Андрій Антоненко: «Вільна людина буде вільною завжди, навіть в ув’язненні»
Попри те, що слідство не надало жодних вагомих доказів провини, Андрій Антоненко пробув за ґратами 505 днів. 30 квітня Шевченківський районний суд Києва відпустив його під домашній арешт.
Наше інтерв’ю з Андрієм відбувалось онлайн.
«Тільки можна не дуже довго, бо я, якщо чесно, втомився», – просить Антоненко, до якого щодня приходять журналісти із різних ЗМІ.
Під час інтерв’ю Андрій доволі відкрито відповідає на запитання, при цьому активно жестикулюючи, проте у якийсь момент зупиняється, щоб під'єднати до зарядки електронний браслет.
Впродовж розмови він розповідає про цінність простих речей, праведний гнів та про свої думки щодо розслідування справи Шеремета.
— Вся країна знає про Андрія Антоненка як про підозрюваного у справі Шеремета. Чи могли б ви розповісти трохи про себе? Хто такий Андрій Антоненко?
— Андрій Антоненко – це відомий рок-музикант. Це люблячий батько і люблячий чоловік. Це військовослужбовець ЗСУ, колишній водій-санітар першого добровольчого мобільного шпиталю. Це талановита, порядна, вихована людина.
— Чи змінилась ваша система цінностей за час, що ви провели в ув’язненні? Якщо так, яким чином?
— Як колись казала Юля Кузьменко: щастя насправді у дрібніших речах, ніж ми собі гадаємо. Я сидів у в’язниці і думав про те, наскільки щасливою є людина, коли вона може спокійно відкрити двері і вийти. Коли вона може побачити через вікно, через чисте вікно, шматочок місяця, дерево чи підйомний кран.
Щастя та цінності вимірюються у різних умовах по-різному. Я тому і навожу ці приклади, щоб показати, наскільки елементарні речі може робити вільна людина. Такі як відкрити двері – і просто піти.
— Чи розрізняєте ви поняття волі та свободи? Чи змінилась у вас думка щодо цих понять після арешту?
— Вільна людина буде вільною завжди, навіть в ув’язненні. Я впевнений, що це стан душі, який залежить від людини.
Свобода ж – це про вибір. Про право на пересування, наприклад. У тюрмі у тебе вибору особливо нема. Але от якщо тобі нав’язують щось, то, будучи вільною людиною, ти сам для себе створюєш комфортну психологічну атмосферу, навіть коли буває важко.
— Ви у своїх попередніх інтерв’ю говорили, що почали любити країну більше. Коли ви це усвідомили?
— Я швидше мав на увазі, що не став любити її менше. У нас багато людей, на жаль, помилково сприймають країну та державу як одне ціле. Я все-таки розділяю ці поняття.
Країна – це земля, повітря, дерева, села, міста, водоспади, Карпати. А держава – це купка тимчасових «таваріщєй», котрі, скажімо, у цій країні роблять, що хочуть, коли знаходяться при владі.
Тому країну я, можливо, справді люблю більше. Тому що я не розчарувався в людях. Вони у нас все ж дуже моцні та активні, і вони реально прекрасні. Не всі, звісно, але більшість.
— Ви також говорили про те, що відчували праведний гнів. Праведний гнів для вас – це про що?
— Праведний гнів – це як в пісні гурту «Metallica» – «Saint anger». Це гнів, який спрямований на те, чого не має бути у нормальній європейській державі.
Мене сьогодні запитували, що саме наша влада робить не так. Я відповів, що мені складно сказати, але впевнений, що зробив би по-іншому. Ввів би візовий режим з Росією, заборонив би все російське. Чому я не маю ображатись на тих, хто сповідує культуру країни-агресора? Чому я повинен розуміти керівництво каналу «М1», які крутять російські пісні? Чому я мушу все це терпіти у власній країні?
От це можна назвати частиною праведного гніву. Тому я й гніваюсь, а не лютую. Хоча, напевно, пора вже лютувати.
— Ви свої листи завжди завершували словами «Іду на Ви». Що ви вкладаєте в ці слова?
— Тут є кілька моментів. По-перше, це гасло Святослава Хороброго, нашого великого українського князя. По-друге, це гасло моєї улюбленої організації сил спеціальних операцій, військовослужбовцем якої я є.
«Іду на Ви» – це попередження ворогу про те, що на нього йдуть війною.
