Як і навіщо необхідно впровадити механізм протидії сексуальним домаганням та насильству в Збройних Силах України

У Збройних Силах України на майже мільйон військових — понад 62 тисячі це жінки. Жінки все активніше долучаються до Сил оборони, з наміром брати участь у війні проти Росії. 

Та окрім загроз життю від російської армії, жінки у війську зіштовхуються з випадками дискримінації, несприйняттям, сексизмом, та насиллям. Так, військово-польову форму, адаптовану для жінок, у Збройних Силах ввели тільки у 2024 році. 

Жінки в армії зустрічались з упередженнями, що вони не можуть виконувати ті ж завдання, що і чоловіки, бо їм не дозволяє фізіологія. Жінки та чоловіки страждають від випадків домагань у війську і від неможливості розповісти про це відкрито. Так, лінія правової допомоги «ЮрФем: підтримка» з квітня 2022 року по лютий 2023 року зафіксувала десять звернень від жінок військовослужбовиць щодо сексуальних домагань. Жінки у зверненнях зазначали, що бояться звертатися з рапортом до командира або писати заяву в органи правопорядку щодо фактів насильства. Зокрема, вони остерігаються негативних ризиків, які можуть настати для них усередині військової частини від колег по службі, а внутрішнє розслідування проходить під виглядом «покривання своїх» і з дотриманням «чоловічої солідарності».

У матеріалі Свідомі разом з рухом Veteranka розповідають про механізм протидії насиллю в армії, та як і навіщо його необхідно впровадити. Петиція щодо впровадження механізму набрала понад 25 тисяч підписів. Тепер її має розглянути президент.

Дисклеймер: цей матеріал має чутливий характер. Ми розповідаємо історію героїні анонімно, щоб не зашкодити її особі.

Послухати матеріал:

«На полігоні, ще до першого виїзду, командир дозволив собі ляснути мене по дупі під час розмови. Я розумію, що мала врізати йому у відповідь, але моя свідомість відмовилась сприйняти це як дійсність. Для мене це було шоком і я вдала, наче нічого не відбулося. Побратим, який був свідком цього, подивився на мене, для нього це не було нормою, але оскільки я не відреагувала, він теж промовчав.

Пройшло кілька тижнів. Ми були вже під активними обстрілами. Під час одного з чергувань той самий командир намагався мене поцілувати. Я йому чітко сказала, що я проти, і він запевнив мене, що це не повториться. Але так думала тільки я. Наступного дня це повторилось.

Я не знала, що робити в цій ситуації. У мене не було ні досвіду, як діяти, ні підтримки від оточення. Всі мої 27 років я жила в суспільстві, де мене виховували жертвою, де не вчили захищатись, де говорити про таке — сором, де ґвалтівники уникають покарань, бо «сама винна». Я знаю, що робити, коли зламаю ногу, коли пожежа, коли тече кров з носа. А що робити тут — не навчили. Бо дівчатка не б'ються, дівчаток захищають чоловіки. Бо я була така-сяка в дитинстві, коли намагалась захищати старшу сестру від хлопців.

Тож я почала шукати захист підсвідомо. Бо жертвою мені бути не подобалось. Інтуїтивно я знайшла вихід. Це патронат. Тобто я знайшла хлопця. Того, хто буде постійно поруч. Того, хто вищий за статусом, за званням, досвідом. Це зараз я вже можу виважено проаналізувати свої дії. Тоді це було на рівні інстинкту. Моя гідність хотіла вижити. Патронат мені був необхідний ще кілька місяців, ще одну ротацію. Потім я виросла. Потім я навчилась огризатись. Ні, я нікого ніколи не била, але всі навколо почали вірити, що пристрелю за потреби.

Фізично до мене вже майже ніхто не ліз. Атака залишалась словесною. І нуль підтримки. Лише через рік я почула слова захисту від чоловіка, коли інший, в стандартних масних жартах про призначення жінки в армії поліз обійматись. Це було приємно, бо в мене вже навіть була вироблена і доведена до автоматизму схема ухиляння від таких небажаних обіймів, дуже схожа на блок в боксі. І я дуже вдячна цьому чоловіку, адже це досі рідкісний випадок. Я пережила рік напруженості, коли життя і так у небезпеці, а я серед «своїх» була завжди на стрьомі.

