«Можем павтаріть»: як століття тому росія вбивала мізки нашої нації і продовжує робити це зараз

Софія Безверха — культурна блогерка, поетка, авторка текстів, дизайнерка прикрас

Із цих заголовків тільки перший був справді опублікований без прикрас, із дефіцінією вбивці. Усі інші я створила сама, аби показати, що росія завжди вбивала українську інтелігенцію. Систематично, із року в рік, із десятиліття в десятиліття, зі століття в століття. 

Наперед означу: я говорю «росія вбивала», тому що рф наразі декларує себе правонаступницею срср і навіть хоче повернути червоний прапор із серпом і молотом.

То чому побєдобєсіє, присвоєння чужої історії, митців, князів і винахідників — це все росія, а відповідальність за голодомори та репресії — ні?

Для росії мова і культура завжди були на часі. Вони це робили систематично, і навіть через 100 років сценарії лишилися незмінними. Приходячи на нову територію і окуповуючи її, росіяни першим чином вимикають ТБ і радіо (тобто правду), палять історичні та художні книжки (тобто культурну та історичну пам’ять), вбивають чи піддають тортурам письменників, журналістів і митців (тобто носіїв ідентичності). 

Усе просто: нація без культурної та історичної пам’яті, без знання власної історії та мови — це недонація. Те, чого якраз так хотіла від нас росія протягом останніх… ні, не трьох місяців, і навіть не дев’яти років, а кількох століть.  

Недонація, на відміну від нації, буде жити за чужими законами і говорити чужою мовою. Вона не буде творити своє мистецтво, хіба у підпіллі, не роститиме власних лідерів, не буде іти своїм шляхом. Вона буде частиною колонії. Меншим братом, але тільки якщо таку роль їй дозволить старший.

Чому ж у ХХ столітті росія вбила так багато інтелігенції?

На мою скромну думку, саме люди знань і мистецтва правлять світом. Це той невеликий відсоток суспільства, що кожного дня витворює реальність, у якій живуть всі інші. Вони відкривають давні сенси і будують нові, передчувають і передбачають майбутнє. 

Чому вони такі незручні для тоталітарного режиму?

По-перше, їх неможливо надурити і нагодувати брехливими лозунгами, бо вони освічені. По-друге, вони легко ведуть за собою людей і — що найбільш небезпечно — можуть навчити мислити і їх. Те, що вивчили інтелігенти, рано чи пізно може стати надбанням мас. По-третє, вони творять вільне мистецтво: виходячи з-під пера чи з-під пензля, воно йде в народ і несе нові сенси. Мистецтво майже неможливо контролювати, тому рішення — вбити інтелігенцію, фізично та психологічно. 

Звинувачення були настільки абсурдними, що заарештовані самі не розуміли, що вони означають. Контрреволюційна діяльність, тероризм, націоналізм, замах на партійних осіб, шпигунська діяльність тощо. Найпопулярнішою була 58 стаття Кримінального кодексу РСФРР — підозра в контрреволюційній діяльності. Вона формувала поняття «ворог народу». Дослідники вважають, з 1921 по 1953 роки. за цією статтею в усьому СРСР було засуджено майже 4 мільйони осіб.

Символом Розстріляного відродження стала родина Крушельницьких: львівські інтелігенти, що в часи неспокою обрали замість еміграції переїзд у Харків. Батько — міністр освіти УНР, донька — докторка медичних наук, сини — кінознавець, вчитель, письменник, журналіст. Вони не встигли навіть розібрати речі у будинку «Слово», як почалися перші арешти. 6 членів родини було вбито у Сандармосі та підвалах Жовтневого палацу в Києві просто за те, що вони українці. За те, що вони носії культури, якої, на думку окупантів, не мали б існувати. 

Для мене знаково те, що у найбільш нелюдських умовах заслань і тюрем наші інтелігенти продовжували творити. Василь Стус створив у таборі суворого режиму збірку перекладів «Птах душі»: близько 300 віршів Рільке, Гете, Кіплінга, дещо із французької літератури. Зараз вона або знищена, або схована у московських архівах. Неокласик Микола Зеров, засланий за маршрутом Медвежа Гора — Кем — Соловки, перекладав «Енеїду» Вергілія. Рукопис знищено, Миколу — розстріляно восени 1937 року в урочищі Сандармох. 

Декому пощастило вижити: Іван Лозов’яга, він же Багряний, як і майбутній головний герой його «Тигроловів», втік із потягу смерті, що віз в’язнів на крайню Північ. А хтось, як Павло Тичина, залишився «фізично живий, умер духовно, але був приневолений до існування, по той бік самого себе», як написав про сонячнокларнетного інтелектуала Василь Стус.

Геніальний поет роздвоївся (на себе і страх!) 

півпоета роздвоїлося (на чвертьпоета і страх!) 

Чвертьпоета роздвоїлося (на осьмуху і страх) 

Осьмуха поета роздвоїлася (на понюху і страх). 

Осьмуха поета, осьмуха інтелігента, що вщерть складається зі страху за себе та свою родину, вже не може творити нові сенси і вчити інших. Це просто іграшка в руках режиму.

Я переконана, що винищення української інтелігенції росією сто років тому — геноцид. Адже вбивали просто за те, що вони писали, думали, кохали і говорили українською. Вбивали за те, що вони українці.