Artists Against War: візуальна мова війни. Інтерв’ю з Михайлом Скопом

«Свідомі» у співпраці з онлайн-галереєю «Artists Against War», чиї постери були створені на підтримку України після російського повномасштабного вторгнення, розповідають про митців, які допомагають Україні через творчість. Читайте інтерв’ю з художником Михайлом Скопом.

— Я художник, мистецтвознавець і арт-директор компанії з розробки настільних ігор «Hiatus Games». До повномасштабної війни моя діяльність як дослідника була зосереджена на питаннях української ідентичності, памʼяті та міту. Мені цікаво, як працюють знаки, як з ними можна взаємодіяти, і як люди себе ідентифікують. Зараз здобуваю вчений ступінь доктора філософії. У межах дисертаційного дослідження вивчаю сакральні образотворчі пластики: памʼятники, скульптури, хрести та інші святині в міському просторі. Також те, як облаштовують і наповнюють сенсом священні простори й увіковічнюють історичні події. Одним з головних питань для мене є «Що таке памʼять?». Мої дослідження і творчість присвячені тому, як людина щось запамʼятовує, і як вона репродукує ці спогади. З поняття памʼяті випливає поняття міту та ідентичності. 

— Перш за все, це underground art — фактично, малюнки на покинутих будівлях. У цьому напрямку я працюю з тим, як людина може сприймати змінений простір — коли зʼявляються знаки, яких там не має бути. Також працюю зі станковою графікою: це ручна графіка, яку малюю на папері жовтковою темперою або тушшю. Це вже не про простір, а про випадкову гру зі знаками і створенням певного образу, який не має певного значення й по-різному сприймається глядачами. Іншим напрямком діяльності є мультимедійні інсталяції — зовсім скоро можна буде побачити мої напрацювання щодо формування нової ідентичності та нового міту. Ілюстраторська робота полягає в тому, що я створюю воєнні плакати. 

До повномасштабного вторгнення досліджував суспільство і самого себе, спостерігаючи, як працюють знаки і певні наративи.

Ми існуємо зараз і не є продуктом чогось дуже давнього. Ми — самостійна нація, у якої є минуле, але минуле є минулим. Наше покоління створює нові подвиги, і вони моментами більш успішні та масштабні, ніж були у наших предків. Ті знаки і образи, які ми продукуємо зараз, нащадки згадуватимуть і відтворюватимуть так само, як ми згадуємо козаків і повстанців. Однією з важливих задач є проявляти цю ідентичність у роботах. 

У багатьох ілюстраторів, які працюють зі світовим ринком, виникає проблема, як репрезентувати Україну і привернути увагу до подій тут. Черговими прикладами жорстокості росіян світ вже не зацікавиш. Ми звільнимо Херсон та Маріуполь, побачимо тисячі вбитих і закатованих людей, але вже не привернемо цим увагу. Вони вже бачили це після деокупації Бучі. Можна намалювати голуба миру, в якого стріляють, але це не буде говорити про Україну. Можна намалювати український прапор, він буде впізнаваний, але ідентичність так не покажете. Можна намалювати жінку в національному вбранні, яку катує російський солдат на фоні спаленого села з хатами-мазанками. Та тоді умовний француз подумає, що ми живемо в 19 столітті.

Одним з головних завдань я визначаю відсунути старі стереотипи і зрозуміти нові, бо ми їх формуємо. Важливо викликати емпатію. Наприклад, якщо людина живе у Флориді, і їй розказують, що десь далеко, за океаном, відбувається абсолютна масакра («винищення, масове вбивство» — ред.), треба переконати, що його це має хвилювати. З одного боку, можна казати, що «ця війна зачепить і тебе», але в 99% випадків в це не повірять. Навіть якщо апелювати до ядерної війни, скажуть «стріляйтесь, як хочете, розбирайтесь самі, віддавайте ту Україну, але залиште ядерку при собі». Це природна реакція будь-яких людей на погрози — вони думають, якщо ми це говоримо, то погрожуємо їм, бо росіяни цього не говорять, вони кажуть, що тут є українці, яких треба «денацифікувати». Це досить небезпечний посил. 

У будь-якому разі кожна нація має свої особливості, відповідно до яких слід формувати певний набір образів і посилів. До прикладу, німці зазвичай сприймають прямолінійно і хочуть фактів, не можуть дивитись на жахіття війни. Поляки дуже близькі до нас географічно і за менталітетом, тому з півслова розуміють як метафори, так і реальні загрози. Американцям часто треба пояснювати, наскільки близькою є війна і наскільки їх це торкається.

Балансування між тим, щоб, з одного боку, показати ідентичність, а з іншого боку, показати — що ми такі самі — це проблема, яку успішно вирішує українська нація, формуючи власну ідентичність. Україна заявила про те, що є у світі, але тепер треба визначити, хто ми на цій арені.

