Болгарія: до Москви крізь Україну

6 липня Володимир Зеленський прибув у Болгарію. У центрі уваги був конфронтаційний, а не коопераційний сюжет — публічна перепалка між Президентом Болгарії Руменом Радевим і Президентом України Володимиром Зеленським.

Колишній військовий Радев відомий своєю проросійською позицією. Впродовж повномасштабного вторгнення він намагався блокувати постачання зброї та виступав проти вступу України в НАТО. Тому українські дипломати готували президента до не найбільш приємної розмови ще до вильоту в Болгарію.

Міністерка закордонних справ Марія Габрієл зустріла Зеленського. Після цього він провів перемовини з урядом Болгарії. На останок — Радев. 

Суспільне мовлення Болгарії транслювало зустріч у прямому етері. Президент Болгарії сказав, що і далі не вважає доцільним постачати Україні зброю, оскільки це не вирішить «конфлікт». 

«А якщо, не дай Боже, трагедія станеться [у вас], і ви на моєму місці, і люди зі спільними цінностями не допомагатимуть вам зброєю, що робити будете? Скажете: “Путін, забирай болгарські території?”», — відповів на це Зеленський. 

У своїй заяві болгарський президент згадав і про Запорізьку атомну електростанцію. Радев використав це як зачіпку, аби вийти з незручної ситуації. Запропонував поспілкуватися на тему енергетики та обговорити «одну пропозицію». А потім указав у бік камери та сказав: «Дякую, медіа». Мовляв, вимикайте. 

Українська делегація не зрозуміла, що відбувається. Журналісти почали збиратися, а синхронна перекладачка ще не розтлумачила останню фразу Радева. Коли Зеленський почув переклад, то зрозумів ситуацію і також подякував медіа. Радев не хотів, щоб український президент соромив його у прямому етері одного з найпопулярніших каналів Болгарії. 

Болгари по-різному сприйняли цю ситуацію. Колишній радник Радева Александр Марінов, який співпрацював зі спецслужбами комуністичної Болгарії, сказав, що не болгарський президент сварився з українським, а навпаки. Натомість член парламенту та голова партії «Демократи за сильну Болгарію» Атанас Атанасов заявив: «Маски зняті. На фоні позиції президента Радева, який чітко став на бік Росії, стало зрозуміло, чому Болгарії необхідний звичайний уряд».

Так, а що ж з урядом? Майже рік у Болгарії його не було через політичну кризу, а міністрів призначав Радев. Попередній уряд встиг таємно передати Україні зброю, перш ніж втратити владу. Так члени попереднього кабінету міністрів зруйнували класичний образ «проросійських болгар».

Хоч якими б не були відносини між Софією та Москвою, шлях із Болгарії до Росії пролягає  через Україну. Це не лише метафора, а й географічний факт. Тож поширення впливу Російської імперії на Балкани не було б можливим без контролю над півднем України. 

Наприкінці XVIII століття Російська імперія знищує запорозьке козацтво та Кримський ханат і готується поширювати свій вплив на південний захід. Французький публіцист початку ХІХ сторіччя Фредерік Гайярде так описав зовнішньополітичну ціль Росії: «дістатися якомога ближче до Константинополя». 

Інструмент досягнення — «підігрівати постійні війни з турками». Щоправда, Гайярде вклав ці слова у вуста першого російського імператора Пьотра. Той, начебто, заповідав своїм спадкоємцям чинити саме так. Пьотр цього не робив, проте це настільки точно описувало російську зовнішню політику, що довгий час у цей «заповіт» вірили. 

Крок за кроком Російська імперія відтинала в османів все більше і більше території: як на заході, так і на сході. Проте впродовж першої половини ХІХ сторіччя увесь балканський регіон залишався під впливом Стамбула. Але навіть якщо на карті змін немає, вони є у головах освіченої сербської, грецької, румунської та болгарської еліт. Вони прагнуть звільнитися від османського панування, взяти владу у свої руки та створити національні держави. 

