Ірена Карпа: «Спілкуватися і сідати за один стіл з росіянами будемо тільки, коли війна закінчиться на умовах України»
Ірена Карпа — письменниця, співачка та культурна дипломатка України у Франції. Нещодавно у видавництві «Книголав» вийшов її новий роман «Тільки нікому про це не кажи» про домашнє насильство, зґвалтування та булінг.
Свідомі поговорили з письменницею про літературу під час війни, нову книгу, спілкування про війну з французами та участь у спільних подіях з росіянами.
— Чи відчували розчарування у професії, коли почалося повномасштабне вторгнення?
— Думаю, відчуття безпомічності зачепило майже кожну професію. На початку у всіх була хвиля страху та паніки, але потім зібралися силами і почали робити те, на чому добре знаємося. У мене це курси терапевтичного письма та написання книг. Я можу це створювати, продавати і донатити.
До того ж слово не такий вже й слабкий інструмент — можна брати участь в інформаційній обороні. Правда, інколи це призводить до безсилля, яке є доволі підступним почуттям, що тягне за собою провину.
Останні роки ми були звичайними героями у звичайних обставинах: ходили на роботу, готували їжу, планували відпустку, подорожували. Зараз це все ще ми, але обставини вже стали надзвичайними, і ми не завжди можемо на них вплинути. Але задача полягає в тому, щоб відновити контроль на своїй маленькій території і не загубитися в масштабі подій.
Ми не можемо допомогти усім на всіх напрямках. Одна людина не врятує і тварин, і дітей, і військових. Проте це не значить, що треба опустити руки. Як тільки визначаєш свій напрямок, стає легше і пропадає відчуття безпомічності.
Однією з наших задач є віднайти контроль над собою та зберегти психіку. Дестабілізація суспільства — одна з цілей ворога. Важко перемогти людей, які зібрані, сконцентровані, і кожен розуміє свою задачу.
— Як би ви описали вашу роль як письменниці під час війни?
— Ми живемо в абсолютно жорстокі часи, коли про любов, біль і смерть нам нагадує саме життя. Роль письменника говорити про ці відчуття субтильно. Моя книга «Тільки нікому про це не кажи», написана ще до повномасштабної війни, про мовчання постраждалих від насильства. Сама назва — це те, що чує людина: суспільство каже, це соромно, ти винна/ий. Ця тема зараз сприймається гостро, але я подала у формі психологічного детективу-трилеру, тобто цікавою історією, а не документальним викладом з подробицями. Письменник — не журналіст; не документує дійсність, а пояснює природу дійсності, дивиться глибше.
Вагалася, чи потрібна книжка зараз, прокручувала у голові: «Після Аушвіца немає поезії, після Бучі немає прози». Радили переписати під воєнний контекст — зробити так, щоб події розвивались не під час пандемії, а в час війни. Але якби я забрала контекст пандемії, додала більше життя, тоді б мої герої були цинічними, якби продовжували жити так, як до війни.
Водночас було огидне відчуття, якщо додам про події у Бучі — це буде мистецтво на крові. Це спрацювало б закордоном, бо іноземці хочуть лише те, що продається.
Говорячи з правозахисниками про фразу «тільки нікому про це не кажи», впевнилась, що книга на часі. Люди, які зазнали насильства з боку російських військових, воліють не говорити про це. Книжка «Тільки нікому про це не кажи» має порушити проблему сексуального насильства в українському суспільстві. Якщо вдасться, буде зрозуміло, чому я написала її.
— Чи плануєте писати книгу про теперішній етап російсько-української війни, і якщо так, якими є її попередні ідеї, концепти?
— Я вже почала. У центрі сюжету — історія кохання людей, які ніколи не бачилися, але їх зв’язала війна. Історія про волонтерку та військового. Інтрига в тому, чи вони колись взагалі зустрінуться. Навколо історії другорядних персонажів, які переживають трансформації під час війни. Наприклад, дружина, яка з дитиною в евакуації за кордоном та її токсичний чоловік в Києві, який вимагає від неї повернення з аргументами, що нібито краще, якби вони були разом — загинути, але попри все бути разом. Це буде підсилювати основну лінію історії, розповідати, як люди опосередковано впливатимуть на долю закоханих.
Мені важливо, попри жахіття війни, показати й розкрити справжні глибокі почуття, які ми могли думати, що навіть не здатні переживати.
— А чи є особливе переживання кохання у часи війни?
— Це сильне почуття, якому важливі обставини. Під час війни все загострюється, стає майже прозорим. Враження, ніби у всіх була захисна плівка, яку здерла війна. І тоді стало зрозумілим, що справжнє, а що ні.
