Я Авдіївка, мене рівняють із землею

Обабіч дороги ростуть дикі кущі, крізь які ледь-ледь продирається покрівля покинутих і розбитих двоповерхових будиночків. Замість віконних рам — почорнілі згарища, а шифер геть посипався на землю. 

Придорожні дерева звісили свої крони, утворюючи коридор — ніби сама природа оберігає від мін, ракет, артилерійських снарядів і керованих авіабомб, що пролітають над головою. Горять поля. Чорніє цегла панельок. Хвилини затишшя заповнюються диханням місцевих, яке хитає їхні картонні доми. 

Безвітряна погода зупиняє час, даруючи місцевим, які залишились, надію. Залежність від надії тут сильніша за алкогольну, наркотичну чи від комп'ютерних ігор. Тримають надію вони за шибками. 

На вулиці без потреби не з’являються, хіба підрізати чи полити квіти. Поруч із закинутими будинками, доглянутими грядками, місцевими, за кілька кілометрів уже десятий рік в окопах сидять українські військові, які не дають росіянам просочитись.

— Донбас корміт, га?! — повертає голову в салон військовий, щоб подивитись на усміхнені обличчя.

— По горло вже ситі, нє, хлопці? — доноситься з переднього сидіння.

Зелений бусик пронісся попри місцевих. Дивлячись крізь заляпане багном вікно, солдат іронічно вигукує:

— Знаєте, товариші, та тут як в Карпатах, — поглядом обводить усю компанію, — ахуєнно! 

Команда вилазить з автівки, тримаючи дерев’яні ящики — всередині міни 120-калібру.

Рухаються швидко. Без зайвих слів. Перед тим, як знову завантажитись в авто та поїхати копати нові позиції, закурюють цигарки й у три руки пускають магістралі диму. Підозріло тихо. Тиша тут не до добра.

Хлопці та дівчата зі 110-тої окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка приїхали в місто в кінці лютого 2022 року. За роки війни запам'ятала кожного.

Як на ранок від будинку залишається вирва — йдуть шукати новий. Від минулої позиції ніц не залишилось, яма три метри. Бліндажа немає. Авіабомба. Пів тонни.

—  До нас спускається з вулиці черговий, щоб передати рацію та відпочити, йде коридором, і тільки ба-бах! Той вже летить до нас головою вперед із розчахнутими руками, земля сиплеться зі всіх сторін, шум такий, ну йо*нутий просто! Всі сполохані, що нахрін прилетіло? Кого забило в кут, самі відкопали, хто на ліжку лишився, вихід засипало, по щиколотки в бруді. Ну а потім котисько ото сів зверху й далі ви вже знаєте що було, — розповідає військовий, який перебував тоді у бліндажі. 

А далі. Військові приїхали на позицію, а всюди плитка із ванної, паркет, шафа, спіднє. На купці сидить котяра. Почали копати, а під чотирилапим хлопці. Вижили. Кота забрали на нове місце. 

Це робочі моменти. У військових така рутина — зранку міни отримувати. Потім лише кава та цигарка. Якщо по рації: «Вогонь», працюють. Якщо тиша — лагодять перекус. Сьогодні за пюре з м’ясом і засмажкою відповідає хлопчина років 26. З 2017 року воює в АТО. Два роки перепочив, а з повномасштабним вторгненням знову взяв зброю до рук. 

Хоча тепер про перепочинок можуть лише мріяти. Інший солдат за 17 місяців вдома не був ні разу. До цього працював машиністом поїзда. Усе життя провів у дорозі, але вже як рік сидить на місці. 

Сіли їсти. Хрящі та жирок скидають котам. Коло будинку зробили кухню. Холодно — страх. Від того й чай цілими днями ганяють — аби зігрітись. На стіні кава: і заварна, і мелена, і розчинна. Поруч мийник, під ним — відро з мишачими фекаліями. Іншу стіну підпирає зброя.  

— [Назва позиції] вогонь! — чоловік ставить чашку на стіл, підводиться, засовує за собою стілець на місце. Все робить швидко. Обирає одну з кількох десятків мін, здіймає над дулом. Повертає голову до побратимів, які з горнятками в руках слідкують за ним, і опускає залізну грушу. Розвертається та закриває вуха. Буууум! Вдихає порох. Повертається за стіл допити чай.

З позицій повертаються в будинок, де раніше жили грузини. На подвір’ї повно виноградної лози, у сараї глечики з вином сусідствують із ящиками зі снарядами. Біля зрубаних полін вояки намагаються зловити зв’язок, аби зателефонувати рідним і сказати, що живі.

Солдати живуть у кімнатах людей по 10-12. Ліжка злагодили із тих зелених ящиків, з-під снарядів. В одній із кімнат вчуваю діалог:

—  Питають всі, а шо ти не боїшся? Та боюсь бляха, піздєц як боюсь померти, — каже військовий. — Ну а хто не боїться?

— Правильно, тільки дураки не бояться.

— А я не боюсь, — перебиває побратим, не почувши останньої репліки.

Усі зайшлись реготом, струсивши із себе пил і порох. На них дивиться Дід, справжній — чоловік 60 літ, який має 9-річну онуку. Розповідає про ще одного такого — веселого та бадьорого. 

— Як отримав поранення та їхав у госпіталь на медеваку, був зі мною у кабіні хлопчина років 25. Жартував, сміявся, розповідав, як отримав своє поранення. Медики усмішки не спускали з лиця. А у нього в голові куля. Прямо над бровами, точнісінько по центру. Снайпер. Але так загнали йому кулю, що та заповзла під мозок і застрягла. Що далі із ним, правда, не знаю.

До повномасштабної війни Дід був власником довжелезної сивої бороди та працював у Польщі на будові. Казав, що скільки чоловіків повернулися із заробітків, що польська будова стала. 

Солдати лягають спати рано, не знаючи, коли доведеться вставати. 

На ранок про мене знову згадають. 9 жовтня російські війська почнуть активно штурмувати мене з такою силою, якої я не бачила з початку повномасштабного вторгнення. Хочуть взяти місто в оточення. 

Тисячі ворожих солдатів і колони техніки сунуть на місто. Декілька днів тому ще стояло підозріле затишшя. Тепер щодня чутно пуски мін — і прильоти у відповідь. Вночі додаються фосфорні та авіабомби. 

В обкладинці використано фото Artemco (Вікіпедія)

У матеріалі використано фото Макса Чорного