Досвід полону. Як цивільним зрозуміти військових
Психологиня Тетяна Смірнова розповідає, що досвід полону вважається одним з найважчих людських досвідів.
З відкритих джерел відомо, що росіяни застосовують різні види тортур і знущань: фізичні (побиття, удари струмом, ножові поранення, тримання годинами в одній позі), психологічні (негативне психологічне навіювання, вимога відмовитися від своєї ідентичності — українця, військового, чоловіка, словесні приниження, публічне роздягання, поголення) та ментальні (дезінформація, інформаційний голод, брехня).
Психологи відзначають, що досвід полону призводить до втрати і травмування власного «Я».
У матеріалі разом із Катериною Мітченко та Тетяною Смірновою розповідаємо про наслідки, які можуть проявлятись після полону, та як підтримати близьких із таким досвідом.
Після полону
- Втрата або травмування ідентичності.
- Порушення особистих кордонів.
- Страх робити помилки.
- Властива втрата власної автономії, що проявляється у небажанні нести відповідальність та проявляти себе.
Це наслідки, які можуть проявитись у людей, які пережили досвід полону, розповідає психологиня соціального проєкту «Разом», членкиня Національної психологічної асоціації України, викладачка Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ та капітанка поліції Катерина Мітченко.
Як якісно комунікувати?
- Під час взаємодії акцентувати на особистості людини, її фізичних, психологічних, соціальних бажаннях та їх задоволенні.
- Не демонструвати надмірну самовпевненість та домінування, бо тоді ви можете ідентифікуватись як мучитель.
- Через порушення особистих кордонів у людини, яка пережила полон, варто максимально дотримуватись встановлених часових рамок, правил та попередніх домовленостей.
- Не проявляти емоції, а з розумінням сприймати невміння людини ухвалювати звичайне рішення.
- Спокійно сприймати помилки та допомагати віднайти ідентичність, що була втрачена.
Військова психологиня громадського руху «Жіноча Сила України», який надає соціально-психологічну підтримку родинам військовослужбовців, Тетяна Смірнова каже, що поради щодо спілкування з військовими універсальні: приєднуватися, підтримувати, не втручатись, куди не пускають, і бути обережними у висловах. «”Я розумію” чи “Я відчуваю те, що й ти” може звучати для військового нещиро. “Просто не думай”, “Чому ти так переживаєш?”, “Живи далі” — всі ці фрази можуть відвернути від вас.
А от “Я поруч”, “Ти можеш мені довіряти”, “Я помічаю, що тобі складно”, “Я хотів/ла б допомогти тобі”, “Ти мені цінний/а” звучить екологічніше і зберігає зв'язок», — радить Тетяна Смірнова.
Василь Процишен з позивним Обіто — військовослужбовець бригади «Азов». Після 24 лютого 2022 року обороняв Маріуполь. 16 травня минулого року на вимогу вищого військово-політичного керівництва зберегти життя військовослужбовців гарнізон вийшов з території заводу. Процишен потрапив у полон, з якого його звільнили 29 червня 2022 року. Зараз Обіто знову на фронті.
Свідомі поспілкувались із військовим про те, як змінюється мислення після полону і як він вибудовує комунікацію з рідними.
— Як ви почуваєтесь, коли хтось розпитує про досвід перебування у полоні?
— Нічого такого, це звичайний життєвий досвід. Мені нормально. Є хлопці, яким не нормально. Треба розуміти, із ким говориш. Якщо це близькі, людина нормально згадуватиме ці події, але деякі моменти не захоче розповідати, щоб не «грузити» своїм негативним досвідом.
Мені час від часу треба мати особистий простір, щоб трохи абстрагуватися і переосмислити події, які відбуваються зараз чи були раніше. Іноді на мене можуть зненацька нахлинути спогади. Я побуду мовчазний, можу подивитися щось або послухати музику, можу просто посидіти в тиші — і це нормально, не потрібно у ці моменти хвилюватися.
Не треба лізти із питаннями та фразами «А про що ти думаєш?», «Ти напевно переживаєш». Якщо людина захоче з вами поділитися, вона скаже. Але не треба нав'язуватися і проявляти жалість.
— Як можна підтримувати військових? Які слова підтримки вам хочеться чути?
— Якщо у людини немає проблеми з дотиками, близькі можуть обійняти. Сказати: «Я тебе кохаю», «Ти заслуговуєш на кохання», «Ти заслуговуєш на щастя». Мої рідні часто кажуть: «Ти у нас найкращий». Щоправда, мене це «вганяє у червону фарбу». Коли мати або сестра говорять, що я герой, відчуваю себе некомфортно. Я знаю людей, які робили такі неймовірні речі й проявляли таку хоробрість, що я на їх фоні почуваюсь стороннім спостерігачем.