Тим часом паралельно з експресіонізмом, у Росії поширюється панславізм — ідеологія, яка полягає в прагненні об’єднати усі слов'янські народи під керівництвом російського царя. Тексти лідера цього руху, Костянтина Аксакова, не надто відрізняються від сучасної російської пропаганди: «Європа — на помилковому шляху, США — країна без народу та історії, решта світу — “у стані дикості”. А спасе всіх Росія, бо православна». 

Православними також були більшість еліт балканських народів, зокрема болгари. Тут їхній націоналізм і російський панславізм гарно співставлялися, тому впродовж ХІХ сторіччя вихідці з Болгарії здобували освіту та іншу підтримку в Росії. Хтось їздив навчатися в Москву, хтось обмежувався Одеським університетом — першим на шляху з Болгарії в Росію.

Але вже навіть на цьому етапі в болгарсько-російській історії співпраці з’являються нюанси. По-перше, панславізм — це насамперед консервативна ідеологія. Не всі болгари вважали, що соціальний устрій Росії є справедливим. Вони приставали до ідеологій, які прагнули змінити цей статус кво. Тож і ставлення в цих болгарів до імперії було не надто прихильним. Болгарський літературознавець Ніколай Аретов звертає увагу на те, що болгари, які здобували освіту в Росії, майже не писали про імперію для болгарської аудиторії. 

По-друге, болгарський національний рух не обмежувався прагненням утворити власну державу. Болгарське духовенство також хотіло домогтися незалежної церкви — доти вона керувалася з Греції. До цих ідей росіяни ставилися негативно. Російські дипломати підштовхували османів до того, аби ізолювати керівників цього руху в монастирях Афону. 

Ще абсурдніша історія склалася з архімандритом Йосифом Сокольським. Під час протистояння з грецькою церквою він вирішив укласти унію з Папою Римським. Це настільки перелякало росіян, що Йосифа неправдами заманили на пароплав, який відплив із Константинополя в Одесу. Його до смерті утримували в Україні, щоб унеможливити вплив церковного діяча на ситуацію в Болгарії. Згодом абсурд прогресував. 

Станом на середину ХІХ сторіччя частина балканських націй вже домоглася утворення держав. Унаслідок низки революційних воєн постали Сербія, Греція, Румунія та Чорногорія. Проте в 1960-1970-х на околицях Османської імперії майже безперестанку відбуваються повстання. У 1876 році це сталося й у Болгарії. 

Придушуючи повстання, османи залучали нерегулярні збройні формування, які чинили злочини проти болгарського населення. Росія отримує привід для чергової війни проти османів — захист православного населення. Російська імперія перемагає Османську, підписують мирний договір, за яким Болгарія отримує незалежність у кордонах, більших за сучасні. 

Західні країни бачать у цьому утворенні потужну та підконтрольну Росії державу, яка змінить баланс сил на Балканах. Тому примушують росіян обмежити свої апетити. За рішенням Берлінського конгресу 1878 року Болгарія стає конституційною монархією у зменшених кордонах та васалом Османської імперії.

Але де взяти монарха на престол держави, яка не має королівської династії? Європейські країни, які вирішували долю колишніх османських територій, не вперше ставлять це питання. Задача скоріше була технічною — знайти такого кандидата, який задовольняв би усі країни. 

У Німеччині таких кандидатів вистачило б ще на 10 престолів через велику кількість родів. Росія спільно з європейськими країнами обирає у Болгарію Александра з роду Баттенбергів. Його сім’я була близька європейським монархам, проте сам Александр був племінником російського імператора Алєксандра II. До того ж він брав участь у війні в Болгарії. Перший посол імперії в Болгарії Алєксандр Давидов писав в Пєтєрбург міністру закордонних справ Ніколаю Гірсу: «Вважаю, що найкращий кандидат, понад те, єдиний можливий кандидат — Александр фон Баттенберг». Так німець став болгарським князем.

