«Нас викрали у нашої ж країни»: розповідь про окупований Енергодар

У 2004 році європейські медіа почали відкривати для себе Україну, спостерігаючи за Помаранчевою революцією. Але це не єдина причина, чому Україна була в заголовках.

Тоді ж у Запорізькій області на артилерійському складі відбувся вибух, внаслідок чого снаряди продовжували детонувати кілька днів. Здавалося б, хіба це така велика подія. Проте проблема полягала у тому, що цей склад розташовувався за 40 кілометрах від Запорізької АЕС. Зрештою, обійшлося без ядерного вибуху. 

Минуло 18 років, і вибухи поблизу ЗАЕС лунають знову. Але вже не за 40 кілометрах. Снаряди розриваються на такій малій відстані від реакторів, яка викликає лише гнів та страх. Протягом останніх десяти місяців ці емоції постійно супроводжують багатьох українців. Добре вони знайомі й жителям Енергодара, міста-супутника ЗАЕС, який перебуває під російською окупацією.

Енергодар виник так само як і багато інших міст в радянську добу. Організатори планової економіки вирішили, що необхідно побудувати теплоелектростанцію, яка забезпечуватиме південь України електроенергією, спалюючи донецьке вугілля. У 1976 році Запорізька ТЕС запрацювала, а навколо неї виникло селище будівельників та енергетиків. 

Протягом наступного десятиліття масове будівництво тривало — споруджували Запорізьку АЕС. Після розпаду Радянського Союзу ці підприємства і далі відігравали провідну роль в  житті міста. 

Присутність агентів російського впливу в Енергодарі стала очевидною у 2014 році. Тоді частина енергодарців організовувала мітинги на підтримку Революції Гідності, ставили свічки за загиблими. Їм протистояла громадська організація «Булава», яку очолював місцевий проросійський політик.

 Після перемоги революції той далі працював на ЗАЕС та навіть увійшов до місцевої Координаційної ради зі сприяння розвитку громадянського суспільства. 

Таким було життя міста, у якому зростала Марина (ім’я змінено з міркувань безпеки). Навчаючись в Одеському університеті, вона почала записувати комедійні відео на YouTube. Завдяки йому зібрала велику аудиторію в соцмережах. Згодом вийшла з проєкту, переїхала у Львів та почала навчатися дизайну. Зрештою повернулася у рідний Енергодар.

24 лютого Марина перебувала вдома, в Енергодарі. Розбудила її бабуся і каже: «Війна». Марина не повірила, адже її бабуся схильна перебільшувати побачене у новинах. «А потім я відкрила телефон, побачила купу повідомлень від друзів і зрозуміла, що це вже не “накрут” бабусі, а справді війна», — каже дівчина.

Перший день повномасштабного вторгнення Марина намагалася усвідомити нову реальність. Вона подовгу говорила телефоном з друзями та родичами. Пізніше — ходила містом. Дівчина не пам’ятає, чи лунали тоді вибухи, проте згадує, що містяни були налякані. Уявіть, жити поблизу найбільшої в Європі атомної станції під час бойових дій. «Я знала, що вони прийдуть сюди, бо вони йшли в Мелітополь і Херсон, а ми якраз між ними», — пояснює Марина. 

Водночас була надія. «Сподівалася, що стримаємо їх. Ми всі чекали,  були готові вийти, щоб росіяни побачили, що вони тут нікому непотрібні», — пригадує вона.

Зрештою, так і сталося. З 27 лютого цивільні енергодарці почали розбудовувати блокпост на в’їзді в місто. Щодня людей більшало. Серед них була й Марина. «У перший день ніхто нікого не збирав, ми просто взяли прапор і пішли через ліс на блокпост. Потім всіх координував мер: їздили автобуси, які збирали людей по місту і відвозили на пост», — розповідає Марина. Дорогу загородили вантажівками, барикадами з шин та мішками з піском. 

28 лютого колона російської техніки підійшла до міста, проте енергодарці спинили її. Росіяни не наважилися відразу відкрити вогонь по цивільних. Ця ж ситуація повторилася й 1 та 2 березня. Марина пригадує, що тоді на блокпост вийшло пів міста. «Я ніколи не бачила нічого масштабнішого в Енергодарі», — каже вона. 

Схоже, росіяни не могли уявити, що спротив цивільних буде настільки масштабним. Тож вчетверте вони рушили до міста у другій половині дня. Сподівалися, що менше людей доїде до блокпоста. Марина саме готувалася виходити з дому, адже міський голова Дмитро Орлов закликав усіх їхати на блокпост. Проте вперше, на її думку, у місті пролунав вибух. Росіяни обстрілювали блокпост. Дівчина лишилася вдома. 

«Ми просиділи декілька годин в коридорі, поки не вимкнули сирени. Вночі того ж дня вони вже стріляли по атомній станції. Це була найстрашніша ніч», — каже Марина. Російські військові влучили у перший енергоблок станції, спричинивши пожежу на території. 