— В одному з листів ви писали, що у випадку, якщо з вами щось станеться, то ви з собою не нічого не робили. Чому ви вирішили написати таке попередження?
— Тут цікава ситуація. Був час, коли медіа розганяли історію про те, що нібито я у відчаї, що мені погано. Цим займалося якраз МВС, щоб створити хибне уявлення щодо мене, що нібито я про щось шкодую. Але про що може шкодувати невинна та непричетна людина? Навпаки: вона заряджається на боротьбу і своїм прикладом заряджає на спротив інших. Це також є частиною цього праведного гніву.
Тому я був вимушений декілька разів написати подібне, зробити «удар на випередження». Адже ти починаєш розуміти, що в них вже не залишилось жодного інструментарію, а тому вони готові тебе забрати і показати це суспільству так, нібито чувак визнав свою провину і покінчив життя самогубством. Стандартна совкова НКВДшна ситуація. Тому я і написав, що є люди, які до цього причетні, які замутили всю цю фігню, створили цю ганебну справу. І ця гра на випередження спрацювала.
Як каже Юля Кузьменко, є потерпілі у справі Шеремета, а є потерпілі ВІД справи Шеремета. От ми якраз ними і є.
— Щодо вас здійснювали фізичне чи психологічне насильство?
— Слава Богу, ніякого психологічного насильства не було. Був психологічний тиск. Власне перебування за ґратами і звинувачення в тому, до чого ти непричетний, – це вже початок.
Я за перші 10 днів в ув’язненні втратив 15 кг ваги через стрес. Із моїм тілом та організмом відбувалось таке, що страшно розповідати. Потім потрохи почали забороняти теплі речі та засоби гігієни. Мотивували тим, що я нібито міг змінити свій зовнішній вигляд.
Десь протягом 4-ох місяців не давали побачень, а дітей я зустрів лише через півроку. Важко повірити, що це лише психологічний тиск і з цим треба боротися. Доводилося переконувати самого себе і рятуватися спортивними навантаженнями.
— Коли вам не дозволяли бачитись з рідними, або коли забирали речі, чи вони вам ставили ультиматуми? Наприклад: якщо ви зізнаєтесь, вам дозволять побачити родину
— У тім-то і справа, що жодного разу ніяка ментовська паскуда не прийшла і не заявила подібне. Навіть натяку не було. Все відбувалось по-тихому: нічого не пояснювали, тільки казали, що слідчий не дозволяє. І я просто сидів собі у невідомості.
Вони, навпаки, намагалися створити якусь хибну історію. Наприклад, наполягали відмовитись від слідчих дій. Я запитую: «Чому?», а вони кажуть: «Тому що адвокатів не буде. Давайте запишемо це на камеру». Погоджуюся і говорю: «Я не відмовляюсь від слідчих дій, але без адвоката не готовий брати в них участь, тому прошу перенести на інший день». Все це при тому, що мене туди привозять, записують це відео і відвозять назад. А от коли на місце прибуває мій адвокат, йому кажуть, що я вже повернувся.
Опісля це розганяли так, що ми нібито відмовилися від слідчих дій. А потім на суді ввімкнули запис, де сказано зовсім інше. Все це робилось для того, щоб не зводити нас з Юлею Кузьменко разом, бо тоді ніхто б не побачив, що я від неї на голову вищий. От такі у них методи.
— Чи багато ваших друзів та знайомих повірили результатам брифінгу?
— Не думаю, що хтось з моїх друзів повірив брифінгу. Зі знайомих – не знаю, але я сподіваюся, що ніхто. Я писав на фейсбуці, що мене обурювали дописи на кшталт “все не так однозначно” від людей, з якими ми знайомі. Люди, вам шо, повилазило? Чи ви мене не знаєте?
А це ще так цікаво влаштовано: коли людям щось показують, вони починають шукати не відмінності, а схожості, при цьому розуміючи, що їх там немає. Це як поставити поруч жигуль та мерседес і просити порівняти. Людина спершу зауважує, що вони різні, а їй кажуть: «Це ж машини. Бачиш, і тут колесо є, і там є, і руль, і педалі. То можна сказати, що це одне і те саме?» І людина починає думати, що раз так, то вони-таки схожі.
— Якраз сьогодні побачили ваш допис у фейсбуці про ветерансько-волонтерську спільноту. Чи задоволені ви підтримкою ветеранів? І чи багато тих, хто повірив у версію слідства?
