Майдан на сході: історія спротиву окупації в Донецькій та Луганській областях

Російська пропаганда роками ділить українців на проросійський схід та агресивно-націоналістичний захід. Однак у 2013 році Євромайдан на сході розпочався одночасно з київським. На початку березня мітинги за євроінтеграцію і проти свавілля влади перейшли в рух за єдність України. Акції тривали навіть після так званих «референдумів». 

Читайте у матеріалі про події того часу від тих, хто їх організовував.

Для розуміння тогочасного контексту сходу треба розібратись у соціально-економічній ситуації регіону. Історія тягнеться з 90-х, коли під час масової приватизації держпідприємств, заводи та комбінати за безцінь переходили у приватні руки. Тодішній президент Леонід Кучма в обмін на лояльність дозволив регіональним елітам контролювати індустріальні гіганти, які формували локальні бюджети ідавали роботу.

«Рівень зарплат визначала не держава, а Рінат Ахметов, Валентин Ландик, Юхим Звягільський, брати Клюєви та інші олігархи. Жителям втовкмачували, що за низькі зарплати мають відповідати “галицькі нероби”», — так описують соціально-економічне становище регіону журналіст(к)и Денис Казанцев і Марина Воротинцева у своїй книзі «Як Україна втрачала Донбас». Уже в 2011-2012 роках всі великі підприємства регіону були підконтрольні або росіянам, або проросійським чи донецьким олігархам. Місцеву владу контролювали ті, хто й економіку.

Віктор Янукович під час свого президентства намагався втілювати політику багатовекторності. Попри підписання Харківських угод, які дозволяли Чорноморському флоту Росії базуватися в Криму до 2042 року, Янукович продовжував курс на євроінтеграцію. Влада переконувала, що інтеграція в ЄС — важливий і необхідний крок, але 21 листопада 2013 Кабмін опублікував розпорядження про призупинення процесу підготовки до підписання Асоціації з ЄС і «відновлення активного діалогу» з Росією та Митним союзом. Свій курс Янукович змінив після зустрічі з Путіним. Такий різкий розворот обурив суспільство — люди вийшли на Майдан.

У Донецьку перше зібрання було тоді ж, коли почали розвиватись події у столиці — 21 листопада 2013 року.  

«Трохи пізніше 22:00 я побачила допис свого товариша Євгена Насадюка, де він писав, що йде до пам’ятника Шевченка. Зібралась і теж поїхала туди. Окрім Євгена, було ще троє людей. Ми довго стояли, розмовляли, потім зробили фото, заспівали Гімн України, я записала відео з Євгеном, і розійшлись. Наступного дня через оголошення в соцмережах до пам’ятника прийшло близько 300-400 донеччан», — пригадує журналістка Катерина Жемчужникова. 

У Луганську акції також розпочались наприкінці листопада. Виконавча директорка фонду «Восток SOS» Юлія Красільникова пригадує ці події так:

«Спочатку акції організовували проєвропейські політичні сили щонеділі. Але у нас [громадських активістів, — прим. ред.] було відчуття, що треба зробити щось на кшталт Громадського сектору Євромайдану в Києві, щоб охопити ширшу аудиторію. Ті партії, які на початку виходили, були в Луганську доволі маргіналізовані, і крім партійного активу, під їхні прапори мало хто хотів виходити. Ми щодня збирались невеликою компанією біля памʼятника Шевченка, вмикали українську музику, проводили тематичні дискусії. Потім почали експериментувати з різними форматами, аби акції були більш видимі і для громадян, і для медіа. Усе починалось з десяти людей, під кінець виходили сотні, на найбільшому мітингу були тисячі». 

Володимир Семистяга — голова Луганського обласного об’єднання товариства «Просвіта», доцент кафедри історії України Луганського національного університету імені Шевченка та керівник українського підпілля Луганщини у 2014 році. 30 листопада він був в Києві. Після того повернувся до Луганська, але до столиці часто приїздив, щоб передати теплі речі й гроші київському майдану. Семистяга розповідає:

Хвиля мітингів прокотилася також містами областей. Акції були в Маріуполі, Покровську, Костянтинівці, Краматорську, Словʼянську, Рубіжному та багатьох інших населених пунктах сходу. 

