Два роки після звільнення. Як сьогодні живуть херсонські діти?

Два роки тому, вранці 11 листопада, над Херсоном знову замайоріли українські прапори. У цей день місто, яке понад вісім місяців перебувало в російській окупації, повернулося під контроль України.

Втім, досі для багатьох херсонців мрія бути вдома ще не здійснилася.

Всі два роки після звільнення місто перебуває під постійними обстрілами, тож здебільшого люди не ризикують повертатися. Особливо з дітьми. 

До другої річниці звільнення міста Свідомі розповідають історії чотирьох дітей з Херсона, які дорослішають далеко від дому.

«Мій Херсон — це жінка, яка перевіряє квитки на вході до театру: трошки усміхнена, трошечки втомлена — людина, яка під шумок знайде місця, навіть якщо все розкуплено, й потурбується, щоб усі поїли. А влітку не гаятиме часу та поїде на сезонну роботу на море», — каже 16-річна Вероніка Шелдагаєва.

Попри те, що стереотипно Херсон асоціюють переважно з кавунами, дівчина каже: для неї найкраще її рідне місто описують три слова: гостинність, підприємливість і театральність. 

Вже понад два роки дівчина не була вдома: восени 2022-го Шелдагаєві вирішили виїжджати з окупації: «Я пам'ятаю, як вдома говорили про те, що всі “швидкі” і пожежні машини з міста вивезли, тому в разі чого нам ніхто не допоможе. Це, мабуть, і було останнім вирішальним аргументом їхати». 

Надійного шляху на підконтрольну Україні територію тоді не існувало. Та вирішили виїжджати.

Зібрали мінімум речей, посадили кота в переноску. Навіть не вимкнули вдома холодильник, бо не знали, чи вдасться виїхати.

Спочатку переправа через річку, півтори години очікування посеред Дніпра. «Нам пощастило, бо за пів години після того ми побачили новину, що на цю понтонну переправу прилетів снаряд», — говорить Вероніка. Далі фільтраційні перевірки, кількагодинні допити й нескінченне очікування, щоб потрапити в окупований Крим. «Я відчувала себе злочинцем, яким не була», — ділиться Вероніка. 

Кінцевої точки призначення не було — все вирішували в дорозі. Так через Росію родина опинилася в Латвії і тільки згодом — у Миколаєві. Про звільнення Херсона сім’я дізналася, перебуваючи у Латвії, Вероніка каже: тяжко пригадує цей момент.

«Все ще було як у тумані, і навіть коли мене почали вітати, я не вірила. Це все відчувалося нереалістично», — пояснює дівчина.

У спогадах про рідний Херсон Вероніка багато розповідає про театр, каже, що сама буквально виросла в музичному театрі, куди постійно ходила на заняття після школи. Все через викладачів, які надихали, підтримували, давали відчуття довіри й навіть залучали учнів в організаційні процеси.

Та з початком окупації все це завмерло. «Заняття припинилися, але ми продовжували бути на зв’язку із нашою режисеркою. Це був наш випускний рік, і вона зрозуміла, що поки є доступ до українських документів і шанс отримати підпис директора, вона зможе зробити для нас дипломи», — згадує Вероніка.

Каже, для неї це і є приклад херсонської винахідливості та підприємництва: коли помічаєш можливості, щоб зробити щось хороше, навіть перебуваючи в окупації. Ліцей, в якому тоді навчалась Вероніка, одразу перейшов на дистанційне навчання. Але почалися проблеми зі зв’язком, тому повноцінно вчитися було неможливо. Покриття зникало часом на тиждень, потім з’являлося і знову зникало.

«Я дуже нервувала через це. Бо невідомість — одне з найскладнішого, що доводиться переживати в окупації. Це один із найбільших страхів і те, що й зараз найбільш болюче відгукується», — ділиться Вероніка. 

Вона згадує, як почався тиск на навчальні заклади, як росіяни зі зброєю приходили до керівництва і ставили єдину умову: щоб школа продовжувала працювати, вона має навчати тільки за російською програмою.

