпіади, тому, сподіваюсь, цей рекорд я також поб’ю.
Свідомі розповідають історії олімпійських спортсменів у серії інтервʼю
Читайте тут