«Я не хочу, щоб це була чергова смерть льотчика, після якої у військовій авіації нічого не зміниться». Інтервʼю з матірʼю загиблого пілота JUICE

«Я не хочу, щоб це була чергова смерть льотчика, після якої у військовій авіації нічого не зміниться». Інтервʼю з матірʼю загиблого пілота JUICE

За американською традицією, коли пілот гине в авіакатастрофі — на аеродромі спалюють піаніно. Льотчики згадують побратимів, і так проводжають їх душі. 26 серпня на одному з українських аеродромів горіло фортепіано з трьома іменами — Мінка, Проказін, «JUICE». Троє пілотів загинули, коли зіткнулись в небі над Житомирщиною під час виконання бойового завдання.

«Більше F-16 — менше спалених фортепіано», — казав Андрій «JUICE» Пільщиков під час прощання побратимом Владиславом Савельєвим. Пільщиков був одним із тих, хто активно виступав у західних медіа та спілкувався з американськими посадовцями, щоб домогтись надання Україні сучасних винищувачів. Андрій вже радів з того, що літаки точно будуть, але політати на них в українському небі він вже не зможе.

Мама пілота й сама грає на фортепіано: «Я у страшному сні не могла подумати, що зненавиджу цей інструмент — тепер він асоціюється із загибеллю сина. Коли приїду в Харків, першим ділом винесу його з дому».

Зараз Лілія Аверʼянова проживає в Києві. Вона оточена підтримкою друзів Андрія та дає інтервʼю, аби справа її сина продовжилась, а в небі України якнайшвидше зʼявились сучасні літаки.

Про службу сина, адвокацію F-16 та вестернізацію Повітряних сил України — у інтервʼю з мамою загиблого льотчика.

Прихід в авіацію

Андрій Пільщиков ріс у сімʼї науковців. Батько Борис Пільщиков був головним конструктором тренажерів пілотованих космічних апаратів «Союз» та «Буран». Мати Лілія Аверʼянова — викладачка Харківського національного університету радіоелектроніки. Захоплення авіацією та інженерією в хлопця зʼявилось ще у дитинстві. Мати згадує, як у пʼять років вони зібрали першу модель літачка.

«Троюрідний брат Андрія, Владислав Попов, був штурманом транспортного літака АН-74 і мав 9 000 годин нальоту по всіх континентах. Вони дружили, грали разом ігри та симулятори, він подарував Андрію багато постерів з міжнародних авіасалонів. Владислав загинув у авіакатастрофі в Африці у 2006 році. Я думаю, що з того часу в Андрія виникло бажання піти літати замість нього. До сина перейшло багато контактів, а друзі Владислава прийняли його у свою компанію. Саме тоді він захопився авіафотографуванням», — розповідає Лілія Аверʼянова.

Наставник Андрія з харківського «Цивільного повітряного патруля» пілот Сталкер в інтервʼю «Суспільному» пригадував, що познайомився з хлопцем, коли той у 15 років прийшов на його аеродром й попросив пофотографувати літаки.

Паралельно Андрій Пільщиков збирав авіамоделі та допомагав робити експозиції для Меморіального музею-квартири сім’ї Гризодубових — авіаконструктора Степана Гризодубова та його доньки льотчиці Валентини. Коли Андрій  у 16 років отримав паспорт, сам пішов на курси і стрибнув з парашутом.

«Я не відразу дізналась про його бажання стати льотчиком. Побачила, що він втрачає запал до навчання в тому університеті, де вже вчився (спочатку Андрій Пільщиков навчався в Харківському аерокосмічному університеті на факультеті літакобудування — ред.). Ми з ним довго балакали, і зрештою я “витягнула” зізнання, що він хоче подати документи в університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба», — пригадує мати.

