«Головна моя думка була: “Смерть, давай не сьогодні”»: добровольці про дев’ятий рік російсько-української війни
14 березня в Україні відзначають День українського добровольця. У цей день у 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону.
Розповідаємо про українських добровольців та як почалася для них російсько-українська у 2014 році, що змінила та за що вони борються.
Військовослужбовець вперше потрапив на війну влітку 2014 року, бувши студентом-істориком другого курсу. Тоді записався в Добровольчий український корпус, після чого його відправили на військовий полігон, де приблизно місяць тривала підготовка.
«Дочекався літніх канікул, батькам сказав, що їду на військовий вишкіл/табір, але згодом батько дізнався, куди я планую їхати. Найважчим був сам момент наважитись подзвонити і записатись добровольцем в Добровольчий український корпус», — розповідає «Гроза».
Спершу військового залучили до охорони блокпостів в Донецькій області, а згодом відправили в Піски на Донеччині. На той момент хлопцю було 19.
«У жовтні 2014 року повернувся до Івано-Франківська і продовжив навчання. Згодом з групою однодумці заснували в місті організацію, яка займалась військовими вишколами для молоді. Вирішили, що потрібно, аби члени організації здобули безпосередній військовий досвід», — каже військовий.
У лютому 2022 року організація, до якої був залучений «Гроза», проводила масове заняття з військового вишколу для всіх охочих. 19 лютого вдалося реалізувати останній вишкіл перед повномасштабною війною.
«24 лютого мене розбудив дзвінок о 6 ранку і я зрозумів, що почалось. 27 лютого ми добралися до Києва, де вступили до лав територіальної оборони. Виконували бойові завдання в селі Горенка, поблизу Гостомеля. 6 березня в Гостомелі загинув командир нашої групи Кирило “Кобра” Бабенцов», — каже Іван.
Після деокупації Київщини підрозділ перевели на Херсонщину до жовтня.
«Найважче було, коли розпочався контрнаступ, батальйон зазнав найбільших втрат протягом всього часу. Не дочекавшись тижні до звільнення Херсону, наш підрозділ вивели з того напрямку», — зазначає кулеметник.
Після відновлення 206-й батальйон ТрО відправили в Харківську область, а вже звідти у район Бахмута, де військовий перебуває дотепер. За його словами, наразі найважчий період на війні для нього.
«Гроза» розповідає, що найбільше на війні здивувала велика кількість українців, які взяли в руки зброю.
«Здивувала особиста здатність пристосовуватись до умов проживання. За цей час довелось пожити і в підвалах, і під мостом в каналі, і в окопах. Ще війна перетворила людську смерть в буденність, в звичайне явище», — говорить він.
Описуючи момент, який запам’ятався на війні найбільше, Іван згадує історію, коли протягом двох годин українські позиції розбивали російські танки.
«Уже на певні секунди в голові була розмова з уявною смертю і головна моя думка була: “Смерть, давай не сьогодні”», — каже «Гроза».
«Головна мотивація — повернутись в рідний Лисичанськ, звідки родом моя мати. Вигнати ворога, повернутись до мирного спокійного життя», — говорить Іван.
Влітку 2014 році у 24 роки Шатровський пішов добровольцем на фронт тоді ще у добровольчий батальйон «Азов», де почав служити у розвідці.
«Розвідка — така служба, що керується холодним розумом і певною авантюрою. Тому в більшості випадках ми шукали собі задачі самі. Певний період, близько півтора року, “Азов” не випускали на першу лінію. Ми, як могли, воювали в окопах і за їх межами», — каже «Матрос».
Дмитро Шатровський зазначає, що повномасштабне вторгнення було очікуваним для нього. Зокрема, він зі своїм підрозділом створили партизанський загін. Готувалися завчасно: купували бронежилети, спорядження, рації.
«У нас була зброя, машини. Все було очікуване, окрім масштабу війни. Ми все-таки не чекали, що колони танків підуть на Київ. Також я очікував, що війна почнеться 25, бо не встиг вивезти родину. Тому з початком вторгнення я ще вирішував питання евакуації своєї дитини. Усе було сумбурно: евакуював родину, шукали зброю, потім займали позиції з однією службою», — говорить військовослужбовець.
