Як люди з інвалідністю переживають війну та допомагають Україні її виграти?

24 лютого війна застала українців та українок у різних місцях та ситуаціях. Не оминула вона і людей з інвалідністю. Існує стереотип, що люди з інвалідністю є тягарем для рідних та близьких через малу мобільність. Fight For Right доводить інше та показує, як люди з інвалідністю допомагають Збройним Силам України та на місцях наближають українську перемогу. 

«Свідомі» розповідають про історії людей з інвалідністю та те, як вони переживають повномасштабну війну. 

24 лютого я перебувала в столиці — в гуртожитку, де проживаю останні п’ять з половиною років. На цей день мала багато планів: ділова зустріч, захист магістерської. Але все склалося інакше. 

О 5:45 мені зателефонував тато і сказав: «Прокидайтеся! Почалася війна». Я одразу почала моніторити новини і зрозуміла — це не сон, Росія почала повномасштабну війну проти України. 

Мені пощастило, що в той момент зі мною була мама. Діяли за вказівками тата: заклеїли вікна скотчем, збирали речі, аби поїхати до родичів за Київ. Між справами бігали в коридор, бо вже знали правило «двох стін». Сирен не було чутно, але було страшно. Ми чули гучні звуки, які назавжди залишаться у пам’яті. 

Мені багато разів пропонували виїхати за кордон, але мій свідомий вибір — залишатися тут з родиною. Адже тато та сестра боронять нашу країну в лавах ЗСУ. 

Всі, хто мене знають, можуть сказати, що я доволі стресостійка людина, але війна в мені щось надламала. Перші два місяці були найскладніші. Я не могла зібрати себе докупи. Виплакала не один океан сліз. Страшно залишатися одній вдома під час повітряних тривог. 

Ускладнилося все і через те, що повернулася до рідного міста. Там немає доступної інфраструктури для людей, які пересуваються на інвалідному візку. Мене це і досі пригнічує, бо тут не можу бути самостійною — залежу від своїх рідних. 

До кінця весни спускалися у підвал. А це було ще тим випробуванням, адже повітряних тривог було до 10 на день. Спускалася у підвал за допомогою ліктьових милиць, періодично ночували там. Коли втомлювались, то залишалися вдома і спали у ванній, на стільцях. 

Відключення опалення — найскладніша тема, адже люди з інвалідністю значно менше рухаються і швидше мерзнуть. Тож потрібно дотримуватись правил: тепло одягатись і вкриватися ковдрами; накопичувати теплу воду у грілки; підготувати термос з кип’яченою водою, щоб пити чай.

Коли вимикають світло вдень, то я малюю. До війни думала, що це не моє. Але це хороша справа, щоб розвантажити психіку. Увечері читаю книжки під ліхтарем. Ще пишу вірші, розгадую кросворди, граю у шахи та лото.

До війни займалася громадською діяльністю. Зараз волонтерю і на інформаційному фронті допомагаю ЗСУ наблизити нашу перемогу. 

Алла Гінкул — співзасновниця групи для людей з інвалідністю «Нам не байдуже», проживає у місті Первомайськ Миколаївської області. Саме там її застала повномасштабна війна. Сестра подзвонила о 6 ранку і повідомила про бомбардування українських міст. 

На початку війни було повне нерозуміння, що відбувається і що робити далі. Але з родиною вирішили не покидати дім.

Найбільше мені допомагає триматися віра у нашу перемогу, у наших військовослужбовців, які зараз на передовій борються за нашу свободу і захищають нас. Тому я вважаю, що я просто не маю права, доки вони там, опускати руки, сидячи вдома.

Потрібно було пристосовуватися до життя під час війни, оскільки до цього займалися питаннями доступності та захистом прав людей з інвалідністю. Після 24 лютого пріоритети змінилися і, першочергово, ми допомагали людям з інвалідністю евакуйовуватися та приділяли більшу увагу потребам тих, хто залишився у місті.

Командою «Нам не байдуже» організували виставки творчих робіт, які продавали, а зібрані кошти передавали на потреби військових. Також перелаштували роботу команди «Нам не байдуже» і почали допомагати людям, які потребували допомоги в продуктових наборах, ліках. 

Головною проблемою для людей з інвалідністю є відсутність доступності бомбосховищ та укриттів. У своєму місті я неодноразово піднімала питання, але ніхто не відповів — де ховатися під час повітряної тривоги людям з інвалідністю. 

Ми родина із Запоріжжя: я, моя мама Ганна та наш маленький крилатий улюбленець, міський голуб Сірожа.

Мама має інвалідність з дитинства, переживає другу в своєму житті війну. Хоч це стало вже далеким спогадом, але в пам’яті тримається німецька окупація. А тепер в мамине село прийшли російські солдати. Після деокупації мама плакала, що не може прийти навіть на могилу до рідних через міни.

Згодом прийшло розуміння, що вже нічого не повернеш. Що потрібно жити далі. Виживати.

У перші місяці війни в Запоріжжі не було можливості вийти на двір, бо через постійні сирени ліфти вимикалися.

Через соцмережі дізналися про гуманітарку. Спробували вистояти п’ятигодинну чергу, бо людей з інвалідністю відправляли до загального списку. Та коли біля нас бабця знепритомніла, а попереду ще стояло не менше як чотириста людей — вирішили не ризикувати.

Коли прилетіло в сусідню школу, а в нашій квартирі загримів посуд й вікна, ми зважилися на евакуацію. І враз стало страшно їхати! Почалися сумніви. А ще безсонні ночі, коли рахуєш кількість прильотів та вибухів. Куди тікати? 

Мама здригається, бо віддача від вибухів проходить крізь тіло. Голуб теж боїться, бігає і заглядає знизу: а мене візьмете у ванну?

Такі ночі почастішали, і вже спокою не було зовсім. Крізь страх і сумніви почали збирали сумки. Але тільки на одного Сірожу потрібен цілий рюкзак!

Сірожу підібрали на вулиці із зламаним крилом. Лікували довго, але літати вже не зможе. Спочатку був сердитий, бився здоровим крилом, захищався від рук. Так і назвали – Сердитий Сірий. Якось непомітно перейшло – в Сірожу.

Сьогодні це вже зовсім інша пташка: люблячий, лагідний, любить маму, їсть з її рук, танцює.

Евакуація затягувалась ще й тому, що люди з інвалідністю перебувають в інформаційній ізоляції. Якщо людина з інвалідністю не має сучасного телефона, в неї мало шансів на порятунок.

До війни ми мали хоча б якусь свободу для пересування — ходили великі міські автобуси. Як почалась війна, вони зникли — завантажені гуманітаркою, їхали на окуповані території.

На вокзалі нас посадили у потяг, а в Перемишлі підхопили волонтери — і понесли. Тод мама не витримала й розридалася.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Fight For Right фіксує історії українців та українок з інвалідністю. Якщо ви готові розказати свою історію, можете написати про це у соціальні мережі громадської організації «Fight For Right».

Більше історій шукайте на сайті Fight For Right та дивіться у відео. 

Публікація створена в рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю ГО «Fight For Right» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Матеріал створено у рамках інформаційної співпраці