Голоси. Старобільськ

Бої біля Старобільська почались ще в перші дні повномасштабного вторгнення. Коли росіяни на початку березня зайшли у місто, місцеві чинили опір і виходили на мітинги з українськими прапорами. Попри це Старобільськ опинився під окупацією, і досі перебуває під контролем російських військових.

«Свідомі» записали історії старобільців про український опір, життя в місті та поведінку росіян.

Далі пряма мова, імена змінені з міркувань безпеки. 

Я була в окупації з першого дня повномасштабного вторгнення до середини літа. Нас швидко захопили, тому одразу виїхати можливості не було. Незабаром зник зв'язок, Інтернет, телебачення; так звані «лнрівці», які завжди виглядали нетверезими, звели блокпости і розвісили триколірні ганчірки. У школах оголосили, що видаватимуть атестати лише «лнрівського» зразка [Анна — цьогорічна випускниця — прим. ред.].

Перший час звуки бойових дій ще доносилися до нас. Стало значно страшніше, коли вони почали стихати, а фронт став віддалятися. Тоді ми лишалися наодинці з окупацією.

Якісь дні майже постійно гула авіація в небі. Одного такого дня, читаючи «За лаштунками імперії» Віри Агеєвої, я усвідомила, що чітко відчуваю страх і ницість пілота, що пролітав неподалік. Мені тоді здалося, що я з книжкою в руці, маю більше сміливості й гідності за ту істоту в повітрі, що везе бомби на Сєвєродонецьк. Книжки стали для мене значною розрадою та прихистком в окупації.

Згодом почали з'являтися перевізники, які вивозили людей через Росію, так невдовзі виїхали і ми. Потім доїхали до Польщі, щоб повернутися на підконтрольну Україні територію. Емоції при перетині польсько-українського кордону описати неможливо. Момент, коли бачиш український прапор — один із тих, який, певне, переповідатиму онукам зі сльозами на очах, згадуючи цю війну.

Ще влітку казав друзям, що може початись вторгнення, і треба бути готовими до можливої окупації міста. Приблизно з 25 лютого ми почали чути постріли, по Старобільську був прильот, а десь 2 березня заїхали росіяни. 

Я працював project-менеджером, тому стресові ситуації — це моя стихія. Зібрав близьких, скомандував, що робити, де заховатись, які речі брати, і менеджерив діяльність нашого підвалу. Разом із друзями обмінялись інформацією про те, хто де перебуває, схемами підвалів, місцями розміщенням росіян, і домовились про канали звʼязку. Коли було відомо розташування російських військових, ми з друзями надсилали наводки українським спецслужбам та очікували прильоту, щоб потім піти забрати зброю. Відчував себе зібраним і мобілізованим, люди навколо також згуртувались через бажання вижити. 

У нашому місті були три або чотири масові проукраїнські мітинги на початку березня. Багато з тих, хто брав участь, за нагоди виїхали. Здебільшого активістів не запамʼятовували і не звертали уваги, але були випадки, коли до проукраїнськи налаштованих людей додому могли прийти військові, забрати до підвалу, а потім історії розвивались по-різному: хтось зник, хтось нібито вчинив самогубство, когось вивозили на допити до тимчасово окупованого Луганська. 

Проживання в тимчасово окупованому Старобільську — це постійна оцінка ризиків. Завжди треба бути обережним щодо оточення. Люди не можуть відкрито висловлювати свою позицію. Не знаєш, хто є хто, і хто за кого.

Я не вірила в початок повномасштабного вторгнення. Думала, що це неможливо, хоча за декілька тижнів чоловік попереджав, що росіяни вже стоять на кордоні. 

Коли все почалося, було жахливо. Зателефонував брат, на фоні було чутно вибухи. Російська армія перетнула кордон на Міловому [селище на кордоні — прим. ред.] і почалися перші бойові дії. Я не знала, за що хапатися. Ми живемо в передмісті Старобільська, тому виїхали в саме місто до батьків, щоб триматися разом. Зі Старобільська я виїхала вже в червні. У місті спочатку був хаос, люди їхали з причепами із речами, були величезні черги на заправках. Продукти в супермаркетах розкупили, у магазинах не було зовсім нічого. 

