Як митці півдня України проявляли власну українську ідентичність у своїй творчості
Росія вибудувала навколо півдня України багато мітів. Основний з них — це те, що до приходу Російської імперії на причорноморське узбережжя тут була пустка, і, що найголовніше, не було України. Тому митців — вихідців з регіону — не можна вважати українцями, вони не мали цієї ідентичності та ніяк її не проявляли.
Та це, звісно, неправда. Митці з Херсону, Миколаєва, Одеси та інших міст південної України вважали себе українцями, висвітлювали це у своїй творчості та потерпали за свою ідентичність від російської імперської й від радянської влади.
У матеріалі розповідаємо про митців з південної України та як вони втілювали у своїх роботах українську ідентичність.
Прослухати матеріал:
Юхим Михайлів
Олешківський художник та мистецтвознавець Юхим Михайлів вважається представником українського модерну. Він навчався у Херсоні, а потім у Московському училищі живопису.
Його мобілізували до російської армії після закінчення училища у 1910 році. Там він пройшов Першу світову війну, де отримав поранення. У 1917 році, після розпаду Російської імперії, він переїхав з сім’єю до Києва, де працював у гімназії вчителем малювання.
В останні роки імперії Михайлів написав три картини сонати «Україна» — «Старий цвинтар», «Зруйнований спокій» та «Блукаючий дух». Всі три сонати об’єднує дух козака, який з цвинтаря переходить на пагорб, а потім блукає по берегу річці невагомим поривом вітру. На другій картині «Зруйнований спокій» художник прямо зображує дух козака на коні, який вирушає у подорож Україною. Ще в імперські часи Михайлів так виражав свою причетність та ідентичність.
Після приходу до влади більшовиків, у 20-х роках ХХ століття Михайлів продовжував працювати учителем малярства у Миргороді та Києві, а також писав і публікував дослідницькі роботи з мистецтвознавства, передусім українського. Найбільше він досліджував керамічне мистецтво, а також писав про інших митців свого часу, таких як Георгій Нарбут — український ілюстратор, автор грошових банкнот Української Народної Республіки, та Олександр Мурашко — український імпресіоніст, один з організаторів Української Академії образотворчого мистецтва у 1917 році.
У часи політики українізації Юхим Михайлів став одним з провідних українських художників. Він передавав у своїх картинах історичні епохи минулого України. На картині «Кам’яні баби» він зображав половецьких ідолів, які залишились в Україні на сході та півдні. На картині «Золоті ворота» зображені руїни одного з в’їздів до Києва часів княжої доби, а на картині «Загублена слава» — гетьманська булава у полі. Назва картини може вказувати на ставлення художника до того періоду, який він зображує — він шкодує про занепад часів Гетьманщини і зникнення козаків, яке відбулось внаслідок дій Російської імперії в тому числі.
Заступниця директора з наукової роботи Херсонського художнього музею та мистецтвознавиця Владислава Дяченко розповідає, що Юхим Михайлів активно виражав свою ідентичність не тільки у своїй творчості, а й у повсякденному житті.
«Він був свідомим українцем, носив вишиванку, розмовляв українською мовою.
На жаль більша частина його творчості втрачена. Частину вивезли в Америку його родичі, тому що його доля склалась так, що він теж там потрапив під репресії у 30-х роках ХХ століття. Радянська влада його фактично вбила, за його творчість і позицію. Дуже мало творів вціліло, а в Херсонському художньому музеї немає жодної його картини» — говорить вона.
В 20-ті роки Михайлів розвивав авангард в українському малярстві. Його картини набираються символів, химерних форм, когось з потойбіччя. На картині «Путь же єґо не прейдеши» він пише дорогу до смерті, залиту світлом. А на картині «Закуте мистецтво» — дерево в ланцюгу. Можливо Михайлів відчував, що буде далі, адже у 1925 році видання цієї картини українізація була у розквіті. Все зміниться через п’ять років.
Мистецтво Юхима Михайлів теж — він почне писати натуралістичні картини нейтрального змісту, як натюрморти, пейзажі та навіть картини, які прославляли індустріалізацію як «Будують бриґа» (1933).
У 1934 р. Юхима Михайліва безпідставно заарештували за звинуваченням у підготовці збройного повстання і заслали до Архангельської області. Там він влаштувався декоратором у місцевий клуб. Він мріяв повернутись додому, в Україну. Та важко захворів у жорстоких умовах утримання та через клімат у Сибіру.
Юхим Михайлів помер у засланні у 1935 році. Незадовго до смерті він у листі до родини написав вірш, у якому були такі рядки:
«…Мене заслали сам — не знаю за що.
За Україну, що я син її»
Володимир Чуприна
«Це людина, яка дуже любить українське мистецтво ще з радянських часів. Він розмовляв українською мовою, завжди виступав українською мовою, тоді коли це навіть ніхто не підіймав такого питання мови в суспільстві. Це була свідома позиція» — так описує художника Володимира Чуприну Владислава Дяченко.