У коханні, як і в дружбі, зараз висока ставка. Якщо любиш людину, яка на війні, то розумієш, що кожного дня вона ризикує загинути. Тому щоразу, говорячи «бувай, на добраніч», важливо сказати людині усе, аби потім не шкодувати.
Це, як оголений нерв, чітке розуміння, що живеш тут і тепер, бо завтра може не бути. Зникає ілюзія, що будемо жити вічно: встигнемо, розповімо, колись поїдемо
Так само мені цікава тема забуття героїв та питання інтеграції військових у цивільне життя після війни. Зараз для нас українські військові — це боги. Але самі військові переживають, що коли закінчиться війна про них забудуть і доведеться доводити, хто вони насправді.
— Зараз з’являється багато інтеграцій української культури у західну академічну систему: вводять курси про українську державність, українські твори додають до світової літератури в університетах. На вашу думку, це просто мода чи матиме сталий ефект?
— Треба тримати цю планку зацікавленості. Запит йде з середини, ми не можемо такі речі нав'язувати. Хочеться, аби впала популярність російського. Масова культура в цьому питанні є найкращим провідником. Зокрема, це проявляється у моєму підході до літератури. Я пояснюю складні речі через просту форму. Назвала книгу трилером-детективом, а не почала розмірковувати трактатами на сотні сторінок, розбираючи причини мовчання постраждалих від насильства.
— Яким є інтерес французів до України сьогодні? І чи розуміють вони, що війна може точитися і у Франції?
— Вони не вірять, що війна може дійти до Франції, думають лише, що цим ми їх лякаємо. Варто зрозуміти, що всі ми живемо у війні. Це не конфлікт між Росією та Україною, не криза в Україні, а весь світ у війні.
Треба затягувати пояси, бо ера безтурботності закінчилася 24 лютого 2022 року. Не можна жити так, ніби війни немає. Ти маєш право відпочивати, пити каву, насолоджуватися моментом, але так само мусиш щось робити на перемогу. Французи це розуміють і налаштовані, що комфортного життя може не бути в доступі.
— Що доводиться найскладніше пояснювати французам?
— Розвінчувати міфи, пояснювати, чому потрібно постачати більше зброї та в чому різниця між миром та перемогою. Щодо міфів, то важливо розвінчувати саме те, у що вони вірять — переважно це так звані «хороші росіяни». До цього треба бути підготовленою від А до Я, спокійно, без істерики розказувати що до чого.
— Чим на вашу думку зумовлений сентимент французів до Росії?
— Багаторічним вкладенням грошей в промоцію Росії. Століттями французи возвеличували «великий» російський театр, балет, літературу і навіть душу.
Також є стереотип щодо людських втрат під час Другої світової війни. Щоразу доводиться нагадувати, що це був Радянський Союз, 15 республік, і найбільше у Другій світовій війні загинуло саме українців.
Французи ніколи б не зацікавились Україною, якби не російсько-українська війна.
Зараз головне раз і назавжди знищити міф про «велику» Росію з благородним ведмедем, який ходить з бубном всюди і цитує Достоєвського, а також показати свою культуру.
Французів вразила наша армія та цивільний спротив, і їм це зрозуміло, бо в них велика історія руху опору, який був під час Другої світової війни. Треба частіше вказувати на цю подібність.
— Ви отримуєте запрошення на події у Франції. Як визначаєте свою участь, якщо у межах події заявлені росіяни?
— Я принципово не беру участь в таких заходах. У мене був скандал з одним німецьким шоу, де була заявлена білоруська письменниця, «дисидентка», на їхню думку. Мене не попередили. Вже коли пакувала валізу, дізналась, що до цього ж планують включити російського автора, «хорошого, бо багато років виступає проти Путіна». Тоді я коректно попросила нас розвести по різних етерах. Між «хорошим росіянином» і мною вони вибрали перше, і ми попрощались назавжди.
Спілкуватися і сідати за один стіл з росіянами будемо тільки тоді, коли війна закінчиться на умовах України: звільнення усіх територій, повернення всіх військовополонених та депортованих, виплата репарацій, а також покарання всіх злочинців. Як каже Оксана Забужко: «Нам потрібен карантин від усього російського».
Росіяни існують поза полем моїх інтересів, і я не хочу з ними говорити. Не вірю, що їхнє суспільство може зробити те, про що ми їм кричали з 2014 року. Росія не прокинеться, вона п’яна від крові лежить і хропе. Російські інтелігенти не змогли розбудити і повести за собою суспільство, адже робили лиш щось дрібне навколо себе. І в цьому наша основна відмінність — інтелектуали можуть бути політичними лідерами суспільства та громадської думки.
Завжди добре інтегруватися у великі культурні майданчики, бо це є окремим фокусом і підсвіченням українського. Але це має бути без діалогу з росіянами. Вони нам не потрібні, їх немає зараз існувати для нас.