— Не можу називати прізвища, поки триває слідство, та я писав пост про конкретних людей. Це ті, хто зараз підтримує Авакова. Вони дуже відомі і я знаю їх особисто.
Власне, саме тому мені прикро та образливо. Адже є люди, яких я дуже поважав, з якими ми разом пісні співали, а потім раз – і «не все так однозначно». Я їх називаю сцикунами. Писав про це у дописі та досі не розумію. Хлопці, як ви куль ворожих не боялись? Як взагалі такі зміни могли відбутись? Я їх шанував як героїв війни, для мене честю було спілкування з ними. А тут така прикра історія.
— Як ви сприйняли обвинувачення про велич арійської раси, коли вперше почули його?
— Я мало не впав, коли почув. Для мене це все виглядало як тупорилий жарт, особливо враховуючи те, що на той момент вже 2 тижні проводилися обшуки в інших ветеранів.
Пам’ятаю, як приїжджаю у двір після музичної школи, а там стоять чуваки і кажуть, що вони до мене. Кажуть, що мене підозрюють у вбивстві Шеремета. Я говорю: «Пацани, хватить жартувати». А вони ж не жартують.
Я тоді стояв як дурачок, нічого не розумів. Потім до мене дійшло, що вони-таки справді не жартують і що треба щось з цим робити. Коли я написав у фейсбуці, що в мене проходять обшуки, ніхто не повірив. Всі почали дзвонити і казати, який я молодець і як класно пожартував. А у мене вдома у той самий час стояли п’ятеро чоловіків і наполягали на тому, що я намагався когось там підірвати.
Я був у ступорі. Це все одно, що якби до будь-кого прийшли і сказали, що він готував замах на Сталіна чи що він – англійський шпигун. От саме так це виглядало і саме такі дебільні відчуття виникали.
— Скільки часу у вас пішло на те, щоб ознайомитись з деталями справи, зрозуміти їх?
— Справу потрібно розглядати логічно. От слідчі кажуть, що я тут поруч живу, орієнтуюся у місцевості і можу щось знати. Виникає питання: навіщо людині, яка живе все своє свідоме життя у цьому районі, ходити якимись дивними ходами, коли можна піти коротшим шляхом. Навіщо мені було проходити під всіма ліхтарями та камерами спостереження?
Я про це і слідчому говорив, і суддя теж поставив питання про те, навіщо вони йшли такою дивною дорогою. Це зайвий раз підкреслює, що на відео були взагалі немісцеві люди.
— Чи не опускались у вас руки, коли ви розуміли, що слідчі не збираються нічого змінювати, попри ваші розповіді?
— Та нічого в мене не опускалось. Тільки-от з’являлась оця «Saint anger».
А ще мене просто дивувала безпорадність та залежність слідства від злочинного наказу, від начальства. Коли ми вже почали знайомитись із матеріалами справи, слідчі приходили і самі визнавали, що на камерах геть інша людина. Я запитував: «Якщо ви це розумієте, то чому я сиджу? Там і статура інша, і зачіска, і борода».
— Як це – повертатись із СІЗО і усвідомлювати все, що встигло відбутись за 500 днів?
— Важко пояснити, як це. Я звик додому повертатись з війни, з концертів. Цього ж разу для мене це виглядає так, ніби 12 грудня 2019 року відрізали шматочок мого життя аж до 30 квітня 2021 року. Потім цей проміжок стягнули – і утворився такий шрам.
Або ж це схоже на те, ніби ти 12 грудня 2019 ліг спати і прокинувся 30 квітня 2021. І ти бачиш, що діти повиростали, меблі вдома змінились.
Чесно: взагалі не пам’ятаю перших трьох днів після повернення. Тобто я пригадую, як зайшов додому, як побачив дітей, людей, що приходили. Але, в цілому, перших двох-трьох днів я не згадаю зараз взагалі. Відбувся такий провал у пам’яті: по спогадах з СІЗО все окей, а от період в ІТТ (Ізолятор тимчасового тримання – ред.) ніби не мене стосувався. Ніби існували двері в якийсь інший вимір, куди мене затягнуло і де я начебто перебував у задзеркаллі.
Думаю, що до 18 травня, до чергового мого засідання, усвідомлення цього факту ще дасть про себе знати. Та і в цілому мені про цей період багато що нагадує: провід від браслета, журналісти, які постійно приходять і розпитують мене, речі з тюрми. Це якесь божевілля, у певному сенсі.
