Як Росія депортує українців: звіт правозахисників

Як Росія депортує українців: звіт правозахисників

Коаліція «Україна. Пʼята ранку» утворилась наступного дня після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Зараз Коаліція обʼєднує 31 неурядову організацію та чотирьох індивідуальних експертів, які системно документують воєнні злочини і злочини проти людяності, скоєні Росією. 16 січня правозахисники презентували звіт про депортацію громадян України на територію Росії та Республіки Білорусь, основним завданням якого є представлення депортації як широкомасштабної та систематичної практики, що застосовує Росія.

У матеріалі читайте, чому переміщення українців з зони бойових дій на територію Росії — не евакуація, а депортація, що очікує тих, хто не пройшов так звану «фільтрацію», і як Росія викрадає дітей, віддає їх під «усиновлення», і чому це геноцид.

Фільтрації

Фільтраційні заходи від березня 2022 року у різній мірі можна було спостерігати на всіх територіях України, що були чи залишаються тимчасово окупованими. 

Масовий процес фільтрації розпочався у Донецькій області — росіяни не просто закрили всі можливості виїзду на підконтрольну Україні територію та запропонували натомість їхати до Росії, а й почали перевіряти людей — чи співпрацюють вони з українською владою. 

Координаторка Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко розповідає, що фільтрацію можна умовно поділити на три рівні:

  • перевірка у населених пунктах або на лінії розмежування;
  • так звані «табори» — основний вид фільтрації, після якого людину або відпускають, або затримують для подальшої перевірки. У чергах на фільтрацію люди стоять кілька днів і навіть тижнів. Під час перевірки на людей чинять психологічний і фізичний тиск, також є свідчення про випадки розстрілів;
  • коли виникали певні підозри, людей затримували, проводили допити, потім перевозили у місця несвободи, наприклад Оленівську колонію, де вони мали провести 60 або 90 діб так званого «арешту». Зокрема, так поводились із водіями, що вивозили людей з тимчасово окупованого Маріуполя.

На території Білорусі примусово депортованих українців, переважно з Київської та Чернігівської областей, розміщували в санаторіях поблизу Гомеля та в гуртожитку міста Мозир, де їх також допитували. Значно більшу кількість українських громадян вивезли на територію Росії. 

Тим, хто пройшов «фільтрацію», видавали міграційні карти, саджали в автобуси та вивозили до Росії. Так, наприклад, жителів Маріуполя привозили до найближчого міста — Таганрога.

Депортації

Розрізняють депортацію — насильницьке переселення цивільних на територію іншої держави — та примусове переміщення — насильницьке переселення людей у межах держави їхнього громадянства. Примус передбачає не тільки фізичний вплив, а також погрозу насильством, переслідування, затримання, психологічне пригнічення, зловживання владою і зумисне створення середовища небезпеки.«Сама депортація як явище передбачає також інші порушення прав людини та воєнні злочини, як катування, нелюдське поводження і “фільтраційні заходи”, які передують депортації. Депортації не закінчилися після Маріуполя — подібна практика триває в Херсонській області і, очевидно, буде використовуватися надалі», — говорить директорка з адвокації Центру прав людини ZMINА Альона Луньова.

Українські громадяни, які опинилися на території Росії, Білорусі або тимчасово окупованого Криму, стикаються з відсутністю засобів для існування, неможливістю обміняти гривні чи зняти кошти з банківських карток; відсутністю одягу, гігієнічних засобів, медичного обслуговування і медикаментів; неможливістю зв’язатися із рідними, отримати консультацію щодо подальшого перебування чи виїзду з території Росії. 

Це стає одним з факторів, що змушує депортованих українських громадян «погоджуватися» їхати до віддалених і депресивних регіонів Росії.

За версією Росії, понад 4,7 млн українців перебувають на її території. Управління Верховного комісара ООН зі справ біженців каже про 2,8 млн громадян.

«У пункти тимчасового розміщення українців приходять співробітники ФСБ, які постійно контролюють їх, проводять дактилоскопію [ідентифікацію за візерунком відбитка пальця — прим. ред.], аби відстежувати, де перебувають українці», — розповідає Луньова.  

