Artists Against War: візуальна мова війни. Інтерв’ю з Сашком Даниленком

«Свідомі» у співпраці з онлайн-галереєю «Artists Against War», чиї постери були створені на підтримку України після російського повномасштабного вторгнення, розповідають про митців і мисткинь, які допомагають Україні через творчість. Читайте інтерв’ю з ілюстратором, аніматором і режисером Сашком Даниленком.

— Якою була ваша діяльність до 24 лютого?

— Після ковідного року і локдаунів я мало чого робив і, можна сказати, що до 24 лютого більше катався на велосипеді та сноуборді. Як виявилось, це було теж добре, бо після початку повномасштабного вторгнення зі свіжими силами та баченням і без вигорання зміг одразу включитись у процес.

Здебільшого я займався українськими анімаційними проєктами, що вимагали більше часу та ресурсу. Після початку повномасштабної війни планувати довготермінові проєкти було емоційно важко, все настільки «неслося», що переключитися на ілюстрацію було легше й більш функціонально. Щось відбулося — ти одразу можеш це намалювати й запустити. 

— Ви думали, що може початися повномасштабне вторгнення? 

— Я родом зі сходу України. Там люди живуть у такому режимі, що треба абстрагуватися від загроз і не рефлексувати їх, якщо хочеш залишатися ефективним і продовжувати рухатись. Живу в Сполучених Штатах, напередодні вторгнення сильно переживав за родину: вони до останнього перебували вдома. Рідні вважали, що якщо станеться, то станеться, проте схилялись до версії, що це чергове бряцання зброєю, аби проявити силу, комусь на щось натякнути й вибити собі якісь позиції. Передчуття такої ескалації не було. Реальність у поганому сенсі перевершила всі очікування.

— Яким було ваше 24 лютого? 

— Коли почалось вторгнення в Україні, більшість людей спали. Через різницю в часі в мене тоді був день. Поїхав покататись на сноуборді. Коли повернувся додому, транслювали виступ путіна, а тоді почалися масовані ракетні обстріли. З міста, де я народився і де жили мої батьки, одразу написали, що був «приліт» по військовому обʼєкту. Стан був шоковий: повернувся з гори й одразу в ці новини.

— До лютого у вашому Instagram було мало публікацій. Чому вирішили так різко повернутись до ведення творчого блогу? Це була потреба висловитись чи бажання зробити щось корисне? 

— По-перше, було багато емоцій, які треба переживати. Якщо звести до якогось егоїстичного залишку — це просто терапія. Хтось миє посуд, хтось йде гуляти з собакою — у мене злість та лють конвертувались у творчість.

По-друге, хотілося розповідати про Україну. Я довгий час живу в США і бачу ще з того боку, як люди сприймають нашу країну і з якими кліше треба боротись. Українська тематика привернула багато уваги — треба було якимось чином відповідати на цей попит. Мені писали багато людей з інших країн, навіть ті, по яких видно, що їх зачепило російською пропагандою. Їм треба було пояснювати, що відбувається насправді. 

Як виявилось, я знаю багато людей з креативної та медійної сфер. Почав обʼєднувати їх за потребами. Наприклад, якесь медіа переїхало з телевізійного формату в телеграм — їм потрібно зробити аватарку й нову айдентику. Так я шукав когось, хто міг би це намалювати. 

Ще ми розробляли додаток «TacticMedAid». Зараз вже є застосунок й у App Store, і в Play Market. Була друкована версія та методичка, як надавати першу допомогу при пораненнях та інших ситуаціях, що можуть виникнути під час війни. Але не було якогось українськомовного ресурсу, який би у простій формі зібрав усі поради, щоб людина без медичної освіти могла за навігацією чат-боту або через картинки зрозуміти, як можна врятувати комусь життя чи кінцівку. Для цього обсягу інформації треба було створювати ілюстрації, і ми робили їх спільно з командою київських ІТ-вців.

— Як проходив процес творчості не для якихось проєктів, а просто ілюстрацій, які ви хотіли намалювати?

— Протягом перших тижнів вторгнення в мене вдома постійно були ввімкнені на телевізорі новини. Коли щось слухаю, мені хочеться малювати, просто щоб руки працювали. Так я споживав контент: слухав подкасти, новини, моніторив, що відбувається в Україні, спілкувався з друзями та рідними, і в цей час малював. Історії самі себе знаходили. Це здебільшого були меми або змалювання людей, якими захоплювався — так виникла серія про супергероїв. 

Я ще дивився з тієї точки зору, чи тема підходить під мій стиль. Є класні ілюстратор(к)и, які можуть малювати родину загиблих людей або героїчні вчинки людей з Азовсталі. Якщо я буду лізти в ці теми зі своїм стилем, відчуватиму, що недопрацьовую або не ловлю той баланс. Боюся, що воно буде виглядати карикатурним. А от історії, які надихають, де люди проявляють здібності, які вони від себе не очікували, більше підходять до мого стилю. 

— Як іноземці реагують на вашу творчість? 

— Я отримував багато підтримки. В американців є певна культура сприймання новин. Вона нагадує мені те, як наші дідусі та бабусі читали газети, вичитуючи деталі. Ми знаємо що відбувається в Україні та ще декілька найгучніших інфоприводів, люди у Штатах — більш занурені, вони знають, що відбувається в інших країнах світу: які проблеми в Африці, що відбувається в Австралії, як проходять вибори в Індії тощо. Ті, з ким я перетинався, детально слідкували за новинами. Люди використовували українські меми, знали на якому напрямку розташований Бахмут, і що Салтівка — це район у Харкові. 

— Зараз емоції вже не такі бурхливі, як на початку вторгнення. Як на творчість впливає дев’ятий місяць повномасштабної війни?

 — Я би не сказав, що вони не такі бурхливі. Вони просто трохи інші. Уже десь у травні почало приходити усвідомлення, що війна закінчиться нескоро, і все треба робити у довгостроковій перспективі.І в психологічному плані, і у практичному чи логістичному треба перебудовуватись на такі рейки, щоб можна було довго їхати. У довгостроковій перспективі люди мають отримувати компенсацію за те, що на початку вони були готові робити на якомусь пориві та імпульсі. На початку вторгнення я продавав футболки зі своїми принтами і донатив 100% на потреби України. Були виробничі витрати, і я міг просто «не потягнути» такий варіант довго. Щоб допомагати потрошку, але постійно, запустив магазин і зараз віддаю 30% від прибутку. 

— У вас була серія малюнків про творчі сили України. Як ви визначаєте роль мистецтва у війні?

— Визначаю її як дуже важливу. Багато людей спостерігають за подіями через екрани — через віконечко, яке в них у руках: телефон, планшет, ноутбук. Я сприймаю це також як фронт боротьби з російською пропагандою та так званою російською культурою, в якої свого часу були великі ресурси. Зараз видно, як меми можуть руйнувати всі ці образи, що створювали росіяни. Одна людина з влучною ідеєю та смаком, яка створила мем, може протистояти ботофермам і копірайтерам з російського телебачення, які намагаються створити свій образ та якийсь інфопривід. Цей фронт пролягає через багато інших країн та людей, які «не дуже визначилися». Триває боротьба за цих людей, бо ті, хто й так розуміє, хто ворог і що треба робити, сприймають ці матеріали як додаткову підтримку або розвагу. 

Те, що ви берете у мене інтервʼю, також є частиною відповіді на питання, чому мистецтво важливе. Оскільки це обговорюється, воно чіпляє.