— Раніше ходила інформація, що Арсен Аваков мало не кастинг проводив на підозрюваних? Чи ви про це чули? І чи думаєте, що це правда?
— Я не чув, але не здивуюсь, якщо це виявиться правдою. Адже занадто гучні імена прив’язані до цієї історії, ще й з такими формулюваннями та галасом. Так просто в небо не ткнеш. Я у матеріалах справи бачив, що там не лише ми фігурували. Бачив людей, які теоретично мали бути на наших місцях.
— Чи з вами намагались контактувати Зеленський, Аваков чи Геращенко під час вашого ув’язнення чи після звільнення?
— Ні, але було б цікаво! Чесно кажучи, я про це навіть і не думав якось. Але це був би нєжданчік.
— «Українська правда» теж має безпосередній зв’язок до цієї справи. Чи ви слідкували за матеріалами, які вони писали по цій справі? Як ви оцінюєте їхню позицію щодо справи Шеремета?
— Я не бачив їхніх матеріалів по цій справі, але пам’ятаю заяву до роковин смерті Павла Шеремета, в якій вони закликали шукати справжніх вбивць. Мене така заява потішила. Хоча пройшло вже більше ніж півроку після ув’язнення, але наявність позиції мені сподобалася.
А ще пам’ятаю, як мені принесли запитання від «Української правди». Коли я їх побачив, мені здалося, що то писав прокурор чи слідчий. Це був неприємний момент усвідомлення того, що люди, образно кажучи, під диктовку Авакова подавали мені свої питання.
Із відповіддю їм теж вийшла ціла історія. Ми ці питання повернули трохи пізніше, бо існує ціла процедура для того, щоб потрапити в ІТТ. А ось редакція медіа, мабуть, вирішила, що вони свій папірець передали, мені за 5 хвилин його принесли, а я одразу мав відповісти. Але ж тут все не так. Вони не стали розбиратися і почали говорити про те, що пан Антоненко не хоче відповідати. Відверто переконаний, що журналісти просто виконували вказівки, але ще раз підкреслю, що пізніше вони проявили позицію.
— Чи чули музику, яку вам вмикали під судом?
— Чув і під судом, і коли під ІТТ приїздили. Особливо всі налякалися, коли люди приїхали під СІЗО з суду. Це було смішно. У СІЗО всі чомусь так напряглись. Питають мене: «Сергійович, вони ж сюди не прийдуть?», а я кажу: «Та не прийдуть вони. Спокійно. Ніяких претензій до тюрми немає».
А тут раз – і прийшли. Що там почалось! Але зазначу, що там всі з розумінням ставились до подібного, тому все було нормально.
О клас! Прошу вибачення. Тут просто показали частину брифінгу, там же зараз проходять обшуки у Медведчука та Козака. Схоже, щось почало відбуватись.
— Зазвичай, коли відбувається щось хороше, потім стається щось погане. То чи варто ставитися до всіх позитивних подій з насторогою?
— Та це все фігня. Що б він не витворив (Аваков – ред.), все одно це не виправдає його щодо того, що він зробив із нами. Ця історія навколо справи Шеремета – це ганьбище як і для Рябошапки, так і для Чумака, чи того ж Коваля, чи суддів.
Є у нашій історії плюс: ми відомі люди. Це стало поштовхом для того, щоб про нашу справу стало відомо суспільству і воно відреагувало адекватно. З іншого боку, стільки людей сидять роками у тюрмах ні за що. І у цих людей є надія, що завдяки нам судова система зміниться і в них з’явиться шанс на справедливість. Розумієте: це просто люди, про яких забули і яких запроторили у в’язниці, де далеко не всі сидять у гідних умовах. Тюрма – це тюрма, як не крути.
— Як ви оцінюєте стан громадянського суспільства?
У нас нормальне суспільство. Просто є активна частина, а є більш ледача – і це нормально. При цьому всі розуміють: якщо вже ця друга половина розкачається, то всім «мало не покажеться».
Я думаю, що навіть та пасивна частина нашого суспільства вже наготувала для себе кросівки і якщо раптом щось, то готова брати участь. Та все ж, напевно, більшість залишається свідомою.
Насправді я люблю наших людей. Бо ж саме завдяки суспільству, завдяки їхній активній позиції ми маємо шанси на справедливість і на те, щоб не стати всього лише придатком до Московії.
