Artists Against War: візуальна мова війни. Інтерв’ю з Валентиною Романовою

«Свідомі» у співпраці з онлайн-галереєю «Artists Against War», чиї постери були створені на підтримку України після російського повномасштабного вторгнення, розповідають про митців, які допомагають Україні через творчість. Читайте в інтерв’ю з ілюстраторкою Валентиною Романовою.

— Чим ви займались до 24 лютого?

— Я ілюстраторка, працювала віддалено на закордонну компанію. Іноді брала додаткові замовлення на ілюстрації. Загалом, вела звичайне життя, не бентежне.

— Ви думали, що може початись вторгнення? Готувались?

— Я дуже тривожна людина. Раніше намагалась максимально уникати новин і бути у своїй бульбашці — тільки в такому стані мені було легко і комфортно творити, малювати і взагалі якось жити. Десь на початку лютого навіть в мою бульбашку почали прориватись невтішні прогнози щодо ескалації. Мене це лякало, але через те, що погано усвідомлювала глобальну ситуацію й те, що відбувається не тільки між Україною і Росією, а й в світі, не могла взагалі повірити, що у XXI столітті це можливо. Здавалось, що історії про війну залишились в книжках з історії. 

Збирати тривожну валізку планувала якраз 24 лютого. Не встигла. Потім говорила зі своїми друзями: деякі зізнались, що ще з січня були готові. Я їм кажу: «Ви що, мені не друзі? Чого не сказали: “Валя, збирайся”?».

— Яким для вас було 24 лютого і подальші дні після нього?

— 24 лютого прокинулась в Києві, бо почула щось схоже на свист. Я живу біля будівництва, і всі дивні звуки завжди спихую на нього. Подумала: «Нє, треба спати далі, ще рано». Лягла, але відчула сильну тривожність, не знаю, звідки виникла. Не змогла заснути, пішла вмиватись і почула вибухи. Зрозуміла, що це не будівництво. Я була настільки «ізольована», що тільки тоді почала шукати Telegram-канали про новини в Україні, бо раніше не стежила ні за чим подібним. Побачила, що вибухи були всюди.

Мені телефонує сестра, каже: «Складай речі, ми тебе забираємо». Батьки вирішили залишитись в Києві. Шокована, з тремтячими руками, почала збиратись — все здавалось настільки непотрібним, що взяла лиш кілька речей. Сестра живе в центрі, я на околиці — близько  1.5 години я чекала її на виїзді з Києва. За цей час бачила, як люди йдуть пішки з котами і з собаками на руках, з валізами, сумками і рюкзаками. Затори були нереальні. Я стояла і думала про те, що якщо мене вбʼє тут — це буде сумно. Далі в нас був безсонний шлях, довжиною в добу, на захід України.

— Ви досі на заході?

— Я повернулась через 1.5 місяця. Великдень зустрічала вже з батьками. В евакуації було складно. Ми жили вдесятьох в будинку, не розрахованому на таку кількість людей. У мене не було приватного простору. Складно було також через відчуття невизначеності. Постійно було очікування, що стане легше, краще, і можна буде повернутися, але проходив час, а «легше і краще» не ставало. Зловила себе на думці, що там не відчуваю себе собою. Вирішила, що краще останні дні проведу в рідних стінах, ніж буду незрозуміло скільки виснажувати себе цією тривогою.

— У той час малювати було складніше, чи це навпаки заспокоювало вас? 

— Перший тиждень не могла нічого робити, крім того, що моніторила новини і спілкувалась з рідними. Був синдром «людини, що вижила» — не могла дозволити собі радіти, насолоджуватись життям і творити. 

Для цього потрібні умови: спокій, атмосфера, доступ до гарного освітлення, електрики. 

Потім побачила, що українські ілюстратори відійшли від великого стресу до стресу, який можуть витримувати, почали це все проживати і висловлювати у творчості. Зрозуміла, що, можливо, неправильно сприймала свою творчість і вміння візуально доносити меседжі. Маю можливість, я не на окупованих територіях, зі мною все добре, значить можу використовувати свій ресурс. Так почала малювати. 

— Коли повернулись до основної роботи? 

— До роботи повернулась через два тижні після початку повномасштабної війни, але це можна порівняти з біполярним розладом. У мене був проєкт, повʼязаний з готельною сферою. Замовники — закордонні клієнти, і там все максимально весело, прекрасно і чудово. Мені треба було малювати ілюстрації на тему щасливого відпочинку сімʼї, коли в Україні триває війна. Було важко поєднувати роботу і творчість, де я хотіла висловити свою думку чи показати трагічну подію. 

— Уже триває девʼятий місяць повномасштабної війни. Як це впливає на творчість? 

— Коли повернулась до Києва, заспокоїлась і почала обмірковувати, що для мене найважливіше. Вирішила: найкраще, що можу для себе зробити — попіклуватися про ментальне здоровʼя. Зрозуміла, що робота зараз не в пріоритеті, тому звільнилась. Намагалась додати у своє життя більше приємного, ніж раніше. І таким чином проживала і робоче вигорання, і стресові моменти війни. Декілька місяців взагалі нічого не створювала. Було складно прожити такий обʼєм емоцій і нашарування різних трагічних подій. Комусь вдається в стресові моменти активізуватись і бути гіпертворчими та продуктивними. Але це не моя історія. Тільки у вересні повернулась до малювання.

— Чи бачили ви реакції на свою творчість? Чи були якість реакції, чи пропозиції з-за кордону?

— Найбільше підтримки отримувала від друзів. Вони, знаючи мою тонку натуру, розуміли, що малювання — важливий аспект мого життя, і раділи, коли бачили, що я щось створюю. Пропозиції щодо співпраці надходили від українських волонтерських і благодійних організацій. З-за кордону — не було, але іноземні ілюстратори писали і питали, як мої справи, чи можуть щось зробити, щоб допомогти. Було приємно розуміти, що люди, якими я захоплююсь, розуміють і розділяють мій світогляд і хочуть якось долучитись, щоб підтримати.

— Яка, на вашу думку, роль мистецтва у війні?

— Робота ілюстратором — не з тих, без яких не можна обійтись. У кризові моменти люди обмежують себе до певного мінімуму: дбають про їжу, здоровʼя, безпеку. Під час таких ситуацій про мистецтво начебто немає сенсу думати. Але у мене навпаки — діяльність активізувалась і процвітала. Під час карантину в мене була робота, у війну в мене була робота. Я не розуміла, наскільки насправді сама себе обмежую уявленнями про те, що мистецтво і творчість неважливі. Вони надважливі, бо творчі люди чутливі до всього, що відбувається навколо, і мають інструменти, як це пояснити в різних форматах. Люди, які не мають творчих здібностей, переглядаючи ці твори, слухаючи музику чи дивлячись ролики, можуть поєднати свої емоції з тим, що висловлює автор. Це допомагає вивільнити внутрішню напругу і зрозуміти, що вони не одні. 

Зараз в Україні створюють багато ініціатив, спрямованих на допомогу.

Навряд чи з мене було б стільки користі, якби я, наприклад, працювала на заводі. І підтримка творчості людьми показала, що навіть у війну це важливо.