Андрій мав незначну короткозорість. Щоб могти літати, йому зробили лазерну корекцію. Після цього майбутній льотчик склав усі тести й пройшов випробування. Лілія розповідає, що коли юнак вступив до ХУПС у 2011-му році, за часів президентства Віктора Януковича, на хлопців, їхню їжу, одяг і умови, в яких вони живуть було гірко дивитися. На цьому економили, а у навчанні і побуті панували пережитки радянщини.

Але з появою нового Начальника ХУПС відбулись позитивні зміни, група Андрія почала навчатись за новою програмою підготовки рівня «магістр». Курсанти поступово тренувались на трьох різних видах повітряних суден. Тоді вперше пʼятому курсу дали можливість підготовки на бойових літаках — до цього готували тільки на навчально-бойових L-39. Курсанти мали хорошу практику, і того року їх вперше розділили за профілями — винищувач, штурмовик і пілот транспортної авіації. 

«Багато чого змінилось у 2014 році, коли почалась антитерористична операція. Курсантам змінили обмундирування, видали кращу форму. Вони з 6 березня 2014 року були переведені у стан бойової готовності, мали залишатись в університеті та обороняти його. Їхнім навчальним аеродромом користувались і транспортні літаки, і штурмовики. Курсанти бачили, як перевантажували загиблих. Бачили шлях на Ізюм, яким на схід рухались колони бойової техніки», — розповідає мама і додає

Реальне розуміння того, що таке війна, зʼявилось в Андрія ще тоді, на третьому курсі

Служба і звільнення

Після закінчення університету, Андрій Пільщиков одразу підписав пʼятирічний контракт і почав служити в 40-й бригаді тактичної авіації, що базується у Василькові на Київщині. 

Під час служби льотчик брав участь у міжнародних навчаннях. Найвагомішими з них було «Чисте небо», що проходило у 2018 році в Старокостянтинові з авіацією Нацгвардії США та пілотами з девʼятьох країн. Тоді Андрій познайомився з американськими льотчиками, з якими дружив усі наступні роки, і які допомогли вийти на рівень американського політикуму, військових посадовців і преси для адвокації надання Україні потужної протиповітряної оборони, і особливо — F-16.

Після «Чистого неба», у 2019 році американці запросили льотчика на навчання в Каліфорнію. 

Там він і отримав свій позивний — JUICE, бо не вживав алкоголь, а завжди замовляв тільки сік.

«Аби заслужити позивний, треба було пройти випробування — зʼїсти сире яйце зі шкаралупою. Тут (в Україні — ред.) вже також з’явився звичай мати позивні, льотчики самі собі їх обирали, а так щоб їх хтось називав, то в Андрія першого був справжній позивний. Його обирали залежно від того, як людина себе зарекомендувала», — розповідає Лілія Аверʼянова. 

Часто пілоти під час служби літали ближче до зони АТО для розвідки чи перевірки, як реагує протиповітряна оборона. Лілія розповідає, що загалом, за час служби, не було нічого ризикованого. Окрім весни 2021-го року. 

Андрій чергував на аеродромі у Мелітополі й казав, що російські пілоти досить вільно почувались у повітряному просторі півдня України: «Мамо, вони (росіяни — ред.) шастають прямо під нашим носом, а нас не піднімають і не дають команди перехоплювати». 

Пільщиков повернувся з того відрядження, а вже влітку у нього закінчився перший контракт. Андрій, як і четверо його однокурсників, серед яких також був Вадим KARAYA Ворошилов, відмовився підписувати наступний контракт на десять років. 

Тоді JUICE залишив записку з причинами звільнення. Серед них — покладання на льотний склад обовʼязків, не повʼязаних з польотами, бюрократія, незадовільний стан авіатранспорту, формалізм в системах підготовки і безпеки польотів та інші.

Список причин звільнення Андрія Пільщикова з Повітряних сил | Фото: Мілітарний

Командування Повітряних сил тоді писало, що з 2019 по 2021 рік з авіаційних бригад звільнилось 52 військовослужбовця льотного складу, і визнавало проблеми із застарілим авіаційним парком, великим навантаженням і соціальними гарантіями та зарплатами.