Але все пішло не по плану. Перевага Баттенберга виявилася його недоліком: під час боїв у Болгарії він бачив російську армію в дії. «Щодня відбуваються такі речі, від яких волосся стає дибки, якби я просто переповідав голі факти, усі б навколо подумали, що це перебільшення прихильника турків», — писав він у листі батьку. 

Він критикував легковажність генерального штабу, безлад в армії й у тилу та постійне розкрадання. Тож ставлення до росіян у нього було відповідне. Після перемоги у війні та інтронізації Александра на посаду міністра оборони він був вимушений прийняти російського генерала, тож сварки почалися майже відразу і через найменші деталі, наприклад, як росіянину слід звертатися до князя. 

Спершу новопризначений монарх відчував неприязнь не лише до росіян, а й до болгар. Він не надто поважав конституцію та надавав перевагу консервативній партії. Болгари ж були незадоволені тим, що Росія пообіцяла величезні території, але обіцянку не виконала. Популярність Александра зросла у 1885 році, коли князь підтримав розширення кордонів завдяки перевороту в сусідньому етнічно болгарському регіоні, який початково не потрапив у країну. Це означало остаточне погіршення відносин із Російською імперії. 

Тому вже наступного року проросійські офіцери влаштували переворот, у відповідь на який болгарські офіцери та революціонери провели ще один переворот — на підтримку князя. Німець вирішив самостійно зректися престолу, аби зупинити політичну кризу. «Хоч Росії вдалося вигнати Александра фон Баттенберга, незабаром стало зрозуміло, що лише окупаційні царистські війська можуть повернути Болгарію в російську сферу впливу», — пише історик Міхаіл Рєкун. 

Він вважає, що поразка імперії була спричинена некоординованістю російських дипломатів та інших її представників у балканській країні. Кожен робив, що хотів, — до того ж грубо та зверхньо щодо болгар. Попри історичний гранд-наратив щодо великої дружби болгар і росіян реальність була дещо інша. 

Упродовж наступних 30 років рівень відносин із Росією змінювався, проте перше десятиріччя після проголошення князівства було ключовим. Імперія не змогла зробити Болгарію власною маріонеткою.

Удруге така можливість для Москви виникла в 1944 році. Болгарія брала участь у Другій світовій на боці нацистської Німеччини, тому коли радянські війська підійшли до країни, мали привід скинути режим. Країну очолили комуністи, які до того довгий час переховувалися в Радянському Союзі від переслідування з боку болгарських монархістів. Під час Холодної війни Москва розглядала Болгарію найбільш лояльною серед усіх країн соціалістичного блоку. Цей образ закріпився настільки сильно, що навіть у 90-х болгарські селяни продовжували називати свою країну «шістнадцятою республікою СРСР». 

Країна була економічно залежна від торгових зв’язків із СРСР та іншими державами Варшавського блоку — лише 5% болгарських експортів йшло в інші країни. Болгарія менше торгувала з капіталістичними європейськими країнами, ніж будь-яка східноєвропейська чи балканська держава. У 1983 році комуністичний лідер Тодор Живков, який очолював країну 35 років, зустрічався з американськими конгресменами та жартував: це не СРСР нас колонізував, а навпаки — ми постачаємо їм технологічні вироби, а вони нам — дешеву сировину. Ці жарти погано обернулися для Болгарії.

Живков негативно ставився до перебудови в СРСР і, мабуть, ще стільки ж років очолював би країну, якби не розпад соціалістичного блоку. Після цього перед Болгарією постало питання: що це за країна і як вона має розвиватися. 