4 грудня, у відповідь на масовий опозиційний мітинг в Києві, регіонали в Донецьку організували мітинг на підтримку курсу президента. До будівлі Донецької ОДА автобусами привезли кілька тисяч людей, яким видали прапори «Партії регіонів», транспаранти з гаслами «Донбас за стабільність», «Донбас підтримує президента», «Тисячі мітингують — мільйони працюють», «Новий майдан — новий обман» та подібні. 

«Масовка знову переважно складалася з працівників державних шахт. Таким чином, мітинг було фактично профінансовано коштом місцевого бюджету. Регіонали вкотре намагалися переконати Донбас у тому, що мешканці інших регіонів України хочуть його ошукати і жити його коштом», — йдеться у книжці «Як Україна втрачала Донбас».

16 січня 2014 року Верховна Рада підняттям рук ухвалила пакет «диктаторських законів», які обмежували права громадян, зокрема на мирні зібрання. Наступного дня закони підписав Віктор Янукович. 19 січня в Києві розпочались протистояння на вулиці Грушевського. У Донецьку мітингарі запланували поїздку до маєтку Януковича. 

«Поїздку організувала партія “УДАР” на чолі з Єгором Фірсовим. Ми не дуже підтримували ідею, бо розуміли, що це може “роздраконити” опонентів. Власне, 19 січня стався переломний момент, коли “тітушки” вперше зібрались і побили активістів. Після цього нас витіснили з площі, де ми зазвичай збирались», — розповідає Любов Раковиця.

Після 19 січня майже кожну акцію в Донецьку намагалися зірвати. Жемчужникова згадує, що крім постійного морального й інформаційного тиску, з боку «тітушок», завезених з горлівських спортклубів, почалось полювання на активістів. Тоді почалися перші фізичні сутички з відловлюванням й побиттям активістів поодинці у дворах, стеженням та погрозами. З 26 січня 2014 року люди фактично вже не могли виходити на акції, бо постійно відбувались провокації, фізичне протистояння, моральний тиск, розклеювання листівок про активістів.

У Луганську тиск на активістів посилився паралельно з розвитком подій в Києві та Донецьку. Красільникова розповідає, що перші напади на активістів були ще в грудні, «тітушки» вистежували їх по дорозі з мітингу додому. На самій акції під час спроби подивитись фільм про Межигірʼя вони намагались облити техніку, на людей виливали зеленку. Серйозні переслідування почались в лютому. Красільникова каже:

23 лютого активісти змогли провести мітинг-реквієм за Небесною Сотнею, який став останнім мирним зібранням для Євромайдану в Донецьку. Акція тривала 20 хвилин і відбулась тільки тому, що довкола пам’ятника тодішня міліція взяла в щільний квадрат активістів для захисту. 

У ніч на 22 лютого Віктор Янукович втік з Києва. У той же день Верховна Рада підтримала постанову про самоусунення Президента та призначення позачергових виборів. Головою парламенту обрали Олександра Турчинова, який став виконувачем обовʼязків Президента України.

1 березня в Луганську та Донецьку відбулися перші масштабні проросійські мітинги, які пропагандисти ознаменують початком так званої «русскої вєсни». Як згадують очевидці, багато хто з учасників погано орієнтувався на місцевості й розмовляв з російським акцентом.

2 березня Луганська облрада визнала нову українську владу «нелегітимною». Юлія Красільникова додає:

5 березня прихильники України вийшли на мітинг в Донецьку. Цю дату охрестили Днем громадянського спротиву Донбасу російській окупації. Кілька тисяч людей зібралися на площі Леніна під синьо-жовтими прапорами, щоб висловитися проти розколу країни. 

«Акції “Донецк – это Украина” розпочались на початку березня на противагу тому, що 1 березня ми побачили “русскую вєсну” на 10 тисяч людей. Частина з них була зібрана традиційним для “Партії Регіонів” способом — тиск і примус щодо бюджетників, а також звезенням за гроші маргінальних учасників з депресивних населених пунктів області. Але активна частина була з Росії. Акції “Донецк — это Украина” — були спробами донеччан показати, що проросійська публіка не є справжнім голосом міста», — розповідає Жемчужникова.

Красільникова каже, що масовими акції в березні були також через початок окупації Криму. Багато людей, які підтримували проукраїнські мітинги, але не виходили на них, вийшли, бо було очевидно, що в країні фактично почалась війна.

«І хоча мітинг прихильників України був менш грізним та гучним, ніж сепаратистські акції, ігнорувати його було неможливо. І ефект від нього був би набагато більшим, якби проукраїнські акції хоча б морально, на словах, підтримала місцева влада. Але донецька влада проігнорувала», — описує мітинг Денис Казанцев у своїй книжці.