Лілія Аверʼянова розповідає, що за роки служби Андрій виконував різну роботу, яка не завжди стосувалася його прямих обов'язків. У льотчика була хороша англійська мова, тому часто він зустрічав іноземні військові делегації.

Привиди Києва

JUICE повернувся в Повітряні сили, коли почалась повномасштабна війна, і доєднався до бригади, де служив раніше. Збірний образ пілотів 40-ї бригади тактичної авіації, які захищали небо столиці, охрестити «Привидом Києва». Візуальним уособленням «Привида» стало фото Андрія, яке зробили під час випробування французьких шоломів у 2019-му, за кілька років до бойових дій біля столиці.

«Андрій ще до початку повномасштабної війни виштовхував мене до родичів на захід України, щоб йому було спокійніше. Я з тих батьків, які вважають, що дітей треба слухатись. Тому поїхала, аби він не хвилювався ще за мене. Я мало відволікала його розмовами і не створювала йому проблем. Особистого спілкування було замало, але ми з ним діджиталізовані люди: більше переписувались, ніж говорили», — розповідає Лілія. 

Мама у всіх месенджерах перевіряла, коли і де син був у мережі. Бувало бачила, що він о 2-3 ночі онлайн — він не йшов спати після вильотів, бо через різницю в часі спілкувався тоді з американськими пілотами або пресою.

«Я вже мовчу, що там були за вильоти, і наскільки це було небезпечно. А поміж цим він займався закупівлями для авіації й давав інтервʼю. У цьому знову ж таки допомогли американці, які завдяки хорошим контактам завели його в медійний простір. Він тоді зробив прорив, бо ніхто не уявляв такого українського льотчика. Вони думали, що тут бігають партизани з “джевелінами”. Андрій почав створювати цей сучасний імідж Повітряних сил і переконувати, що нам треба допомагати», — каже мати льотчика про роль сина в формуванні образу українських пілотів. 

Адвокація F-16

Мати JUICE пригадує, як одного разу сказала йому, що час для передачі Україні F-16 — або зараз, або ніколи, і це питання треба дотиснути раз і назавжди. Андрій докладав максимум зусиль і комбінував усі наявні ресурси, від неформальних розмов зі старими знайомими, до поїздок з поля бою в Конгрес США.

Лілія каже, що коли побачила сина на екрані CNN, одразу звернула увагу на зачіску: «Коли вони на фронті, ніколи навіть постригтися. А тут я дивлюсь, у нього зачіска якась американська. Він доклав максимум зусиль, щоб кожна деталь того, як він виглядав, максимально відповідала сучасному стилю, в якому можна було зʼявитися і репрезентувати Україну на найвищих рівнях.

Він поклав душу і тіло, як в гімні співається. Передача цих літаків політично сильно захистить Україну — це покаже великий рівень довіри і дійсно поставить нас в один ряд з країнами НАТО. Як тільки перший літак F-16 прилетить в Україну, це повністю змінить стратегію цієї війни», — каже Лілія Аверʼянова. 

Андрій доклав великих зусиль для організації попередньої підготовки до навчань на F-16: визначили список претендентів, знайшли викладачів англійської мови, читали всю доступну інформацію про ці літаки, тренували радіообмін англійською. 

Але самого JUICE керівництво виключило з першої черги на навчання. Мама льотчика розповідає, що на нього тиснули, аби підписав новий контракт. Він не хотів, і тоді командувачі сказали, що немає сенсу відправляти Андрія на навчання одним з перших, бо він просто мобілізований, який перестане літати після війни.

«Ну гаразд, ви його не бачите перспективним, як льотчика. Могли відправити як пресофіцера — він був потрібен там для комунікації. Якби про це хтось думав, ми б його зараз не втратили. Він був просто мобілізований і виконував звичайні доручення. Зрештою під час такого доручення сталась авіакатастрофа.