«Тоді вирішили зробити онлайн-навчання українським, а офлайн — російським.  Я це не підтримую, але можу зрозуміти, чому керівництво на це пішло», — пояснює Вероніка. Та сама продовжувати там навчання не захотіла, вирішила переводитись у харківську онлайн-школу. 

Сьогодні вона роздумує про те, наскільки це вплинуло на її теперішні пріоритети: бачить своє майбутнє саме у сфері освіти. Каже, тому, що розуміє: школа — не просто місце, де навчаються: «Освіта глобально впливає на те, що відбувається у людей в головах, це потужний інструмент, щоб формувати свідомих особистостей».

Для неї неформальна освіта та участь у громадських проєктах — це те, що підтримувало її саму навіть в окупації. Тоді Вероніка онлайн взяла участь у програмі «Агентів змін». А згодом це надихнуло її започаткувати і власний волонтерський проєкт.

«Одного разу мені написала в Telegram незнайома жінка, що по мені помітно, що я маю проукраїнську позицію і що я мала б дотримуватись певних правил безпеки. Мені було дуже страшно. Бо якщо якась незнайома людина знайшла мій контакт, то це може зробити будь-хто з росіян», — згадує дівчина.

Сьогодні Вероніка живе в Нідерландах і навчається в одному з коледжів. З цим досвідом планує повертатися в Україну. Тут хоче займатися освітою: працювати в міністерстві або відкрити власну школу, не прив’язану до віку.

Паралельно Вероніка долучена до кількох громадських проєктів, зокрема очолює Дитячу креативну раду благодійного фонду «Голоси дітей» і вже мала нагоду виступити на закритому круглому столі в британському парламенті, де розповідала про досвід окупації. Повернутися у свій будинок вона вже не зможе, бо після прильоту він більше не придатний для використання. Хоча фізично квартира Шелдагаєвих у Херсоні ще існує.

Дівчина каже, що вже за кордоном вона вперше повністю проговорила свій досвід окупації і нарешті змогла заглибитись у власні емоції. У цьому їй допомогла нова подруга з Бердянська, яка мала схожий досвід.

«Іноді досить складно все збирати в слова, і рефлексувати самому, — каже Вероніка, — але це дуже важливо робити».

Весь цей час на шиї у підлітки — підвіска у формі серця. Її дівчині передали родичі з Севастополя, коли родина виїжджала з Херсона. Вероніка каже, не зніматиме цю річ доти, доки вони з рідними знову не зустрінуться у вільному Криму.

Малювання, шиття, бісер, декор, плавання, великий теніс, волейбол і школа — таким був приблизний розклад Лізи Іщенко кожного тижня: «Ранок починається, і до вечора нас вдома немає, бо ми цілий день на гуртках», — згадує її мама Таїсія.

Каже: хотілося дати доньці максимум можливостей спробувати себе в різних сферах і знайти те, що до душі. Ще з молодших класів Ліза любила активний відпочинок, особливо — табори з наметами. Один з її улюблених був в Олешках на Херсонщині. Ліза навчалася в шостому класі, коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії.

«У людей була паніка, не розуміли, що відбувається. В очах — розгубленість і нерозуміння, що чекає далі», — так мама Лізи пам’ятає день, коли їм довелося покинути дім.

Спочатку сім‘я виїхала до родичів поблизу Херсона, але зрозуміли, що в області краще не залишатися.

«Пам’ятаю в маминих очах паніку і тривогу. Тоді я не до кінця розуміла, що відбувається. Ми не могли нічого з собою взяти: тільки ми й наша кішка», — згадує Ліза виїзд з рідного міста. Тоді сім’я виїхала до Кропивницького, а вже наступного дня російські військові зайшли в Херсон. 

Згодом Іщенки дізналися, що в їхній будинок приходили, переривали речі. Таїсія припускає, що росіяни шукали в їхньому помешканні зброю.

Подружжя Іщенків — працівники поліції, тож усвідомлювали, що на лояльне ставлення росіян розраховувати не варто. 