На початку окупації люди виходили на проукраїнські мітинги. Росіяни наші [українські — прим. ред.] прапори познімали і вивісили свої, люди разом із міським головою почали проти цього протестували.

Люди в місті зникали і продовжують зникати. Дехто повідомляв росіянам, де живуть родичі військовослужбовців, потім в будинках проводили обшуки, помешкання могли обкрадати. Деякі оселі помічали червоною фарбою. 

У мого брата був велосипед. Ми боялися їздити на машині, бо не знали, чого від них очікувати, тому я їздила на велосипеді під час окупації. Містом їздило багато колон російської техніки. У мене залишилися домашні тваринки, тому часто виїжджала з міста на велосипеді, аби їх годувати. Часто їздила містом і дивилася, яка ситуація. У перші дні ще були наші поліцейські, а потім вже росіяни почали ставити блокпости, де зупиняли та допитували, куди їду, вимагали документи.

Одного разу їхала, і мене жінка покликала гасити пожежу, тому що росіяни обстріляли цивільний будинок з БМП. Я викликала ДСНС, проте ніхто не приїхав. Жінки з сусіднього будинку  почали носити воду, щоб загасити пожежу. Чоловіки не брали в цьому участі, тільки спостерігали, тому що навколо ходили росіяни. Мабуть, злякалися. Навколо нас зі зброєю кружляли росіяни. Я їх питала, для чого вони це зробили. А вони відповідали: «Нам сказали здесь был склад военных боеприпасов». Було страшно, проте я відчувала шалену ненависть. 

У перші дні була каша в голові. Прокидаєшся, щоб піти у справах, і автоматично примагнічуєшся до телефону — новини гудуть, в чатах паніка. Читаєш канали — сотні місць постраждали від обстрілів, десант росіян висаджується в Гостомелі, техніка перетинає кордон в багатьох місцях. Починається підготовка — перекриваємо вікна від можливих осколків скла, спимо в приміщенні без вікон. Місто стоїть на вухах — черги за речами першої потреби, закуповують паливо, тютюнові вироби.

До нас додому прийшли якісь спецпризначенці — чистенька зброя з обвісами, хороша уніформа та захист — питати за сусіда з іншої вулиці. Почали ставити питання на кшталт «У якому батальйоні служив, де він зараз, де мешкають його рідні/знайомі». І ще кілька разів на вулиці, так званий патруль зупиняв і перевіряв документи, питав, що ми тут робимо. Якось під час перевірки ставили питання з приводу знайомих з органів України, і найсмішніше, питали: «Хто такий Бандера?».

На початку вторгнення мешканці міста намагалися зупиняти колони техніки. Але потім стало зрозуміло, що фізично нічого не зробиш, а тільки наражаєш себе на величезну небезпеку. Ба більше під час протестів росіяни відкривали вогонь у повітря. Згодом почалися інформаційні заходи у вигляді поширення координат блокпостів, даних про колони, фотографії техніки, інформація про місцезнаходження живої сили. На жаль, багато хто перевзувся і почав зливати людей. Декого забрали, дехто встиг виїхати. Якщо пощастило, то сидів в «обезьяннике» [​​жаргонна назва ізолятора тимчасового вмісту — прим.  ред.] пару днів; якщо ні — везли в Луганськ «на яму». Що з тими людьми було далі — невідомо.

Життя в окупації — це як бути ґнотом в сантиметрі від вогню: легкий вітерець — і спалахнув. Небезпека може бути скрізь. Будь-коли можуть провести огляд речей, тіла на наявність татуювань, перевірити телефон. У ці моменти розумієш, що не можеш сказати «на якій підставі?», тому що ти ніхто і ніщо, тебе не цінують, у тебе немає жодних прав, як і немає моральних цінностей у патрулів та окупаційної влади. 

Ми намагаємося бути на позитиві, попри прожите. Так, як наше місто особливо не постраждало від обстрілів, порівняно з іншими містами України, то я на 100% впевнений, що можна буде повернути туди життя, але тільки за умови, що Росія не становитиме ніякої небезпеки.

Я не знаю, куди влучив снаряд, але вікно в моїй кімнаті відчинилося навстіж і ударною хвилею скинуло величезну крассулу. Землю й уламки горщика я вимітатиму з-під робочого столу ще довго. Не сплю майже всю ніч, прислухаючись до нових звуків: б’ється об вікно порвана вітрозахисна плівка, гуркотить комп’ютерними танками сусід поверхом нижче, здіймає галас хвора дитина, дме вітер. Щогодини перевіряю новини й питаю всіх, кого знаю: «Як ти?». Упродовж цієї ночі й багатьох наступних невпинно, майже з надією, чекаю ракету, яка влетить в мою кімнату, і все скінчиться, навіть не почавшись.

На ранок нічого не змінюється. Білі пов’язки, літера «Z» на машинах — так само як і попереднього дня. Ніч видалася тихою. За кілька годин радять завісити вікна чимось цупким: «гості» вирішили в місті залишитися й розселилися у навчальних закладах, один з яких базується навпроти мого вікна. Навряд вони кидатимуть пальне або підглядатимуть у бінокль, але ліхтарями присвітити можуть. Я досі тремчу всім тілом, коли перебуваю у власній кімнаті. Важкий матрац ледве тримається на гвіздках біля віконної рами. 

«Гості» досі не пішли. Ба більше, є відео, на якому солдат із білою ганчіркою на коліні встановлює триколор на будівлі районної ради. Блакитна Божа благодать, безхмарне небо, героїчно пролита кров — ось і розшифровка прапора «лнр». Згодом такий установлять на кожній важливій споруді, а ще пізніше доповнять російськими «аквафрешами». Тризуб на міському суді буде зламаний наполовину, у прапор міста вмальовано двоголового орла, відновлено радянські назви вулиць. Але поки старобільці не знають, що на них чекає, тому вирішують зібрати другу акцію протесту, результат якої — повернення синьо-жовтого полотна на головний флагшток. 

Силами української адміністрації, що досі залишається в місті, переселенців заселили до просторої зали одного зі спортивних навчальних закладів. Їх вміщається там трохи більше сотні. Старці з порожніми очима. Дорослі, заклопотані підтримкою більш-менш нормальних умов існування. Малеча, яка безтурботно грає одне з одним, забившись купкою в куток. Старобільці приносять їм іграшки й солодощі, аби ті відвернули увагу від зовнішнього світу. Для немовлят найнеобхіднішим є молоко й каші. Залишки українського МНС і волонтери готують їжу, а хтось із місцевих напік повну миску духмяних пиріжків. Одяг складають в окремій кімнаті. У залі підлогою розстелені матраци та розкладені лежаки, під стелю підіймаються їдкі випари гнилої війни. Волонтери просять жителів міста прийняти до себе хоч кількох людей скупатися в душі, решту намагаються проштовхнути до однієї з місцевих лазень. 

Запаси ліків і продовольства поступово закінчуються. Знадобиться багато днів, перш ніж буде прокладено безпечний шлях до Станиці [Станция Луганська — селище біля Луганська —прим. ред.] чи того ж Луганська, аби фермери могли наповнювати товаром тутешні крамниці та ринки. Ціни мінятимуть темп росту й падіння, а до того часу ми звикатимемо жити в умовах відсутності будь-якого телефонного зв’язку, а ще — дивитися в телевізорі російські новини та чути на радіо їхні пісні впереміш із запрошеннями вступити до лав народної міліції. Телевишку захоплено. Розпочато культурно-інформаційний тиск.

8 травня проводили опитування стосовно життя в СРСР чи щось таке — не брала участі особисто, тільки бачила зблизька. На складах познаходили й підготували до монтажу пам’ятники Леніну. По всіх будівлях розвісили запрошення на мітинг до Дня Перемоги. Вони справді думають, що нам забороняли його святкувати вісім років? Чому всі взагалі вперлися в цей термін? Мій край же входив до складу України від самого її незалежного становлення. Хтось точно не в ладах з історією. 9 травня мітингом не обійшлося — ще була хода з прапорами й піснями. Дехто з гірким щемом пізнає на фото знайомі обличчя. На відео місцеві жителі розказують, що нарешті можуть вільно святкувати День Перемоги. Тобто в останні шкільні роки я не горланила на площі переможні пісні, не дарувала ветеранам квіти, не прикривала їх парасолями від дощу під час параду. То так, наснилося. Пишу цей щоденник в День Республіки. Усю ніч та й день знов ганяють техніку — Старик [локальне скорочення назви міста — прим. ред.] перетворився на її полігон, хороший транспортний вузол, з яким обходяться трепетно й обережно. Як невимовно жаль, що всі вже звикли до подібних звуків. 

День сотий розпочинається о 5:30 з потужного вибуху — флешбеки з другого дня. Хтось каже, що літак подолав звуковий бар’єр. Декому вдалося сфотографувати білий слід в небі, з чого випливає теорія про роботу ППО. Дехто переконує: впало там-то/розірвалось у мене над будинком/полетіло далі. Істина тільки в тому, що чути було добре всім, та так, що спрацювала сигналізація на авто. 

За сотню днів ми бігали в підвал буквально декілька днів, аж поки не звикли відрізняти удари по місту, яких, власне, після другого дня й не було, від ударів по місцевостях навколо. Ми грілися сухим спиртом і жартували, поки старші бубоніли молитви. Ми навчилися чути десятки звуків і міцно спати вночі в піжамах, не звертаючи уваги на вітер, який доносить звуки близьких боїв. Білі пов’язки, три відомі букви на техніці, яка гасає туди-сюди. Навіть літаки, які вже настільки знахабніли, що сновигають вже понад городами. Потрощені будинки на кварталі. Рублі, відсутність зв’язку та нормального інтернету. За сто днів ми звикли до нової реальності, у якій вже вміло виживаємо.

Я учасник бойових дій з 2015 року. Прокинувся за годину, як почалися бойові дії. О шостій ранку почув гучний вибух — це був перший прильот. Чесно кажучи, спочатку не знав, що робити. Зібрав тривожну валізу, напоготові. Одягнув форму, взяв рюкзак і пішов навмання. Ми вже тоді почали збиратися, розробляти оборону Старобільська — доєдналися до військових та тероборони. Наші військові одну російську колону розбили двома танками, а другу зупинили. 

Коли мене перекинули на іншу крайню позицію, де був міст через річку, ми з побратимами потрапили в кільце. Вийти не зміг. Прийняв рішення, що нам тут залишилось тільки одне: або прорватися через росіян, проте невідомо, чи вийдемо живі, або розбігатися по домівках переодягатися, ховатися, щоб нас не побачили. Обрали друге. Щоб повернутися додому, переміщався понад річкою, а всю зброю скинув в неї. Зі зброєю переміщатися містом було небезпечно. Вийшло так, що я вийшов в одному місці, одягнений у форму, а там їдуть вже джипи «днрівські». Встиг назад відступити на декілька кроків, впав між деревами, під паркан, щоб мене не побачили. До 8 березня переміщався містом, шукав прихистку, розуміючи, що, якщо спіймають, то не виживу. Здаватися не збирався. Згодом мені все ж таки вдалося виїхати зі Старобільська, та у квітні я розпочав військову службу. 

У Старобільську російські військові почали мародерити. У нашому місті жило багато службовців батальйону «Айдар», тому, в першу чергу, росіяни приходили до них: били вікна, виносили все, що могли. Мене ця участь також не минула. 13 квітня в мій будинок вломилися: вибили двері, все рознесли. Посуд, спорядження для рибалки, електроніку, навіть чайник забрали. Найцікавіше, що забрали, ящик для брудної білизни. Це багато що про них говорить.