— Я був одним з тих, хто думав, що Росія не піде далі за схід України та Крим. Думав, що це брязкання зброєю відбувається для підняття ставок, бо немає сенсу починати страшні кровопролиття. Не знаю, наскільки я в це дійсно вірив, але переконував себе. 

Я живу у Львові. Ми з дівчиною прокинулись о 6 ранку, бо їй зателефонувала мама. Перший день вторгнення був наче в тумані, мені його й згадати складно зараз. 

— Всюди «неслись» новини, і ми безкінечно їх оновлювали. Уже наступного дня зрозумів, що треба щось робити. Намалював три роботи — це була свого роду терапія, так можна було на якийсь час позбутись болю. Побачив багато фідбеку і усвідомив, що людям це потрібно. Крім новин, людям потрібна рефлексія і όбрази. Згадав, що раніше досліджував знаки, образи, тому можу працювати з тим, що вмію, хочу, і тим, що реально потрібно іншим. Іноземцям були потрібні ці образи, аби зрозуміти, що відбувається. Образи — це речі, які, оминаючи величезну кількість слів, можуть донести зміст, говорити про те, що це і чому це важливо. Крім того, правильно зроблені малюнки мають eye-catching ефект — вони привертають увагу.

— Більшість із них є досить короткочасними і виходять з актуальних мемів. Вони закріплюються в нашій уяві, але період, поки меми є впізнаваними — недовгий. Та деякі з них можуть затягуватись. Наприклад, мем про жінку з Генічеська, яка казала росіянам покласти в кишені насіння, переріс у символ соняшника. Кавуни також були символом. Зараз цей тренд трохи стих, бо закінчилось літо, а це сезонна ягода. Знак білого хреста, що став одним із символів ЗСУ і має довгу традицію ще від козацтва, також недовго користувався популярністю. Навіть ті знаки, які ми сприймаємо несерйозно, як-от про швайнокарася чи свинособак, так чи інакше закріплюються в нашій ідентичності. Згадуватимемо півника на стіні. Багато символів повʼязані з озброєнням — байрактари, джавеліни, нептуни. 

«Привид Києва» був  у певному сенсі «синтетичним» мітом, який зʼявився в перші дні вторгнення. Це приклад швидкої мітологізації й образ, який майже повністю незалежний від свого реального відповідника. Коли з'явився цей образ, для мене було важливо, щоб він не виявився конкретним чоловіком або жінкою. Тоді структура міту була би порушена і це б зіпсувало магію. Як виявилось, «Привид Києва» — це колективний образ пілотів, які захистили наше небо. І це, як на мене, сприяє існуванню образу, адже він, за визначенням, не є прив'язаним до когось конкретного.

— Найприємніші моєму стражденному серцю були реакції від росіян (сміється — ред.). Тому я люблю тримати в коментарях тих, кому «підгорає». Щодо іноземців, то було багато виставок у Європі, Азії, Південній Америці, Сполучених Штатах. Намагаюсь відслідковувати, але не можу стежити за всіма, бо, особливо на початку повномасштабної війни, масово надходили пропозиції виставок та акцій з усього світу. Усіх згадати складно. З того, що можна назвати знаковим, то у мене була персональна виставка в Тбілісі, присвячена захисникам Маріуполя. Нещодавно моя робота також була на виставці «When Walls Talk», присвяченій 100-річчю європейського плакату, у Будинку європейської історії при Європарламенті в Брюсселі. Ми їхали туди українською делегацією і розповідали про війну. 

У світі багато підтримки України, всюди синьо-жовті прапори, але люди наче живуть у казках. Думають, що можна з кимось домовлятись, шукати компроміси. Це нормально, бо європейська цивілізація дійшла до висновків, що якщо люди мають суперечки, вони можуть дійти згоди, але з Росією так не працює. Тому важливо їздити і розповідати правду. 

Окремо слід згадати про виставку українських художників «Україна. Під іншим небом» у Варшавській галереї сучасного мистецтва «Ujazdowski Castle». Тут вперше було експоновано двадцять один плакат із циклу Українського таро «Arcana Belli». Першу карту я створив напередодні 8 березня. Це було своєрідне привітання для жінок зі святом, адже там я зобразив українську імператрицю — втілення Венери. Зараз у мене готовий Старший аркан — 21 карта, але працюю над колодою з 78 картами, яка скоро вийде друком.

— Мої воєнні плакати, як і раніше, зʼявляються до якихось актуальних подій. Їх все одно потрібно малювати, як мінімум, щоб наші посили зʼявлялись у інформаційному просторі іноземців, які втомились від новин і не слідкують за війною. Однак я знову почав працювати над проєктами, що потребують багато часу, і вже не є прямою репрезентацією якоїсь події або мого ставлення до неї. Тут працюю з культурою як такою, аналізую явища, над якими пропоную задуматись, висуваю проблеми, які потребують аналізу для глибшого розуміння нашого глобального протистояння.