«Життя без кохання — нескінченне падіння». Рецензія-розбір фільму «Емілія Перес» Жака Одіара

З 7 листопада в українських кінотеатрах розпочинається прокат кримінального мюзиклу «Емілія Перес» — однієї з найгучніших французьких артстрічок цього року від фантастично обдарованого режисера та сценариста Жака Одіара. «Шалений, сміливий, дивовижний» — ось найчастіші епітети, якими критики описують «Емілію Перес». Прем'єра фільму відбулась на цьогорічному Каннському кінофестивалі — стрічка Одіара отримала аж два призи: приз журі та приз за найкращу (колективну) жіночу роль, який вручили чотирьом головним акторкам «Емілії Перес». Про що цей фільм? Хто такий Жак Одіар і за що його люблять кіномани? Яким є посил «Емілії Перес»? І чому цей фільм однозначно заслуговує на глядацьку увагу? Про все це — в рецензії.

Жак Одіар (народився 30 квітня 1952 року) — один із найтитулованіших французьких режисерів і сценаристів сучасності, хоча український масовий глядач навряд чи про нього чув. Абсолютно усі 10 повнометражних стрічок Одіара, від «Дивися, як падають люди» (1994) до «Емілії Перес» (2024), були номіновані та / чи нагороджені престижними світовими кінопреміями («Золота пальмова гілка», «Золотий ведмідь», «Срібний лев», «BAFTA», «Оскар», «Сезар» тощо). Одіар — живий класик високопрофесійного європейського фільму, законодавець стилю і — що, напевно, найцінніше в його творчості — кінопоет. Наприклад, його кримінальний трилер «Пророк» (2009), який зробив актора Тахара Рахіма світовою зіркою, й досі входить до усіх списків «найкращих стрічок XXI сторіччя», а з погляду кіножанру ставиться критиками на одну сходинку з шедевральним «Зодіаком» (2007) Девіда Фінчера. Вважається, що Жак Одіар є майстром саме трилерного жанру, що він неймовірно талановито працює з саспенсом, напруженням, страхом — і це абсолютна правда. Але Одіар ніколи не замикався на якомусь одному кіножанрі — скорше його мультижанрові стрічки в певний момент схиляються до того чи іншого виду кінематографа, як от неовестерн «Брати Сістерс» (2018) — до комедії, а «Емілія Перес» — до мелодрами. 

«Емілія Перес» — якраз наочна ілюстрація різнобічної обдарованості Жака Одіара, який після чорно-білої артмелодрами «Париж, 13 округ» (2021) про перипетії закоханості у великому місті (ну майже Вонг Карвай!) різко перемкнувся на експериментальний іспаномовний мюзикл про мексиканський наркокартель і трансперехід (ну майже Педро Альмодовар!). Одіар особисто написав оперне лібрето до стрічки — і вже одне це свідчить про його непересічний талант. Фільм розповідає історію декількох персонажів (бережіться спойлерів!): адвокатки Ріти Моро (Зої Салдана), яка втомлюється працювати на «пихатих багатіїв» і стає довіреною особою кримінального авторитета Хуана Дель Монте; власне Дель Монте (Карла Софія Гаскон), який вирішує залишити життя наркобарона, щоб здійснити давню мрію — змінити стать і перетворитись на «повноцінну жінку» (він назветься Емілією Перес); а ще його дружини Джессі (Селена Гомес), яка нічого про бажання чоловіка не знає і, будучи впевнена у його смерті, залишається з двома їхніми дітьми. Типово для фільмів Одіара, жорстока доля зводитиме та розводитиме героїв фільму, щоб врешті решт зіткнути їх у кривавій фінальній розв’язці. 

Одіара ніщо не може обмежити — жодні жанрові рамки (гангстерського фільму, мюзиклу, мелодрами) не зупиняють режисера на шляху до майстерного вираження закладених ним ідей. Якщо це буде необхідно, Одіар навіть, в стилі Міхаеля Ганеке у «Кумедних іграх», може собі дозволити «перемотати» події фільму у зворотному порядку, щоб змінити їх так, як вважатиме за потрібне. Саме тому роботи Одіара, його «вільне кіно», справляє настільки гіпнотичне враження. Коли Зої Салдана несподівано починає співати та танцювати (в «Емілії Перес» представлені незабутні музичні номери!), або коли абсолютно реалістична сцена обривається сюрреалістичною подією («Вип'ємо!»), або коли Одіар дозволяє собі чисто артхаусні монтажні прийоми (які деяким критикам нагадали експерименти з «Мегалополісу» Френсіса Форда Копполи), глядач все одно не сумнівається у доцільності того, що відбувається на екрані. Майстерність Одіара полягає саме в тому, що він навчився поєднувати непоєднуване, навчився вільно пересуватись у найрізноманітніших кіножанрах. І глядач із цікавістю і подякою відправляється у ці кіноманські подорожі разом з режисером. 

Головний змістовий концепт Одіара, який у тій чи іншій формі простежується у кожній його стрічці — це гуманізм, і в «Емілії Перес» він також займає наріжне місце. Одіар ставить собі небанальне запитання про моральну і психологічну зміну людини на краще. Чи здатен вбивця-наркобарон, здійснюючи трансперехід і перетворюючись на жінку, змінитись не тільки зовнішньо, але й внутрішньо? Інакше кажучи, чи можливо змінити душу зі зміною тіла? Від чого взагалі залежить наша особистість? В якій мірі ми обираємо себе, а в якій нас формує суспільство? «Емілія Перес» — у музично-танцювальній формі — розповідає саме про це. Про те, наскільки гнучкою і плинною є людська природа (вчорашній очільник картелю відкриває громадську організацію «Промінчик» по допомозі родичам усіх загиблих від рук мексиканської мафії), але також — наскільки вона є сталою і фундаментальною (благородна і добра Емілія Перес так і не зможе позбутись кримінальних замашок з минулого). 

Гуманістичний посил Одіара — саме за це його і люблять кіномани усього світу — підсилюється численними поетичними прийомами. Так, Одіар шанує своїх героїв і героїнь — але ще він шанує техніку фільмування, плани й ракурси. Для нього «як знято» є настільки ж важливим, як і «що знято». Для нього костюм Зої Салдани (між іншим, підібраний креативним директором «Yves Saint Laurent») відіграє таку ж першорядну роль, як і слова її персонажки. Образотворчість — ось головне визначення для фільмів Жака Одіара. І його «Емілія Перес» насичена образністю, мовою тіла і красою слова. Страшенно складно не закохатись в подібне кіно! І я закохався.