Зміна мови vs переселенці
Євгеній Лір — один із авторів «Підпільної гуманітарки»
Привіт. Я — українськомовний житель Мелітополя. А ще, частина моєї родини походить із Самбора, що на Львівщині. Останнім часом я, як і ви, бачив численні історії про «понаїхавших російськомовних східняків на Галичину». Мене вони зачіпають. Насамперед — як лінґвіста, тому що у корені проблеми — брак розуміння того, як формується мовна картина світу і чому, врешті-решт, мова має значення.
Чи мають всі українці розмовляти українською?
В ідеалі — так. Наша держава, тобто найпоширеніша форма суспільного договору, прийняла відповідні закони та розробила і частково втілила низку стимулюючих до цього заходів. Ці заходи працюють. На всіх рівнях. Коли вступив у дію черговий етап імплементації закону про мову, всі АТБ мого міста стали українськомовними. Пошту почали видавати українською. На заправках замість «сдачи» з’явилася «решта». Аналогічно на це працюють українська система освіти (теж у кілька поступових ступенів), науки та державних підприємств.
Чому процеси націлені на поступовий розвиток?
Бо російськомовність деяких регіонів — це величезна історична травма. Російську місцевому населенню насаджували як маркер привілейованого стану, показник «серйозної людини» та «міжнародну» мову. Це тривало кілька сторіч за часів російської імперії, 70 років за совка, а наслідки механізму продукували такий міф навіть за часів президента Януковича.
Безліч — буквально, безліч — людей відмовилися від мови батьків, аби побудувати успішну кар’єру в умовах радянської окупації. Російська мова була вимушеним способом «вдати свого», їхнім захистом, запорукою робочого місця, житла і спокою. За таких умов кожен, хто не переходив на «общєпонятний», автоматично ставав трішечки дисидентом. Чи це шляхетний вчинок? Безумовно. Але не всі мали сили і мотивацію йти на такий ризик.
Русифікація — це злочин росії. Наші русифіковані українці — жертви величезного злодіяння.
Потрібно розуміти, що цю ієрархічну систему, як і будь-яку сталу систему людських відносин, неможливо зламати і перекроїти за один день, рік чи покоління. Саме тому повернення до української на законному рівні організоване саме так, що нам дають час зрозуміти: українська — це нормально і класно. Бо перехід на іншу мову у свідомому віці — це стрес, який постійне викликає питання «Чи я не обманюю себе та інших?»
Що робить людина у стресовому стані?Намагається якнайшвидше повернутися до чогось стабільного, безпечного та знайомого.
А тепер уявіть: ви прокидаєтеся від канонади. Ваше місто обстрілюють. О п’ятій ранку. І наступного дня. І наступного. Обстрілюють житлові квартали, ваші улюблені кафешки, крамницю, де ви купували котові корм.
Ви тікаєте. У вас найбільший стрес у житті. Що буде, якщо додати ще один? Найімовірніше, у вас потече дах.
Травма обстрілів + травма спонтанного переїзду + коґнітивний дисонанс. Якщо до цього ви говорили українською, тоді все окей. Якщо ні — ваш фонетичний апарат нагадуватиме «азірівку» (особлива говірка колишнього Прем’єр-міністра України Миколи Азарова — прим. ред.), і від того вас паятиме ще більше. Це нормально, раптом що.
Зважаючи на все, що написано вище, з’являється прохання до людей, що приймають біженців. Ваше бажання українізувати російськомовних у суті своїх правильне, тож якщо ви бачите, що людина сама переходить з вами на українську — це чудово, підтримуйте її всіма можливими способами. Але робити це у наказовий спосіб з людьми, які переживають один з найгірших етапів свого життя — не варто, адже такі дії викличуть тільки сильний стрес та почуття провини.
Нехай українська мова стане свідомим вибором кожного. А вона стане. І все буде Україна.