Історії мешканців окупованих територій, які евакуювалися через Росію

Через війну тисячі українців були змушені виїжджати із рідних міст, які окупували російські війська. Росіяни раз за разом зривали гуманітарні коридори чи обстрілювали евакуаційні колони, тож людям доводилося виїжджати з окупації через територію Росії. Такий виїзд не є порушенням закону та не вважається злочином, пояснюють у Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Більшість повертаються на підконтрольну українській владі територію або виїжджають далі в Європу. І хоч такий маршрут видається безпечним, адже пасажири не проходять блокпости у кожному місті та не перетинають лінію фронту, насправді будь-яке слово чи жест може коштувати життя.

З кінця червня Антон живе в Болгарії, куди у червні виїхав із тимчасового окупованого Бердянська. У місті на той момент не було роботи та грошей, був дефіцит продуктів й ліків. Окрім цього, хлопець боявся виходити на вулицю — тиснуло відчуття страху й несвободи. Щоразу коли йшов в магазин, був змушений чистити телефон від фотографій та відписуватись від українських Telegram-каналів. Варіантів виїхати з міста було небагато, оскільки евакуаційні колони обстрілювали, а на блокпостах люди проходили фільтрацію. Тому Антон вирішив виїжджати з Бердянська через територію Росії. Хлопець розповів про свій шлях з окупації та труднощі на російському кордоні. Далі пряма мова.

Усе життя я прожив у Бердянську, ніколи не було думок, щоб покидати місто. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, планував тут залишитись, з батьком вже готувались до зими, збирали дрова. У квітні мої мама з тіткою виїхали до Болгарії, бо в місті закінчились потрібні їм ліки. Вони виїжджали евакуаційною колоною, і тоді їм пощастило вибратись з Бердянська. З того часу мати щодня мені надсилала різні варіанти, як виїхати. Наприкінці червня з’явилася можливість поїхати через Крим, звідти в Росію і через всю Європу дістатись до Болгарії. Я до останнього вагався покидати Бердянськ, але щодня виходив з дому і бачив, як на будівлі прокуратури висять російські прапори, стоять військові, постійно їздить техніка. У березні ще люди виходили на мітинги, кричали «Бердянськ — це Україна», а потім місто неначе вимерло, стало пустим.

Я домовився з приватним перевізником. 29 липня сів на автобус, перші дев’ять блокпостів проїхали без проблем. У Джанкої був піший перехід через кордон, де кожному видавали міграційний лист. Там потрібно було зазначити свої дані і куди їдеш. Водій сказав написати Севастополь, хоча моєю кінцевою точкою взагалі була Варшава. Після цього мене відвели до натовпу, де всі чекали на допит. Я простояв в черзі чотири години. На допиті перевіряли телефон, ставили безглузді питання. Потім сказали ще 40 хвилин чекати, поки перевіряли телефон і документи.

У Севастополі пересадка. Тоді я вперше побачив Крим — красивий, але в окупантській символіці, поля до горизонту завалені танками. Із Севастополя поїхали в Росію. Під Москвою в автобус зайшли поліцейські, почали перевіряти документи та міграційні листи. Через те, що в мене пункт прибуття стояв Севастополь, а не Москва,  мене і ще двох чоловіків викликали на допит. У цій кімнаті все було в символіці «Z», георгіївських стрічках — думав, що окупантів так в карикатурах зображують, але ні, це реальність. Молодий хлопець приблизно мого віку почав допитувати, тиснути психологічно, чи служив, чому не воюю. Далі спитав, чи маю іноземну валюту — мав тисячу гривень і 150 доларів. Сказав віддати йому долари. Потім почались погрози: сказали, що висадять мене і відправлять йти пішки до Севастополя. Я намагався  пояснити, що їду в Європу. Тоді сказали: «Ми зараз візьмемо твою голову, засунемо її у дверний отвір і будемо відчиняти-зачиняти двері скільки захочемо». 

У мене була стійка ненависть до всіх людей, але я не міг її проявити, бо моє життя залежало від моїх слів.

Після цього поїхали на кордон з Латвією, де дев’ять годин під сонцем чекали на паспортний контроль. Хвилювався, що не пропустять, бо закордонний паспорт був протермінований. Коли заїхали на територію Європи, нарешті зітхнув з полегшенням.

Коли жив в Бердянську, щовечора було чути, як обстрілюють Азовсталь. Вибухи біля порту 2 червня бачив на власні очі, бо жив біля моря. І коли приїхав в Болгарію, було якось навіть некомфортно без вибухів, настільки звик до них. Інколи на телефоні вмикав аудіо та відеозаписи, де це чути, щоб почувати себе звично.

На початку повномасштабного вторгнення Павло та його рідні були впевнені, що Маріуполь в безпеці, адже в місті базується полк «Азов». У перші дні хлопець не чув та не бачив вибухів у своєму районі. Але коли обстріли почались в центрі, вирішив їхати з міста. Але навіть за межами Маріуполя залишатись було небезпечно. 

Про те, як Павло разом зі своєю дівчиною вимушено покинули країну, декілька місяців жили на території Росії та як перетнули російський кордон — читайте далі в історії.

 Потім мене викликали на 40-хвилинний допит, де переглядали телефон і вимагали пояснити кожен контакт в телефонній книзі.

З Криму поїхали на потязі в Ростов, потім до міста Шахти. Там провели майже місяць: жили у родичів, намагались з ними не спілкуватись про війну, бо розуміли, що вони постійно дивляться російське телебачення. Ми нікуди не ходили, хіба що до магазину. Пам’ятаю, в продуктовому на прилавку лежали овочі та фрукти, що вицвіли, а збоку висіла георгіївська стрічка. Не відчував страху, коли там жив. Були лише огида і ненависть. Ми ні з ким не знайомились і не спілкувались, бо це могло бути небезпечно. Одного вечора вийшли на прогулянку і побачили будинок, який виглядав так, наче його обстріляли: без даху, вікна пошкоджені. Виявилось, що там була пожежа, але ніхто не працював над відновленням, лише пофарбували зверху. 

З Шахт поїхали до Москви. Потім в місто Чехов в області, зупинились там на день в родичів. Звідти поїхали до Петербурга, де в нас був автобус до Гельсінкі. На російському кордоні довго тримали, коли вже проходили контроль. Мою дівчину затримали, бо в неї в Instagram було викладене селфі на фоні Кремля з підписом «Слава Україні». Якийсь фсбшник намагався проводити з нею роз’яснювальну роботу, випитував, чи не займається вона пропагандою, але з автобуса не висадив. Ще на виїзді нас просили залишитись в Росії, казали, що тут буде краще життя.

У Маріуполі залишилась моя мама, батько і брат. Зв’язок з ними поганий: можу надіслати повідомлення в понеділок, а дійде в середу. Мама жаліється, що в окупаційної влади немає законів, лише накази. Її будинок хочуть знести, вона хоче посилатися на якийсь закон, аби цього не робили, а там ніяких кодексів, лише укази «днр».

Окрім того, що мешканці окупованих територій наважуються виїжджати через Росію, щоб хоч якось виїхати з тимчасово окупованих територій; росіяни депортують українців, не залишаючи їм можливості виїхати потім з Росії взагалі. За словами Президента України, понад 1,6 млн українців депортовано та розселено у депресивні регіони Росії. «У багатьох із них відібрали документи, багато з них пройшли через страшні фільтраційні табори, де над ними знущались і залякували», — зазначив президент.