Депортації дітей

За різними даними, від 260 до майже 700 тисяч неповнолітніх українців перебувають в Росії. 

Юристка Регіонального центру прав людини Катерина Рашевська повідомляє, що більшість дітей переміщені разом зі своїми законними представниками, але це не применшує злочин Росії. 

В українських інтернатах щонайменше 90% дітей мають родичів, які є першочерговими опікунами. Значна частина дітей мають вади розвитку або інвалідність. У щонайменше половини з них є батьки, які мають змогу ними опікуватись, але діти перебували під цілодобовим наглядом медперсоналу, бо потребували цього. Однак Росія депортувала на свою територію від 1,5 до 2,5 тисяч сиріт. 

«Українських дітей депортували до щонайменше 57 регіонів Росії — їхня географія абсолютно різна. Я хочу акцентувати на Сахаліні, Астрахані, Мурманську, Дагестані, бо вони віддалені або географічно, або культурно», — каже юристка. 

На початку повномасштабного вторгнення Росія депортувала дітей під приводом «евакуації» — одним із принципів якої за законом є те, що має бути згода держави громадянства дітей. Росія згоди не отримувала. 

Протягом літа і на початку вересня 2022 року перелік підстав для вивезення дітей доповнився начебто «відпочинком у таборах», після завершення якого дітей невизначений час утримують на території Росії «із метою навчання» та «з міркувань безпеки». Такі табори, як розповідає Рашевська, є також і в Білорусі.

Відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, на кожну дитину мали б скласти інформаційну довідку та передати до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Ця довідка настільки детальна, що там навіть вказані колір волосся і очей, щоб можна було знайти і повернути дитину. Нічого подібного Росія не передавала.

Від вересня Владімір Путін своїм указом розпочав процес диспансеризації — метод медичного обслуговування населення, який передбачає виявлення захворювань на ранніх стадіях. Усі діти на тимчасово окупованих територіях були вимушені проходити так звані «медичні огляди», в ході яких тимчасова окупаційна «влада» зробила висновок, що диспансеризації потребують щонайменше 11,5 тисяч дітей. 

«Це серйозна загроза, оскільки якщо у літніх таборах хоча б є теоретична зміна, то за медичними обставинами дитину можна утримувати в Росії до настання її повноліття, а то й далі. Згідно із російським законодавством, фінансується це тільки для дитини, а її батьки залишаються на тимчасово окупованій території», — каже Катерина Рашевська. 

Щонайменше 400 українських дітей вже перебувають в російських родинах. Рашевська наразі передбачає, що повернути дітей можливо тільки через посередництво третьої сторони — іншої держави або міжнародної організації. Юристка пояснює:

«Так просто нам дітей ніхто не поверне, бо на відміну від військовополонених, Україні немає на кого їх обміняти»

Правоохоронна система

Уже зафіксовано понад 60 тисяч ймовірних воєнних злочинів. Адвокатка й аналітикиня Української правової консультативної групи Аліна Павлюк пояснює, що жодна національна правоохоронна система і система правосуддя не може впоратись із такими масштабами. 

За її словами, зараз має бути пріоритет на фіксацію, документування, розуміння, хто постраждав, де вони перебувають і як можна допомогти.

Велика кількість людей, що перебувають на території Росії не мають документів підтвердження особи, які потенційно дозволяють їм виїхати з Росії. 

«Варто реально оцінювати можливості нашої системи правосуддя. Більшість процесів проходять за відсутності підозрюваного або обвинуваченого. Українська правова система обмежена в тому, щоб знайти і затримати людей, які мають нести відповідальність за вчинені злочини. Тому, крім аналізу загальної ситуації, відкритим залишається питання, як саме притягти до відповідальності за вчинення злочинів», — каже Павлюк.

Експерти наголошують, що Росія всіляко блокує доступ до інформації та контактів із депортованими українцями. Це ускладнює можливість допомогти та зібрати факти про те, як і чому люди були вивезені. Тому чи не єдиним каналом допомоги для людей є комунікація на неформальному рівні з локальними неурядовими організаціями та ініціативами.