«І проблема була зовсім не в піратстві, а просто в бажанні послухати інакшу музику»: уривок з книжки «Дреди, батли і "стіли"»
Чорний одяг, темне, пофарбоване волосся й підведені очі; прогулянки на цвинтарі, специфічна музика та вірші про смерть; широкі штани, реп і графіті на стінах; металеві ланцюги, поголені голови з ірокезами й «стіли» — навколо існування субкультур десятиліттями точаться різноманітні дискусії. Дехто називає їх даниною підлітковому бунтарству, а інші вважають радикальними течіями, які можуть містити загрозу для суспільства. Але що насправді ховається за яскравими образами і які цінності транслюють ці, на перший погляд, «дивні» угрупування? Який зв’язок між першими субкультурами, які виникали на території України, й сучасністю? І чому декому з нас саме так хочеться представляти себе світові?
Українська фольклористка й антропологиня Дар’я Анцибор у своїй книзі «Дреди, батли і "стіли"», яка скоро вийде у видавництві Лабораторія, дослідила, як українська молодь впродовж століть виборювала своє право на культурну ідентичність — від перших течій в періоди імперських та радянських часів й аж до незалежності.
Стиляг дійсно неможливо уявити без танців. Вони танцювали на домашніх вечірках, на майданчиках у кафе, у студентських клубах — будь-де. Побутували окремі назви стилів: атомний, канадський і потрійний гамбурзький. Найбільше танцювали бугі-вугі, а також лінді-хоп і джиттербаг. Дещо пізніше додався рок-н-рол. У музиці найперше цінували американський джаз, свінг і рок-н-рол. Chattanooga Choo Choo у виконанні Ґленна Міллера з комедії «Серенада сонячної долини» була своєрідним гімном стиляг. У пісні йшлося про поїзд, який від’їжджав у Чаттанугу. Дехто поетично говорив, що цей потяг символізував мрії про недосяжну Америку. Справді недосяжну для людей, насильно утримуваних у тоталітарній державі.
Цінували записи Луї Армстронґа, Ґленна Міллера, Каунта Бейсі, Дюка Еллінґтона, Елвіса Преслі, Чака Беррі, записи танго, фокстротів, слоу-фоксу.
Надзвичайно багато таких музичних платівок привозили військові й держслужбовці з Німеччини. У складних умовах радянської боротьби проти західної культури й зростання попиту на закордонну музику виникають підпільні студії звукозапису.
Нині ми слухаємо музику в інтернеті. Здебільшого нам тепер навіть не потрібно десь фізично зберігати файли. Звісно, так було не завжди. Перш ніж дійти до такого віртуального існування, звук записували та зберігали на носіях. З початку ХХ століття люди слухали записи на спеціальних великих платівках, які програвали на грамофонах та їхніх переносних «родичах» — патефонах.
Ера платівок тривала в країнах СРСР дуже довго: фактично до початку 1990-х. Проте з кінця 1970-х їх потроху витісняли компактніші й зручніші касети. Вони стали найпопулярнішими аудіоносіями кінця ХХ століття. У 2000-х їх витіснили CD.
Для справжніх фанатів завжди важливо мати колекцію всіх альбомів улюбленого виконавця. Тільки з плином часу носії змінювалися — із платівок на касети, з касет на диски. Наприкінці 2010-х вінілові платівки знову повернулися як ексклюзивні пропозиції для меломанів, і нині саме ці аудіоносії стають дедалі популярнішим способом підтримати улюблених музикантів і музиканток.
У 1940–1950-х справжні модні платівки з-за кордону були рідкістю в СРСР. Їх офіційно забороняли, а якщо десь можна було дістати, то надзвичайно дорого й небезпечно. Тож особливо винахідливі придумали інші способи звукозапису. Умільці почали записувати твори на рентгенівських знімках. Ці носії називали платівками на ребрах. Звучали й інші назви: рок на кістках або скелет моєї бабці. Звук був жахливий, але коштували вони дешево. Тоді було круто мати серед друзів рентгенолога, який міг би постачати рентгенограми на розвиток музичної справи. Ця незвичайна практика відійшла в минуле тільки з масовою появою магнітофонів.
Після завершення Другої світової війни обладнання і розробки заводів на території Німеччини опинилися у руках радянців. Так сталося і з підприємствами у сфері радіотехніки. Як акт репарації отримані технології та обладнання впроваджували вже на заводах СРСР. Наприклад, з 1949 року завод «Маяк» (тоді він звався Київським заводом радіоапаратури) почав випускати побутові пристрої «Дніпро».
На межі 1950–1960-х років виникає ціла магнітофонна культура — магнітвидав (від «магнітофонне видавництво»). Магнітофонні записи просто переписували, що допомагало швидше поширювати офіційно заборонені, але популярні мелодії. Щоби склеїти стрічку, за тих років застосовували оцтову есенцію, тож для багатьох музика тих часів мала дуже специфічний запах. Буквально. У такий спосіб розповсюджували підпільні пісні рок-гуртів і бардів, західні хіти, передачі «Голосу Америки», виступи представників інтелігенції тощо. Переписувачі могли укладати збірники, коли на замовлення музичних прихильників, коли — на власний смак. Це заняття було небезпечним, тому що на переписувачів чатувала міліція, улаштовували облави з конфіскацією звукозаписувальної апаратури, платівок і касет. І проблема була зовсім не в піратстві, а просто в бажанні послухати інакшу музику.
