Artists Against War: візуальна мова війни. Інтерв’ю з Ксенією Пилипенко

— Чим ви займались до 24 лютого? 

— Більшою мірою я була викладачкою йоги. 24 числа мали везти групу в йога-тур до Єгипту. Спаковані валізи з літнім одягом і всякими листівочками і маслечком, які ми підготували їм на подарунки — так вони й лишилися вдома. Я викладала йогу в найкращому центрі України, не побоюся цього слова, в «Махараджа» у Харкові. 

Малювала, завжди малюю. У мене є проєкт одягу для йоги, і я малюю принти, адаптую до викрійок, друкую на тканину і продаю: топи, лосини — одяг для йоги. Вирішила об’єднати свої захоплення, і вийшов такий проєкт. 

Малювала листівки до свят. Продавала їх у кав’ярнях друзів. Як то жити у Харкові і не відкрити кав’ярню? (сміється) 

— Тобто якщо говорити про мистецтво, то ваша творчість була більше присвячена листівкам і одягу?

— Це те, чим я надихаюсь: з’їздила на виставку Фріди Кало в Будапешт, приїхала натхненна, присвятила цьому принт; надивилася книжок з мистецтва — намалювала джунглі, як наче у Руссо. 

Малюванню вчилася все життя, тому ця штука завжди зі мною як фонова діяльність. Чим би я не займалась: була і декоратором весільним, і створювала принти на футболках. Я завжди малювала, і коли зайнялася йогою, теж малювала. 

— Яке було ваше 24 лютого?

 — Я була у Харкові і прокинулася від вибухів.

Наша квартира на краю міста, і вибухи були близько. Тобто коли ви чули у новинах, що бомбили Чугуїв — це було буквально за 10 кілометрів від мого будинку. Коли вибух стався зовсім близько, за кілометрів пʼять, у Докучаєво — маленькому селищі, де є університет і дендропарк, куди я бігала — не залишилося навіть іншої думки, як сісти в машину і їхати. Цей вибух став знаком, що треба тікати. 

Я прокинулася, і знаєте, як котики підстрибують чотирма лапами одразу, приблизно такий у мене був стан — я прокинулась, підстрибнула і вже за кілька секунд стояла на порозі в джинсах та светрі. Зібрала тривожну валізу. Горіхи, курага і перекис водню — це була моя тривожна валіза. Розуміла, що почалася війна, але не могла зрозуміти, що відбувається. У новини — нічого. Телефоную рідним — вони кажуть, що у них теж вибухи.

— Як війна вплинула на вашу творчість? І як ви рефлексуєте під час війни?

— Перші два дні нічого не робила. Почала малювати, здається, на третій день. Намалювала голуба з гвинтівкою і в касці. Це була перша картинка, з якою вирішила, що треба робити стікери. З того моменту почала малювати. У мене з собою є планшет, рада, що клепки вистачило взяти його з собою, бо інакше не знаю, як би малювала. Ми виїхали спочатку на дачу в Харківській області, але щодня чули вибухи в сусідньому селі. Коли його розбомбили, виїхали в Дніпро. Під ці звуки гарно малювалося. 

У творчості намагаюсь опиратися на відчуття, тоді картинки самі приходять. І ти малюєш, малюєш, малюєш. Так сталося з тризубом, який я малювала два дні до 8 березня. 

Коли оприлюднили світлини і відео з Бучі, нічого не могла робити, був ступор. Розуміла, що це має вилитись у щось, розуміла, що маю щось робити, а не просто втикати в телефон, але тільки ввечері намалювала матрьошок, які горять. Це була картинка, яка прийшла від тих почуттів, які накопичилися за день. Коли малювала, думала, що мені неприємно малювати матрьошок, що не хочу малювати матрьошок. Але щоб вбити матрьошку, треба її намалювати.

— На вашу думку, чи мистецтво може стати ще однією опорою у війні? Чи мистецтво — це про рефлексію?

— Я думаю, що мистецтво стало опорою. Я дивлюся на те, як реагую, і думаю, що люди приблизно теж так реагують. Мистецтво стало зараз складовою боротьби. По-перше, коли розлітаються картинки по світу, люди з інших країн бачать не тільки жахи війни, вони бачать тил, людей, які просувають Україну як сильну складову світової культури. 

Це підіймати цілий пласт української культури, і культура стає популярною. Ця вся семантика нарешті відроджується. Навіть Хливнюк зі своєю «калиною» навряд чи думав, що буде співати з Pink Floyd. Зараз мистецтво популяризує Україну як щось добре, а не просто жах війни. 

Мені здається, що у жодній війні не було такого культурного підйому як в Україні. Це культурний прорив, коли про Україну дізнався світ не тільки через те, що у нас війна, а через те, що у нас талановиті люди.