Після падіння авторитарного режиму її політичний ландшафт не надто відрізнявся від аналогічних країн Центральної та Східної Європи: одна партія об’єднувала правоцентристських реформаторів, інша була спадкоємцем комуністичної. Так само як і решта держав регіону, Болгарія обрала євроатлантичну інтеграцію. Проте здійснити її болгарам було складніше через високий рівень залежності економіки від зв’язків, які якщо не були зруйновані, то суттєво постраждали.

У 2004 році Болгарія вступила в НАТО. Цьому передувала її допомога США у Другій іракській війні. Так Софія хотіла продемонструвати Вашингтону: на неї можна покладатися на відміну від західноєвропейських країн, які скептично поставились до американського вторгнення. 

Вступу в НАТО також сприяло те, що Росія все ще не була здатна досягати зовнішньополітичних цілей. Тим паче на рівні ідей популярності набув концепт «старої та нової Європи» секретаря департаменту оборони Дональда Рамсфелда. Він стверджував, що центр тяжіння Європи прямує на схід. Проте повернення РФ у боротьбу за міжнародну владу після 2008 року змінило те, як США оцінюють Східну Європу. 

А от з Європейським союзом Болгарії було складніше. Хоч Болгарія та Румунія підписали договори про асоціацію з ЄС ще в 1993 році, вступ вони завершили лише у 2008 році, окремо від більшості східноєвропейських країн. Відразу після вступу в болгар виникло відчуття, що вони отримали «членство другого класу», оскільки не мали доступу до безвізового руху в Шенгенському просторі. 

Минуло 15 років, а ситуація не змінилася. Наприкінці 2022 року Європейська рада повернулася до цього питання. Міністри внутрішніх справ країн-членів розглядали його пакетно, тобто негативне рішення щодо однієї країни призводило б до негативного рішення щодо іншої країн. Австрія виступила проти вступу Румунії в Шенгенський простір, тому цього вже було достатньо, аби Болгарія не змогла потрапити в Шенген. 

Свою позицію австрійський уряд пояснив тим, що румунські контрабандисти використовують болгарську територію як транзитну, тож проблема виникає через румунських правоохоронців і прикордонників. На додачу, Нідерланди виступили проти вступу Болгарії. 

Відчуття другосортності зберігається й досі. Йому сприяє і те, що Болгарія залишається найбіднішою країною ЄС. Її ВВП на душу населення досі не досяг і половини середнього значення для країн членів ЄС. 

Дослідник аналітичного центру «Carnegie Europe» Дімітар Бечев у коментарі Свідомим пояснює: «Болгари відчувають цю другосортність, проте по-різному оцінюють причини. Націоналісти покладають вину на західні еліти та Брюссель, ліберали — на болгарських політиків, які недостатньо зробили для інтеграції у Європейський союз». 

Це не єдине, у чому болгари зараз різняться. Більшість підтримує як членство в ЄС, так і рух у НАТО, проте політичні вподобання різні. Тому теоретично проєвропейська партія могла б мати достатньо голосів, аби самостійно сформувати уряд. 

Проте проєвропейські виборці розколоті між двома партіями: «ГЕРБ» і «Продовжуємо зміни — Демократична Болгарія» (ПЗ-ДБ). Очільник «ГЕРБ» Бойко Борисов вже понад 20 років у політиці, тричі був прем'єр-міністром. Фігурував у низці корупційних скандалів і загравав одночасно як з ЄС, так і з США та Росією. 

У болгарських соцмережах досі гуляють фотографії з його зустрічі з Путіним 2010 року, коли прем’єр Болгарії подарував тодішньому Прем’єр-міністру РФ пса. «Через це реформісти з ПЗ-ДБ не хотіли об’єднуватися з “ГЕРБ", адже це вдарило б по їхній репутації», — пояснює Бечев. 