Одразу після переїзду був непростий період для Лізи, згадує мама. Дівчинка, яка завжди була комунікабельною, активною і веселою, сильно змінилася.

«Вона перестала спілкуватись з однолітками, втратила інтерес до навчання, стала замикатися в собі. Вона нас з чоловіком звинувачувала в тому, що ми позбавили її дитинства, її життя, до якого вона звикла в Херсоні. Мені здавалося, що я втрачаю з нею контакт», — розповідає мама.

«Мені було незвично жити іншим життям,  особливо після того, як у мене в Херсоні кожен день був розписаний гуртками і заняттями.  А тут мені взагалі не було чим зайнятися», — пояснює Ліза.

Пізніше сім’я переїхала до Миколаєва. Там дівчинка почала адаптовуватись краще. Каже, це тому, що з’явився досвід переїзду в інше місто. Тож зміни сприймалися легше. Щоб підтримати доньку, яка часто згадувала про Олешки, Таїсія почала шукати інформацію про інші дитячі табори. Так дізналася про заїзди, які організовує благодійний фонд «Голоси дітей».

З цього табору, де з дітьми, які мають травматичний досвід війни, працювали зокрема психологи, Ліза повернулася піднесеною і ще довго трималась за ці емоції.

Вона знову повернулася до спілкування, творчості. Знову захотіла повернутися на гуртки, почала займатися гітарою.

Та повністю стерти досвід війни неможливо. Мама Лізи помічає, як донька все менш емоційно реагує на новини, пов’язані з війною. «Мабуть, такою є її захисна реакція», — припускає. Та хвилюється, чи не стала до цього через війну байдужою.

За два роки після деокупації Ліза ні разу не була вдома. Каже, вже змирилася з тим, що довелося покинути Херсон, і не шукає в Миколаєві подібності з рідним містом. 

«Я б хотіла поїхати додому на кілька днів, але життя там для себе я вже не бачу», — каже Ліза. Хоч досі з теплом згадує улюблений торговий центр, парки і херсонську набережну Дніпра.

Після школи планує здобути економічний фах і стати підприємицею. Мріє відкрити власне кото-кафе. А поки вдома разом з пухнастою кішкою Ірискою живуть десятки котиків-іграшок, статуеток і малюнків. 

У Миколаєві Ліза знайшла спільноту друзів — вона стала однією з тих, хто створив миколаївський фандом улюбленої книжки. Тепер щотижня бачиться з новими друзями й організовує спільні тематичні події. 

«Я вже організатор, мене вважають уже вожаком спільноти. І мені це подобається», — каже Ліза. Мовляв, все це завдяки її комунікабельності. І додає: «Це мене по-справжньому рятує». 

У Херсон дівчина повертатися вже не хоче, але все ж поки планує жити на півдні: вступити в коледж в Миколаєві або в Одесі: «Майбутнього в Херсоні не бачу, це місто, в якому, на жаль, нічого немає для повноцінного навчання і життя». 

«Найбільше я сумую за бабусею і дідусем, які залишилися на Херсонщині, і за нашими котом і собакою Арчі», — розповідає Ксенія.

Вже понад два роки вона з молодшою сестричкою, як і тисячі інших дітей, живе далеко від дому.

Для Портних тимчасовим домом стала Київщина — зараз родина проживає у модульному містечку в Любимівці. В окупації сім’я прожила вісім місяців.

«Те 24 лютого, коли все почалося, я ніколи не забуду. Прокинулася збирати старшу доньку в школу, молодшу — в садок. Вночі чула якісь звуки, але й подумати не могла, що це війна, а не грім», — згадує мама Ольга.

Уже наступного дня вона почула звуки «Градів», ховалася з дітьми під столом, плакала разом з ними.

Тоді найбільше боялася їхати в невідомість сама, без підтримки. Тому вирішила залишатися в Зеленівці, за десять кілометрів від Херсона.

