Artists Against War: візуальна мова війни. Інтерв’ю з Крістіною Цвенгер
«Свідомі» у співпраці з онлайн-галереєю «Artists Against War», чиї постери були створені на підтримку України після російського повномасштабного вторгнення, розповідають про художників та ілюстраторів, які допомагають Україні через мистецтво. Читайте інтерв’ю з Крістіною Цвенгер
— Чим ви займались до 24 лютого?
— Моя основна діяльність залишилась такою, як і була. Я — дизайнер-ілюстратор. На основній роботі в агенції більше працювала з дизайном для рекламних постерів чи інших комерційних проєктів; для себе, особистих замовлень чи для виставок — ілюстрацією.
— Як для вас почалась повномасштабна війна?
— Я живу в Києві, у квартирі з панорамними вікнами на 20 поверсі. 24 лютого ми прокинулись, коли було чутно вибухи, і побачили червоне зарево з боку Борисполя. Почали збирати речі, а о 8 годині ранку постукав сусід і сказав, що ми єдині залишились на поверсі. Тоді почалась наша «цікава» подорож завдяки країні-сусіду: ми переїжджали у різні будинки, якийсь час жили у Борисполі в батьків, потім поїхали на захід України — це був початок березня, і вже була досить напружена ситуація, бо росіяни підходили з боку Броварів та окупували Ірпінь. Ми виїхали 8 березня [з Борисполя — прим. ред.], а наступного дня у місто прилетіли російські ракети.
— Коли ви почали знову малювати?
— Я намалювала першу роботу 3 березня, коли сиділа у підвалі в Борисполі. Там не було обстрілів, але ми чули гарматні вистріли і винищувачі, які літали дуже низько — у підвалі не розуміли, українські вони чи ні. Атмосфера була напружена, і треба було себе якось відволікти.
Ілюстрація і малювання — це втеча у свій світ, де я заспокоююсь, і це перенесення внутрішніх переживань на папір чи планшет.
3 березня перша ілюстрація вдалась, і стало трохи легше. Я зраділа, що можу ділитись переживаннями з людьми у соцмережах, а вони підхоплюють, співпереживають та діляться своїм досвідом. Зрозуміла, що від цього мені стає легше, людям стає легше — і от сидячи в підвалі малювала.
— Чи змінилось після 24 лютого співвідношення творчості для роботи і особистих проєктів?
— У мене стало більше колаборацій та пропозицій від різних волонтерських ініціатив. Я розумію, що не заробляю великих грошей на основній роботі — роблю донати, але мені здається, що вони не дуже суттєві. Тому допомагаю тим, що малюю роботи — їх продають спеціалізовані фонди, а виручені кошти передають на потреби ЗСУ або тих, хто постраждав від війни. Це і картини на великих полотнах, і малюнки для друку постерів, футболок чи наклейок. Навколо зʼявилось багато однодумців, які допомагають у розповсюдженні.
Моя місія — не заробити на цьому, а допомогти тим, що вмію робити.
— Чи помічаєте на своїй сторінці інтерес з боку іноземців?
— Здебільшого фідбек є від української діаспори, яка жила за кордоном і до 24 лютого, але іноземці також звертають увагу. Багато людей висловлювали співчуття і підтримку. Були і замовлення з інших країн з посилом: «Я знаю, що ти з України, тому хочу замовити щось патріотичне, аби продемонструвати солідарність».
— На вашу думку, яка роль мистецтва у цій війні?
— Розповім історію: я навчалась у Видавничо-поліграфічному інституті КПІ на художника-ілюстратора книг. У групі здебільшого були дівчата. Один викладач нам казав: «От якщо почнеться війна, то кожна професія має бути корисною. Хлопці підуть на фронт, а ви, дівчата, що робитимете? Військові постери будете малювати? “Армія вперед”? [сатирично — прим. ред.]». Ми сміялись, бо тоді точно не могли уявити, що буде війна. Здавалось, що наша професія дійсно непрактична, але зараз видно, що digital-art має вагому силу в суспільстві. Люди друкують постери, йдуть з ними на мітинги і через зображення доносять наші відчуття та переживання.
Просто написати текст класно, але якщо є візуальне доповнення, це чіпляє глибше.
Тому якщо я це вмію, то буду робити до останнього, бо знаю, що так можу до когось достукатись.