Від першого мого дня у війську я щодня чула у свою адресу про те, що «халатик на мені [виглядає] сексуальніше ніж форма», що мені народжувати, що я виконую неприродну функцію, що на блокпост я прийшла за чоловіком, бо так «абична дєлают», що моє мокре волосся після душу когось збуджує, а груди (вибачте, вони в мене є) — це деструктивний елемент в підрозділі. Я чула за спиною всілякі історії про себе — від лікарів, від командирів, від строковиків, від офіцерів різного рангу, від контрактників, від мобілізованих, від бухгалтерів, фінансистів. Від чоловіків та жінок. Мене не раз обіймали якісь дядьки у формі за талію, при цьому поблажливо-дружньо посміхаючись, силоміць відштовхували від ящиків з боєприпасами, притискали пальці, забираючи баклажки з водою чи принизливо кидали «куди полізла». Бо я заважаю комусь бути самцем. Бо я ж «окраса і натхнення підрозділу». Саме так говорили найвищі командири на 8 березня. І оце придуркувате «бійциця» почали повторювати всі. Це ж так гідно, це так варте тих, хто вважає себе найрозумнішими на планеті.

Пройшло багато років, але інструкцію про захист від сексуального, психологічного насилля так і не написали. Подібне моєму продовжується досі і відбувається прямо зараз. Міністерство оборони не збирається нічого робити. Ситуацію, як завжди, рятують добровольці. Говоріть вголос. Не залишайтесь наодинці. Ми маємо це виправити. Хлопці, насильство проти вас теж є. Я знаю. Тільки про це говорити у нас ще більше зась».

Близько чверті українців вважали у 2020 році, що необхідно висвітлювати проблему насилля та сексуальних домагань у Збройних Силах України. Тільки 17% говорили, що така інформація може нашкодити іміджу ЗСУ. Такі дані наводять Київський міжнародний інститут соціології і проєкт «Невидимий батальйон». 

Генеральний штаб мав намір затвердити інструкцію із запобігання сексуальним домаганням та гендерній дискримінації ще у 2022 році, та через повномасштабне вторгнення не встиг її прийняти. Зараз вже йде третій рік повномасштабного вторгнення і одинадцятий рік війни. В русі «Veteranka» вважають прийняття механізму необхідністю для армії.

«Армія — це середовище, де важливо балансувати між дотриманням дисципліни і гідним ставленням до військових. Проте застарілі принципи системи повідомлень, розслідування та відповідальності за правопорушення ускладнюють, а часто і роблять неможливим для потерпілих добитися справедливості» — говорить Катерина Приймак, парамедикиня-доброволиця, очільниця руху «Veteranka». 

Випадки насилля над жінками в армії відрізняються від тих, що відбуваються у цивільному житті, першочергово тим, що жінки не можуть ізолюватись від нападника. Вони мають лімітовані можливості звернутись по допомогу до правоохоронних органів через відсутність механізмів захисту потерпілих. Також їх можуть надалі дискримінувати за намагання звернутись по допомогу. А якщо кривдником є сам командир, саме він є особою, яка отримує скаргу, відповідно всі вищезазначені ризики лише посилюються. Армія є закритою структурою, і це впливає на весь процес розслідування такого вчинку, і надання допомоги постраждалим.

Рух «Veteranka» разом з Юридичною сотнею та Інститутом гендерних програм і Експертним ресурсом «Гендер в деталях» розробили механізм протидії насильству у Збройних Силах. Механізм має розв'язати першочергові питання, а саме звернення по допомогу і розслідування злочину. Алгоритм дій механізму впроваджується наступним чином:

Для впровадження механізму, автори також запустили петицію. Вона набрала понад 25 тисяч підписів. Таким чином рух «Veteranka» та інші організації хочуть привернути увагу цивільних до цієї проблеми, і показати можновладцям необхідність захисту прав людей в армії. Протидія насильству та домаганням створить ще один успішний образ для війська, що може допомогти залучити більше добровольців серед жінок та чоловіків.