9 березня в Луганську мирний мітинг до дня народження Тараса Шевченка атакували антимайданівці.

Володимир Семистяга із заступницею голови Луганської ОВА, головою Луганської обласної організації політичної партії «Батьківщина» Іриною Верігіною узгодили план дій. Відкрили мітинг «просвітяни» зі школи №59 — дівчата грали на бандурі, співали. Обласна рада влаштувала акцію навпроти, туди приїхали люди з Ростовської, Бєлгородської, Воронезької областей. 

«9 березня 2014 рік. Луганськ. Цей день я б назвала початком окупації Донбасу. Мирне фото, а через хвилину, коли ще не закінчиться пісня, натовп проросійських найманців з ціпками і битами почне розганяти людей, які прийшли святкувати 200-річчя з дня народження Кобзаря. Саме в цей день вперше над будівлею Луганської ОДА зʼявиться прапор Росії. На наступний день контроль над ОДА буде відновлено. Проте старт агресії був саме в цей день», — написала Ірина Верігіна.

13 березня в Донецьку відбулося криваве зіткнення між прихильниками України та Росії, яке закінчилося побиттям українських активістів та вбивством члена партії «Свобода» Дмитра Чернявського. Йому було 22 роки.

Катерина Жемчужникова розповідає, що коли сталась перша смерть, міліція розступилася, аби пропустити розгніваний натовп з саморобною зброєю вбивати учасників мітингу за Україну.

У книзі «Як Україна втрачала Донбас» йдеться: 

Після 13 березня Донеччиною і Луганщиною прокотилася хвиля захоплень адміністративних будівель, а 12 квітня 2014 року у Словʼянськ зайшло угруповання російських диверсантів на чолі з Ігарєм Гіркіним (Стрєлковим). 28 квітня мітингувальники в Донецьку намагались провести марш у центральній вулиці міста. Жемчужникова розповідає, що акція фактично не відбулась, бо її розігнали «тітушки», яким тодішня донецька міліція віддала свою амуніцію.

«Коли будь-які публічні акції вже остаточно стали неможливими, свою діяльність розгорнув “Міжрелігійний молитовний марафон” — щоденна акція, де збирались віряни різних конфесій, щоб молитись за мир. Єдині, хто не долучився, — представники московського патріархату. Ці щоденні спільні молитви проводили навіть в окупації, зокрема, коли бойовики Гіркіна увійшли до Донецька. Священників періодично викрадали і катували, але вони продовжували. На початку вересня молитовний майданчик розгромили, й тоді ті, хто залишався в Донецьку, змушені були перейти у підпільний формат зустрічей», — каже Жемчужникова.

Володимир Семистяга був керівником українського підпілля Луганщини. Учасники розклеювали листівки, епіграфами до яких були слова Шевченка «Свою Україну любіть, любіть її во врем'я люте. В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть» і Володимира Сосюри з вірша «Любіть Україну». Далі йшов текст, який закінчувався словами «смерть Путіну і його луганським посіпаками». Крім того, чинили збройний опір: знищили три автомобілі, кулеметне гніздо на території пивзаводу, зірвали розтяжки на території Луганської обласної держадміністрації й обстріляли саму адміністрацію. 

Останній мирний захід, який «Просвіта» провела з студентською молоддю, був 22 травня 2014 року в Українсько-Канадському Центрі «Відродження» і був приурочений дню перепоховання Шевченка. 

23 червня Семистягу заарештували, але тоді бойовики не знали про існування підпілля: «Коли знайшли протокол про утворення підпільного руху, були шоковані. Мені пред'являли листівки, але не могли здогадатися порівняти почерк, щоб точно встановити мою причетність. Якби це зробили, наслідки для мене могли бути жахливими. Після двох місяців у полоні, вдалося втекти». 

Символом українських акцій в Луганську був 40-метровий український прапор, який розгортали вздовж вулиці Совєтської. 9 березня, під час нападу на активістів, першу лінію людей, які тримали стяг, «знесли» проросійські «тітушки». Прапор порвали, і коли люди розбігались у метушні, загубили. Юлія Красільникова розповідає: «Наступного дня мені зателефонував прихильний до нас поліцейський і сказав прийти до відділення. Виніс мені частину цього прапора в пакеті».