«Я категорично не хотіла їхати з Херсона без чоловіка, — згадує, — а він принципово вирішив залишатися і вже 25 лютого пішов до військкомату, щоб спробувати мобілізуватися». Втім, того дня його відправили додому.

Ольга згадує, як наступний місяць вони з дітьми весь час проводили вдома. Тільки на початку квітня вона дозволила донькам вийти на подвір’я трохи погуляти.

«Ми малювали вдома, гралися в якісь ігри. Але це було складно, бо навіть світло повноцінно увімкнути не можна було. Телевізор було неможливо дивитись — там уже транслювали тільки російські канали, — згадує Ольга. — А коли був інтернет, то дивилися українські мультики. Багато малювали й розмальовували».  

Мама тоді спала з доньками на одному великому ліжку. А чоловік — у коридорі, де біля дверей напоготові стояли вила, сапи, лопати. Росіяни ходили по будинках, робили перевірки — ситуація ставала напруженішою. Згодом почалися проблеми і з продуктами.

«Захмарно зросли ціни: пляшка мийного засобу коштувала 650 гривень, а варена ковбаса — 1 200 грн», — розповідає Ольга, але не це для неї було найгіршим. А обстріли, і як на них реагувала молодша донька, якій тоді було чотири роки.

Бувало, дівчинка прокидалася вночі від звуків вибухів і в сльозах бігла ховатися під стіл.

Старша Ксенія, якій тоді було 13, реагувала стриманіше. Хіба раз плакала, коли поруч були гучні вибухи. 

«Думаю, так на неї вплинула війна, вона стала більш емоційно відстороненою. І швидше подорослішала», — каже мама.

Вже у вересні в Херсоні ситуація критично загострилася. Тоді почала ширитися інформація про можливе позбавлення батьківських прав, якщо дітей не переведуть у російські школи. Ольга цього робити не збиралася.

«Я навіть думати про таке не хотіла», — каже. А потім з’явилися повідомлення про випадки сексуального насильства з боку російських військових, це стало останньою краплею для родини, щоб їхати.

Тоді вона звернулася на гарячу лінію Мінреінтеграції і зареєструвалася на евакуацію. Вже за два дні з Портними вийшли на зв’язок.

Спочатку катером треба було дістатися на лівий берег Дніпра, там на сім’ю чекали волонтери. Це був тільки початок шляху. 

Далі один за одним — блокпости, всього — 27 російських. Обшуки, допити — на деяких пунктах доводилось чекати по кілька годин.

Щоразу ці спогади викликають у неї хвилю емоцій і сліз. Менше ніж через два місяці Ольга побачила в телефоні повідомлення про наближення ЗСУ до Херсона й не повірила. А потім плакала і, як в тумані, дзвонила до родичів, які залишалися в окупації.  

Зараз сім’я вже більше двох років живе на Київщині і поки жодного разу не їздила додому. Після пережитого Ольга боїться відпускати дітей на очне навчання навіть у сусіднє селище. Тож обидві доньки продовжують вчитися у Зеленівській школі, але онлайн.

«Дуже хочеться додому, але не можна», — сумно говорить Ксенія.

Після переїзду молодша донька Сніжана почала займатися легкою атлетикою і вже має чимало результатів. Кожні вихідні мама відвозить її в Київ на заняття. 

«Вже тричі донька посідала перше місце на змаганнях по Києву. У нас зараз тренерка — чемпіонка світу з легкої атлетики», — хвалиться мама.

Старша донька Ксенія пробує себе в різних напрямках і цікавиться різними хобі, розповідає Ольга. Сама дівчина каже, мріє купити власний будинок, коли виросте, а поки визначається, куди вступати після школи. Поки не обрала майбутню професію. Мама підказує, що найбільше донька зараз цікавиться флористикою.  

 «Як тільки переїхали, мені було тут не дуже, через місяць звикла. Знайшла тут друзів, стало нормально», — ділиться Ксенія.

Каже, з херсонською компанією повністю втратила зв’язок. І вже бачить своє майбутнє на Київщині або в самій столиці. У Херсон хоче приїжджати тільки в гості.