Володимиру Чуприні 83 роки. Він походить з Херсонщини, тут же робив свою кар’єру художника, мистецтвознавця та викладача. Володимир Чуприна з тих, хто ще пам’ятає другу світову війну, адже народився у 1940 році. Він навчався у Києві, а потім повернувся до Херсона. Саме природа степів України стала лейтмотивом у художній діяльності Чуприни.
У 1975 році Володимир Чуприна очолив Херсонське обласне управління культури. За період його управління в Херсоні збудували бібліотеки, краєзнавчий та художній музеї. Він також досліджував і видавав роботи з етнографії Херсонщини та творчості митців Георгія Курнакова — українського художника з Маріуполя, художника з Херсону Анатолія Платонова тощо.
У 80-х роках ХХ століття Чуприна почав виставляти свої картини на різних виставках у СРСР а також за кордоном. Він писав і пише технікою акварелі, і в основному зображає природу та архітектуру Херсонщини.
На картині «Затонулий античний дворик» у 1988 Володимир Чуприна зображає затонулі грецькі колони. На півдні України були грецькі колонії, і тому грецька культура є природною цьому регіонові. Та найважливіше час коли він це зображає. Хоч у 80-ті роки ХХ століття в СРСР відбувалась “перестройка” — економічні та політичні зміни, скеровані на утримання комуністичного режиму. Та в культурній сфері все ще домінував соцреалізм та російська культура. Тому, звернення Чуприни до стародавньої історії, а також поєднання її з українською виглядали як виклик системі у творчій площині.
«Чуприна писав пам'ятки української архітектури, дуже любив коли їздити в різні куточки України, в Чернігів, в Крим. Він завжди фіксував пам'ятки архітектури, взагалі старожитності. Це українська тематика, і вона завжди була у нього присутня» — говорить мистецтвознавиця про сенси, які закладав Чуприна у свої пейзажі.
У 1989 році Володимир Чуприна презентує нову картину «Дачка». На ній невеличкі будиночки губляться на фоні монументальної гірської дороги, рельєфу гір та природи.
Він часто зображає і натюрморти, особливо з квітами. Соняшники повторюються у його творчості як мінімум двічі. За ними можна прослідкувати розвиток Володимира Чуприни як митця. Його ранні роботи сповнені темних, майже монохромних кольорів. А з 90-х років він починає експериментувати з кольорами, світлом та аквареллю, писати яскраво, ніби намагався передати залиті сонцем південні пейзажі. Такий перелом помітно після розпаду радянського союзу. Незалежність, яку тоді відновила Україна, ніби відбилась на творчості художника.
«Соняхи — це найулюбленіша тема в натюрмортах у Володимира Чуприни» — підтверджує Владислава Дяченко.
Володимир Чуприна повертається до історичних сюжетів не один раз за всю свою діяльність. Він пише козака Мамая — козака-бандуриста, який передає відчуття свободи та пориву творчості. Це символ повноти буття. Та якщо на багатьох картинах козак Мамай зображується поруч з конем і дубом, то Чуприна зображує його на могилі біля козацького хреста, а за ним — зелене поле і вода. Це притаманний пейзаж південній Україні, адже там багато старих, навіть стародавніх козацьких цвинтарів. Вони є в Миколаєві, Одесі, в Херсоні. Зелене поле передає степ. Так Чуприна вписує козака Мамая в природу півдня України, і показує що це гармонійне поєднання, що козак Мамай належить степу так, як і південь Україні.
У 2016 році в інтерв’ю Володимир Чуприна говорив, що його запрошували працювати у міністерство культури до Києва. Та він відмовився.
«Я попрацював там два дні — і так скучив за Херсонщиною... Я без Херсонщини не можу»
Село Станіслав на Херсонщині, де на березі Дніпровсько-Бузького лиману знаходиться майстерня Чуприни, було в окупації до його звільнення у листопаді 2022 року.
57 картин Володимира Чуприни росіяни викрали з Херсонського художнього музею і вивезли у Крим. Точна доля їхня невідома. Лише у 2023 році вдалось ідентифікувати «Дачки» і «Затонулий античний дворик» на фото, зробленому у Центральному музеї Тавриди в тимчасово окупованому Криму.
Олексій Шовкуненко
Олексій Шовкуненко хоч і виходець з Херсонщини, та довгий час жив і працював в Одесі і в Києві. Він був одним з рушіїв українізації у 20-х роках в Одесі, адже викладав там мистецтвознавство у політехнікумі образотворчих мистецтв, а потім і в художньому інституті. Він створив цілу колекцію портретів українських культурних діячів — Павла Тичини, Максима Рильського, акторки Наталії Ужвій, Юрія Яновського, композитора Миколи Лисенка і не тільки. З Тичиною Шовкуненко дружив досить довго.