Повномасштабна війна — це інший формат війни, зазначає військовий. На Донеччині у 2014 році воювали в селах, у полях. Після 24 лютого це були Буча, Ірпінь, Гостомель. Різниться масштаб, окрім цього до 2022 року не воювали проти авіації, не було ракетних ударів та такої кількості безпілотників.
«У мене квартира в Святошинському районі. Я заїжджав до родини, привозив їм воду та їжу. Сідав у авто, 10 хвилин — і я вже на фронті, умовно кажучи. Це шокувало, оскільки це ж було майже в мене вдома, у моїй багатоповерхівці. Спочатку було трохи дивно, а потім звикаєш і працюєш», — говорить Шатровський.
Розповідаючи про моменти, які запам’яталися найбільше військовий згадує історію, яка сталася з ним в Херсоні, коли він прибув туди допомагати 28-й механізованій бригаді.
«Ми займались снайпінгом, я був другим номером. В один момент побачили як російський військовий йде поблизу нашого окопу та сідає навпроти нас повернутий спиною. До такого мене життя не готувало. Ми вистрілили», — згадує «Матрос».
Шатровський зазначає, що кожний бойовий вихід — це історія.
«Одного разу, коли зайшли на позиції до ворога, ставили міну, а підривач був без запобіжника і вискочило кільце на нитці. Сапер однією рукою встиг за долі секунди зупинити вибух, і міна не підірвалася разом з нами. Ми встановили її, вийшли, а через певний час вона все-таки підірвалася під ногами диверсантів незаконного збройного формування “днр”», — каже військовий.
Говорячи про сприйняття війни Шатровський акцентує на важливості стилю війни та духу воїна у суспільстві.
«Я пропагував стиль війни і дух воїна ще з 2014 року. Навіть заборонив після поранення, щоб до мене приїжджали рідні. Треба пропагувати саме дух воїна. Ми нація, яка миттю діє, добре воює і перейде ще в наступ», — впевнений «Матрос».
Мотивація воювати для Шатровського — це не лише про захист батьківщини та сім’ї, а також про любов до військової справи та необхідність знищення російських військових на території України.
«Я воюю, тому що можу, мені подобається військова справа, і вороги ще на нашій землі. Коли ми їх виб'ємо, знищимо і демілітаризуємо Російську Федерацію, можливо, я зупинюсь, а можливо, ні», — каже військовий.
7 березня 2023 року «Да Вінчі» загинув поблизу Бахмута. Про це повідомив Володимир Зеленський, назвавши Дмитра Коцюбайла «людиною-символом» та «людиною-хоробрістю».
У лютому 2014 року Дмитро Коцюбайло став добровольцем, а до цього брав участь у Революції Гідності. На початку війни на сході України військовий отримав важке поранення, після чого знову повернувся до строю. У 2016 став командиром 1-ї окремої штурмової роти «Вовки Да Вінчі» Добровольчого українського корпусу «Правий Сектор».
Брав участь у визволенні Карлівки, селища Піски, Авдіївки, а також у боях під Степанівкою, Савур-Могилою та Старогнатівкою.
У 2017 році Дмитра Коцюбайла нагородили званням «Народного Героя» — недержавною нагородою, яку вручають за боротьбу за збереження української держави.
30 листопада 2021 року «Да Вінчі» отримав звання Героя України прижиттєво за мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Він був першим добровольцем із цим званням.
«Усе своє свідоме життя Дмитро Коцюбайло присвятив боротьбі. Він пішов на фронт, коли йому заледве виповнилося 18 років. Про його бойовий шлях промовисто говорить факт, що “Да Вінчі” став першим добровольцем і наймолодшим командиром, котрий прижиттєво отримав звання Героя України. За Україну в 27 років він віддав своє життя», — написали військовослужбовці, які служили із ним.
Повномасштабне російське вторгнення Коцюбайло і його добровольчий підрозділ зустріли на Донеччині. У середині лютого рота воювала поблизу Щастя на Луганщині.
«У нас не стоїть питання — їхати чи не їхати. Кожен боєць буде йти до перемоги», — говорив командир спецпідрозділу.
Пізніше його підрозділ перемістився на Криворізький напрямок, потім на Харківщину і після цього на Луганщину і Донеччину. Також він брав активну участь у деокупації Харківської області.
«Загинув зі зброєю в руках, загинув, першим ідучи в бій. Жив і загинув як Герой», — написали військовослужбовці.