Попередній уряд на чолі з лідером ПЗ-ДБ Кирилом Петковим, який керував країною з грудня 2021 року по серпень 2022 року, якраз не включав «ГЕРБ». Тому реформаторам довелося створювати коаліцію з чотирьох партій, і коли одна із них вийшла з уряду, парламентська опозиція на чолі з «ГЕРБ» проголосувала за недовіру уряду. Проте кабінет міністрів Петкова встиг вчинити найважливіший крок у відносинах України та Болгарії — країна таємно постачала Україні снаряди на суму 2.5 млрд євро. 

«Стверджують, що у той період ці поставки задовольняли 50% українських потреб, особливо у снарядах 152-мм калібру, — каже Бечев і додає: — Радев, який зазвичай виступає проти надання Україні зброї, знав і мовчав».

Водночас упродовж 2022 року Болгарія, так само як і решта європейських країн, продовжувала торгувати з РФ. Імпорт російських товарів із Росії досягнув максимальних значень, хоч Росія й перестала постачати газ. Скоріш за все, це рекорд за весь час після розпаду СРСР. Такі висновки можна зробити на основі даних Європейського статистичного офісу та торгівельної бази даних ООН. 

Бечев сумнівається у правильності цих розрахунків. І дійсно — Національний статистичний інститут Болгарії навпаки демонструє спадання. Бечев припускає, що якщо зростання і було, то скоріш за все драйвером були закупівлі російської нафти та нафтопродуктів. Проте дизельне пальне згодом реекспортуватися в інші країни, зокрема і в Україну. 

Бечев звертає увагу на ще одну обставину: «У листопаді 2022 року болгарський парламент об’єднався навколо питання надання Україні зброї. “ГЕРБ” та ПЗ-ДБ спільно проголосували за це. Це була ознака того, що вони співпрацюватимуть». Зрештою так і сталося: після виборів квітня 2023 року дві партії спільно створили уряд. 

Проте між листопадом 2022 року та квітнем 2023 року у болгаро-українських відносинах стався скандал. У грудні 2022 року Президент України призначив Олесю Ілащук посолкою України в Болгарії. Вона має профільну освіту, проте ніколи не працювала в дипломатії й до Болгарії ніякого відношення не мала. Призначення позасистемних людей на посольські посади є поширеною практикою, проте Ілащук не мала досвіду роботи в державному управлінні.  

«Європейська правда» навіть вимагала скасувати рішення, стверджуючи, що воно шкодить і без того крихким україно-болгарським відносинам. Проте Болгарія надала агреман (згоду) на призначення Ілащук.

Важко сказати, чи нашкодило це призначення відносинам. «Я не думаю, що вона вже стала якоюсь відомою фігурою», — каже Бачев. 

26 червня болгарський уряд затвердив пакет військової допомоги Україні — цього разу публічно. Наближені до Офісу Президента канали почали стверджувати, що це результат роботи Ілащук. Проте «ГЕРБ» та ПЗ-ДБ підтримували надання Україні зброї ще восени, до її призначення.

Це не означає, що україно-болгарські відносини тепер рухатимуться лише в позитивному ключі. Останні вибори завершилися не лише утворенням проєвропейського уряду. Посилилася проросійська опозиція — партія «Відродження». Якщо у 2021 році вона ще не мала жодного місця у парламенті, за два роки політичної кризи набрала підтримку 13% болгар. Якщо новостворений уряд не зможе забезпечити стабільного управління країною, довіра до партій влади спадатиме, а опозиційні проєкти отримуватимуть більше голосів. 

Це можливо завдяки тому, що латентний проросійський електорат у Болгарії дійсно є. Проте не варто перебільшувати. Він також є і в Україні, та й в інших європейських країнах. У історії Болгарії дійсно є епізоди співпраці з Росією, а гранд-наратив про «братів-слов’ян» та «православну цивілізацію» прагне якомога більше розкрутити їх. 

Але в їхніх відносинах було й достатньо конфліктів. Тож у цій ситуації для українців рецепт протидії пропаганді такий самий як завжди — зважене зображення минулого, а не ще більше пропаганди у відповідь.