4 березня росіяни окупували Енергодар. Частина Нацгвардії, яка зазвичай охороняє ЗАЕС, а також бійці територіальної оборони не могли стримати регулярні російські війська на важкій техніці. Росіяни взяли їх у полон; наприкінці листопада, провівши в полоні дев’ять місяців, кілька нацгвардійців потрапили додому.

Росіяни змусили Орлова записати відео, у якому він говорить, що ті стріляли холостими патронами. За день до цього він повідомляв про щонайменше двох поранених цивільних та закликав містян фіксувати пошкодження.

Проте навіть в тимчасовій окупації енергодарці не склали руки і продовжували виходити на мітинги. «Ми збиралися біля мерії та вимагали повернути з полону заступника мера, про нього, на жаль, досі нічого не відомо», — пригадує Марина. Ідеться про Івана Самойдюка, якого росіяни викрали 20 березня. Станом на початок грудня заступник мера досі в полоні. 

Тимчасову окупаційну адміністрацію очолив місцевий проросійський політик. Той самий, який протистояв Революції Гідності. Після її перемоги не зник з життя міста: на місцевих виборах 2020 року він отримав мандат депутата міської ради. Вже 18 лютого містом ширились чутки, що цей політик домовився з росіянами про колаборацію. А після окупації Енергодара він почав називати себе «народним мером». 

«Чому народний так ніхто і не зрозумів, бо він самостійно вирішив, що тепер мер, — каже Марина. — І почалося: “ми прішлі вас освобождать, Расія тут навсєгда, нє нужно нас бояться, с намі нужно дружить, ми же братія”. Познімали всі наші прапори й повісили свої біло-синьо-червоні».

Крім того, росіяни запустили пропагандистські газети та канали у Telegram, аби дискредитувати Україну та просувати свої наративи. Марина протидіяла їм. Ніколи раніше політичною чи громадською діяльністю не займалася, проте під час тимчасової окупації стала громадянською журналісткою. Своїй стотисячній авдиторії в Instagram розповідала про те, що відбувається в окупованому місті. 

Коли росіяни побачили, що енергодарці продовжують виявляти непокору, активізували репресії. 2 квітня жителі міста готувалися вийти на мітинг під будинком культури «Ровєснік». 

«Люди виходили з дітьми, тримали прапори, плакати з написами, що Енергодар — це Україна», — пригадує Марина. Тимчасовій окупаційній адміністрації було відомо про плани провести мітинг. На своєму каналі у Telegram вони заявили, що після мітингу роздаватимуть гуманітарну допомогу. 

На площі перед будинком культури зібралося багато людей. Вони співали гімн України. Російські військові почали закидувати цивільних світло-шумовими гранатами та відкрили вогонь над головами. 

Тоді ж світу стало відомо про злочини, скоєні російськими військовими у Київській області. Марина також про це дізналася: «було страшно виходити на вулицю, щоб не дай Боже їх [російських військових] зустріти». «Їх» у місті ставало все більше.

А от їжі навпаки — не вистачало. «Супермаркети закрилися, у місті вишиковувались кілометрові черги за борошном, молоком, хлібом. Пізніше з'явилися так звані «стометрівки», де продавали втридорога все, що знайшли у підвалах», — пригадує Марина.

Проте найстрашніше було попереду. У липні росіяни розставили у місті реактивні системи та почали обстрілювати Нікопольський район, розташований на іншій стороні Дніпра. 

«З того часу спокійних ночей в Енергодарі не буває», — каже дівчина. До того ж росіяни періодично самі обстрілюють місто та ЗАЕС, аби звинуватити Збройні Сили України. Проте Марина вважає, що такі операції «під чужим прапором» не мають сенсу. «Звичайно, в Енергодарі всі знають, хто і звідки стріляє, там все чутно і видно», — каже вона. 

Дівчина не могла далі жити у тимчасово окупованому місті під щонічний акомпанемент свисту ракет. Вирішила виїздити.

13 липня Марина виїхала з міста. О шостій ранку вона вже стояла перед останнім блокпостом у Василівці, проте наступні 11 годин нічого не відбувалося. Росіяни за весь день не пропустили жодної автівки. Під вечір рух почався. Дівчині вдалося пройти блокпост без особливих труднощів: «Грошей не вимагали, перевірили лише документи і подивились речі у валізі».

Її сім’я виїздили з більшими проблемами: провели кілька днів у черзі у 35-градусну спеку. Єдина відрада: місцеві мешканці приносили воду та харчі тим, хто стояв у черзі. Коли сім’я Марини нарешті дісталася блокпоста, їхні речі росіяни перевертали з більшим інтересом, ніж кілька днів тому. 

«Перевіряли ноутбуки, планшети, телефони, навіть стаціонарні комп‘ютери. Щоб його провезти треба брати з собою монітор. Якщо пристрої розряджені — йдеш з ними до кімнати, заряджаєш і показуєш, що там в тебе в галереї та месенджерах», — розповідає Марина. 

Тепер Марина на підконтрольній Україні території. Допоки в її рідному місті росіяни, їхати в Енергодар не планує. Вона додає: