Голоси окупації. Волноваха

Волноваха — невелике містечко у приазовських степах Донеччини. Виникло наприкінці ХІХ століття під час розбудови промисловості Донецького вугільного басейну. Аби доставляти вироби з Юзівки (сучасного Донецька) в маріупольський порт і далі перевозити їх морем, необхідно було побудувати залізничну колію. Так на березі річки Мокра Волноваха виникла залізнична станція. Розвиток залізниці тривав і на початку ХХ сторіччя: колія простягнулася від Волновахи до Запоріжжя. Відтоді місто стало стратегічно важливим залізничним вузлом. Під час Перших визвольних змагань за нього точилися бої між махновцями та білогвардійцями. 

У ХХІ сторіччі воно також стало місцем бойових дій та людських трагедій. 

Бойовики  незаконного збройного формування «днр» намагалися захопити місто у 2014 році. У своїх зведеннях порівнювали себе з білою гвардією, пригадує український артилерист Геннадій Харченко. 30 серпня 2014 року заявили, що вже окупували Волноваху, і тепер рушатимуть на Бердянськ. Насправді фронт зупинився за 20 кілометрів до Волновахи, звідки його обстрілювала російська артилерія.

Сергій (ім’я змінене з міркувань безпеки — ред.) народився у Волновасі, проте на початку російсько-української війни навчався в Донецьку. У 2014 році виїхав та продовжив навчання у Вінниці.Закінчивши навчання, повернувся додому у 2016 році. Відтоді працював журналістом і спостерігав за тим, як змінюється Волноваха. Багато внутрішньо переміщених осіб з тимчасово окупованих територій Донеччини переїхали у Волноваху. У місті почали з’являтися нові бізнеси. «Війна позитивно вплинула на Волноваху. Щороку проукраїнських жителів більшало», — пригадує хлопець. 

Наталя (ім’я змінене з міркувань безпеки — ред.) також у той час жила у Волновасі. 

У цьому місті жінка провела більшу частину свого життя, працюючи 27 років в одній зі шкіл Волновахи. «Моєю метою було прищеплювати дітям на сході України любов до української мови та літератури», — говорить Наталя. Вона вважає, що це дало свої плоди: Наталя продовжує навчати дітей з Волновахи онлайн попри те, що будівля школи була повністю зруйнована.      

Майже ніхто з волновахців серйозно не ставився до перспективи повномасштабного вторгнення. Місцева влада не закликала жителів готуватись. 

За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення Наталя зрозуміла, що війни не уникнути. Поспілкувавшись зі своїми проукраїнськими знайомими, дізналася, який хаос відбувається в тимчасово окупованому Донецьку: бойовики примусово вивозили містян з обласного центру, аби штучно створити паніку. З 21 лютого, після визнання Путіним незаконних збройних формувань, волновахці жили в тривозі. «22 лютого було видно, що всі прийшли у школу невиспані», — каже вчителька.

24 лютого у місті вже було чути вибухи. Сергія вони розбудили о 5 ранку, а от Наталя їх не чула. «Я помила голову, збиралася, як завжди, на роботу», — пригадує вона і сміється. Потім почала отримувати повідомлення від колег, що школа переходить на дистанційне навчання.

Навіть тоді більшість містян не зрозуміли ситуацію. Зазвичай навколо міста перебувало багато військових, тож не думали, що фронт швидко змінюватиметься. Наталя, до прикладу, вирішила зварити борщ. 

Петра та Марину (ім’я змінені з міркувань безпеки — ред.) також розбудив вибух. Чоловік був на фронті у 2014 році і не чув нічого подібного. Тож зрозумів — це буде інша війна. Вже за три години сім’я виїхала з міста. 

25 лютого росіяни почали вести артилерійський вогонь по околицях міста. Волновахці організовували територіальну оборону. Водночас українські військові переконували містян — треба виїздити. Багато хто так і вчинив у перервах між обстрілами.  

Сергій припускає, що лишилося приблизно 40% населення — орієнтовно десять тисяч людей. Хлопець вирішив залишитися, адже хвилювався за своїх літніх бабусю й дідуся. Наталя запитує сама себе: «чому я не поїхала тоді?» «Не вірила. А треба було», — відповідає жінка.

Наталя та Сергій погоджуються, місто було не готове до війни: ні сирен, ні сповіщень не було. З 26 лютого зникло світло. Наступного дня Сергій зібрав речі та поїхав до родичів у місті. Українські військові все ще обороняли Волноваху. «Над автовокзалом в небо підіймався дим, палала техніка», — пригадує хлопець. Наталя ховалась у підвалі свого будинку, адже її мікрорайон перебував під обстрілами. Спала на коробках з-під яєць. Тим часом Сергій перебував з родичами у підвалі залізничної лікарні. 

У Волновасі багато що пов’язане із залізницею. Місто розділено на дві частини коліями. Українські військові окопалися по західну сторону залізної дороги та стримували росіян протягом двох тижнів: міські бої тривали з 28 лютого до 11-13 березня. 

У цей час Наталі вдалося виїхати. Вийшовши з підвалу, вона побачила автомобіль свого колишнього учня. Він дочекався її та рушив. Проте розпочався обстріл, шину автомобіля пробило. Чоловік зміг доїхати до сусіднього села та висадив там Наталю. Сергій лишився у місті. 

До 15 березня росіяни не змогли створити тимчасову окупаційну адміністрацію. У цей час Сергій міг відносно вільно пересуватися містом. Він шукав знайомих та харчі. «Місцеві ходили розбомбленими продуктовими магазинами та брали трохи круп, аби приготувати їжу», — розповідає він. 

Обігріватися теж усім доводилося самостійно: ні струму, ні опалення в місті не було. «Ми майстрували буржуйки, збирали дрова або просто вкривалися кількома ковдрами», — каже Сергій. Попри це холод відчувався постійно. 

Наталя провела першу половину березня у селі Вільне, звідки вона родом. Згодом і воно потрапило під окупацію. Жінка намагалася знайти когось, хто допоміг би виїхати,  але всі боялися. «Тоді я змирилася з тим, що доведеться жити тут», — каже вона. Зрештою, у другій половині березня Наталя повернулася у Волноваху. Вона жила на руїнах свого будинку, щодня плакала, готувала їжу на вогні, але продовжувала говорити українською.

Присутність росіян стала більш помітною на початку квітня. Вони привозили хліб, проте, аби отримати його, волновахці мали передати окупаційній адміністрації свої паспортні дані. Ті, хто пішов на це, мусили вистояти годинні черги за буханкою хліба та пакетом крупи.

Тоді ж російські військові почали вишукувати ветеранів російсько-української війни. Сергій думає, що списки знайшли в відділку поліції чи військкоматі. А от Наталя знає, що її сусід обходив разом з бойовиками будинки та розповідав, хто де живе. Усіх військових, яких вдалося знайти, утримують в підвалах та катують. Однак детальнішої інформації про це ми не знайшли.

Аби виїхати, місцеві мали пройти так званий фільтраційний табір. Перед цим відстояти чергу в тисячу людей, яка за день просувалася не більш ніж на 100 осіб.

Сергій розумів, що не зможе жити в окупованій Волновасі через проукраїнську позицію. Наталя також не розуміла, що їй робити в місті. 

Сергій вирішив проходити фільтрацію, але перед тим видалив всю чутливу інформацію з телефона та комп’ютера. Росіяни взяли його відбитки пальців, сфотографували та перевірили гаджети — нічого не знайшли.

Наталі пощастило: простоявши дві доби у черзі, вона потрапила на блокпост, але росіяни були втомлені і неохоче обшукували Наталю. Допитувати її не стали, і жінка змогла проїхати до тимчасово окупованого Бердянська. Шлях, який автівка долає за дві години, обійшовся їй у 10 тисяч гривень. З Бердянська ще день їхала до Запоріжжя. «Ще ніколи я так не раділа українському прапору», — пригадує жінка перший український блокпост. 

А от Сергію було складніше. Росіяни намагалися залякати, хотіли примусити збрехати про себе, заявивши, що чоловік передає інформацію українським військовим. Три тижні він провів у фільтраційному таборі. Водночас російські силовики прийшли з обшуком до його дідуся та бабусі. «Багато людей не можуть знайти своїх родичів, бо росіяни їх кудись вивезли», — переказує розмови з іншими волновахцями, які хотіли виїхати. Але зрештою відпустили і його. 

Дідусь та бабуся хлопця досі в місті. Там немає питної води та роботи, тимчасова окупаційна адміністрація видає пенсіонерам мало грошей, а також визнає, що газу не буде. 

Усі герої не впевнені,  чи повернуться до Волновахи після її деокупації. Марина каже, що Волноваха сильно постраждала під час бойових дій, багато інфраструктури та житлових споруд зруйновано. Вона боїться,  що відновлення і розмінування може зайняти десятки років. Марина, Наталія і Сергій були вимушені почати своє життя з початку в нових для них містах.