Колонка художника Романа Мініна про ідентичність мешканців Донеччини

Дисклеймер: Ця колонка викликала чимало обурення серед нашої аудиторії. У експлейнері пояснюємо, які помилки зробили, а також просимо вибачення за цей матеріал.

Роман Мінін — ​​сучасний український художник, графік, фотограф, автор об'єктів та інсталяцій з Донеччини. Мінін походить з родини шахтарів, а тому присвячує свої дослідження сходу України та шахтарській міфології. У своїй колонці для Свідомих художник ділиться думками щодо менталітету людей Донецького краю. 

Я коротко опишу своє бачення душевного устрою суспільства Донецького краю.  Маю право міркувати про це, тому що я товариська людина, що народилася і прожила до 16 років у місті Мирноград, після навчання практикувалася на Донеччині: працювала з дітьми та навчала їх публічного мистецтва. Це були чудові культурні ініціативи від платформи «ІЗОЛЯЦІЯ»,  тому в моїй свідомості накопичилося достатньо «глибинних інтерв'ю» для спроби робити об'єктивні висновки про менталітет мешканців Донецького краю. Звичайно, як і в інших соціальних середовищах, є поділи на багатих та бідних, середнього класу практично не залишається. 

Середній клас швидко здійснює одну з головних ідей «втекти якомога далі з Донецької області». Коли я ставив дітям питання: «Які у вас мрії?», більшість із них транслювали закостенілий батьківський страх майбутнього і говорили, що головна з мрій — це виїхати якомога далі. Це відбувалося у 2010 році, і тоді я вигадав монументальну композицію «План втечі з Донецької області».

Страх перед майбутнім літав у повітрі. Цілковита культурна фригідність з боку Росії щодо своїх громадян і всього російськомовного простору не генерувала культурних проєктів. Повна відсутність культурних проєктів та ідей призвела до отупіння народу: старі пісні про головне, старі пісні про головне 2 і 3, і 4. Цей погляд в минуле як прагнення зберегти «скріпи» зрозумілий, але не був ефективним. Росія все «пропетросянила» і «прокіркорила».

Суспільство стало наркоманом совкового мистецтва. Вони самі підсадили себе на цю голку тільки тому, що не було інших ідей, а якщо й були, то до годівниці не допускали новачків. Міністерство культури стало рудиментом комунізму, як страшний і важкий хвіст у динозавра, і стало виглядати кріпово — як мутант, який не бачив себе з боку.

У хаосі відчайдушного вакууму почали народжуватися галактики зірок шансону.  Адже людська природа — прагнути справжнього, шукати щось не попсове і масове. От і зустрів народ, як рідних, бувалих зеків з їх правдивою кримінальною романтикою. А що правдивого ще можна було почути? Простого, природного, яке прийшло в цей світ не заради грошей? Що? Тюремний шансон. Звичайно, тюремний шансон — явище всього пострадянського простору, єдиний якісний культурний російський продукт, який з'явився на світ і став життєздатним жанром.

Я не дуже цікавився, як жили люди в 90-ті в Росії, але в Донецькій області світло відключали частіше, ніж зараз, шість років не було газу, води могло не бути тижнями. Ситуація була точнісінько такою, як під час війни — тільки без ракетних атак. Бандитські розбірки ставалися рідко і те — пострілів люди не чули, але ситуація була на межі виживання. Ми вижили тільки тому, що завели курей у гаражі, деякі тримали кіз просто у квартирах. У цей час формувалася саможалість і вміння виживати. Вміння радіти дрібницям — вміння, яке жителі Донецької області прокачали в собі на повну. Це позитивний момент.

Але, на мій погляд, основним предметом гордості стало вміння виживати, вміння страждати. Страждання суспільства удобрювалися піснями та поняттями тюремних героїв — це були спеціалісти з виживання. Усе будувалося між впливом міліції та кримінальних авторитетів. Найчастіше мєнти просто обслуговували систему розподілу благ, яку вибудовували саме кримінальні авторитети.

Менталітет формується із предметів гордості. Наш менталітет — це зал у хрущовці, в якому на полицях шафи стоять кришталеві вази навпроти килима на стіні, люстра, штори, телевізор, щоб «все як у людей». Асоціативно можна уявити, що кришталевими вазами в головах була саможалість і здатність виживати, телевізор часто заміняв ікону і ставав «третім оком», дзеркалом правди, килимом була доля повна страждань і терпіння. Сімейні фотографії — найцінніше, що я міг зустріти в інтер'єрах; це було більше, ніж прикраса. Сімейні фотографії відбивали справжні цінності.

Звичайно, мій опис предметів гордості підходить під 90% пострадянського простору, але можна додати ще колорит індустріального краєвиду та те, що більшість була шахтарями. Хоча шахтарський фольклор довелося вигадувати самому, щоб збалансувати культурний простір насамперед у себе в голові.  Знайти смисли та гідні гордості почуття, наповнити героїчним пафосом шахтарську долю.

​​Я досі ставлюся з повагою та розумінням до всього, що перерахував. Довго розмірковувати на цю тему шкідливо. «Важко зрозуміти, легко здогадатися».