На навчально-бойових літаках L-39 можна виконувати деякі місії, і в принципі тут нічого не загрожувало, бо це Житомирщина, тиловий регіон. Я так розумію, що йому просто треба було бути складі екіпажу як другий пілот, бо так має бути за регламентом», — розповідає мати Андрія.

Загибель JUICE і потреба в реформах Повітряних сил

Після того, як Лілія евакуювалась із Харкова, вона жила на заході України. У день авіакатастрофи, 25 серпня, була в магазині, коли їй зателефонували, і тремтячий чоловічий голос сказав, що зіштовхнулися два літаки, а ймовірність того, що екіпаж вижив, дуже маленька. 

Два навчально-бойові літаки L-39 зіткнулись під час виконання маневру розвороту у небі над Житомирською областю. Троє пілотів — Андрій Пільщиков, Вʼячеслав Мінка та Сергій Проказін — загинули. Попередня кваліфікація правопорушення: порушення правил польотів або підготовки до них. Державне бюро розслідувань також розглядає версії технічної несправності літаків та помилки пілотів.

Фото: Андріана Веляник | Свідомі

«Я запитала, чи відкрились парашути, і голос відповів, що їх не бачили. Цілу ніч батько одного з друзів Андрія віз мене в Житомир. Вони (командування — ред.) самі були шоковані, бо розуміли, наскільки це велика втрата, скільки всього завʼязано на Андрієві, і скільки питань він вирішував. Це наче розбити унікальну дорогоцінність — втрачено яскраве життя і дуже багато можливостей для України», — розповідає Лілія Аверʼянова. 

Андрій не гнався за військовими званнями. Казав: «Мамо, все, що вище капітана — то вже повністю військові люди. Я так не хочу». Посмертно йому таки надали звання майора. Мама Пільщикова каже, що Україна не переможе завдяки перевазі в чисельному складі, але може перемогти завдяки оригінальності рішень. Військове середовище досить консервативне, але саме таки на вільному мисленні треба було зосереджуватись, а не забирати можливості виходити в етер. Це робило безпосереднє командування, бо їх, за словами Лілії, дратувало, що її син виступав на рівні військового аналітика, якими мали бути вони.

«Так вийшло, що моя дитина взялася за розв'язання кардинальної проблеми для України. Це та зброя, яка безповоротно вирішує багато проблем. Це ключ в НАТО, ключ до сприйняття нас як європейської держави. Ми зараз демонструємо це у бою і обливаємось кров'ю, доводячи, що нас треба туди взяти. Ми вже не маємо права жити як раніше. Якщо нам в руки дають таку зброю, значить нам довіряють. Значить, ми вже достойні, як держава, і навіть політики мусять тепер цьому рівню відповідати. А хто не зможе, той має піти. Буде ланцюгова реакція й ефект доміно», — каже мама льотчика.  

Вона вважає, що вже зараз треба готувати не тільки льотчиків, інженерів і аеродроми, а ще й командування, яке теж має бути навченим під нову систему управління і нові правила війни. Люди, які думали що вони ще по-старому якось протягнуть, на думку Лілії, не є ворогами, і, може, й роблять щось корисне, але деякі їхні дії протирічать тому, що ми як держава маємо робити далі. 

«Я розповідаю це і даю інтервʼю, бо хочу, щоб у системі щось зрушилось. Я не хочу, щоб це був черговий льотчик, якого ми втратили, а всі решта далі служили за таких же умов. Хай ці командири не думають, що якщо я втратила єдиного сина, мені немає більше за кого боротися. Хлопці продовжують служити, і зсередини системи у них немає можливості і часу добиватись змін. Ми можемо допомогти їм хоча б тим, щоб прибрати всі перешкоди. Треба, щоб було нормальне керівництво, яке ставиться до пілотів з повагою».

Фото: Андріана Веляник | Свідомі