Та репресії 30-х відбились і на діяльності художника. Шовкуненко пише портрети робітників Одеського суднобудівного заводу, колгоспниць, в цілому робітничий клас. Пише він і картину «ДніпроГЕС», де зображує один з етапів побудови гідроелектростанції. Як і багато митців того часу, Шовкуненко переходить до течії соцреалізму, більше через вимогу радянської влади і цензуру, ніж через власні побажання.
Мистецтвознавиця Владислава Дяченко говорить, що попри тотальне підкорення мистецтва вимогам радянської влади, Шовкуненко намагався зберегти власний стиль у своїх картинах.
«Відкрито висловлювати свою позицію було небезпечно, бо це ж відразу це ж була стаття 58 — український націоналізм. Та художник висловлює свою позицію через мистецтво. Шовкуненко достатньо зробив, щоб його вважали українським художником. В багатьох його творах однозначно видно любов до України. У сталінські часи, у 30-х він намалював пречудовий твір “Дівчата з козликом” в українських народних костюмах. Він малював свою дружину національному українському костюмові. Він писав пейзажі українські, на Київщині, де працював. Це очевидно, треба тільки подивитись» — говорить вона про те, як художники передавали свою приналежність у часи репресій.
Як виходець з раннього модернізму, Шовкуненко починав писати у стилі імпресіонізм, і протягнув його навіть у свої соцреалістичні пізні роботи. Широкі мазки, багато світла, яскраві кольори — все це характеристичні для імпресіоністських творів. В його картині «На Дніпрі. В плавнях. Херсон» (1914) Шовкуненко широкими мазками виводить берег річки, зелені плавні та залитий світлом другий план. Цю картину він написав ще при імперії, коли соцреалізму не існувало.
Та якщо порівняти картину за 1914 рік з його роботою «Біля ріки» за 1960 — одразу видно ті самі широкі мазки, яскравий червоний колір на човниках та одязі, і змазані обличчя двох хлопців на березі річки. Це непритаманний для соцреалізму стиль відтворення враження від сцени, яку художник помітив на березі річки, скоріше за все вже на Київщині. Адже з 1936 по 1965 роки Шовкуненко викладав у Київському художньому інституті.
«За своє життя Олексій Шовкуненко не зробив жодної персональної виставки — говорить Владислава Дяченко. — У Радянському Союзі могли виставляти тільки ленінів та сталінів, а він малював своїх друзів, українських діячів, малював пейзажі України. Йому було нічого виставити».
Шовкуненко, за словами мистецтвознавиці, у ті часи оминав виставки, оминав засідання спілки художників, адже там тиснули на діячів, і вимагали лояльності до влади, прихильності до соцреалізму.
«Його звинувачували у тому, що він недостатньо значить академічний, недостатньо підходить до офіційного мистецтва. Манера живопису подібна до імпресіоністів, дуже така якась вільна. Він був вільною людиною, мав це сприйняття світу. Як йому вдавалось при цьому утримати місце викладача в Київському інституті — точно невідомо. Можливо, допоміг Павло Тичина, його друг. Він тоді був членом партії мав посаду в комісаріаті освіти в радянській Україні» — розповідає про відносини Шовкуненка з радянською владою Владислава Дяченко.
Хоч Шовкуненко більшу частину свого життя прожив на Київщині, та він ніколи не забував рідну Херсонщину. У 1921 році він пише «Зелений базар» — пейзаж з портовим базаром у Херсоні. У 1950 році він відтворить цю картину за своїми старими ескізами. Владислава Дяченко вважає що це через ностальгію по тих роках. У 1921 році ще не було СРСР — союз повстане у 1924. Та вже не було Російської імперії. Хоч і тоді Українська Народна Республіка втратила контроль над територією, та тут вже панувала Радянська Україна, та тоді ще були надії на певну форму незалежності України. Їх остаточно поховав сталінський терор та Голодомор (1932-1933 роки).
Помер Олексій Шовкуненко у Києві, похований на Байковому кладовищі. Херсонський художній музей назвали його іменем. У колекції музею зберігалось 154 картини Шовкуненка. Під час відступу з Херсону у листопаді 2022 року, російські війська пограбували музей і вивезли звідти понад десять тисяч робіт, включаючи картини Шовкуненка.
Заступниця директора Херсонського художнього музею Владислава Дяченко розповідає як триває впізнання викрадених робіт та чи можливо змусити Росію їх повернути.
«Ми займаємося ідентифікацією творів. Шукаємо в інтернеті фото та відео з якихось новин з Криму, де виступають музейники Тавриди, які засвідчили що саме вони отримали нашу колекцію. Далі складніше, адже вони можуть щось залишити в Криму, щось вивезти далі. Росіяни звісно розповідають, як ці картини “доблєсно” врятували. Звичайно ми не можемо відповісти на питання розслідування по справі, можливості повернення нашої колекції. Ми чекаємо чи можливі хоч якісь відносини, дипломатичні, щоб провести переговори. На цей день ми не маємо таких важелів впливу на Росію, і не маємо можливостей змусити їх повернути наші картини»,
— говорить вона.