«Вони тебе полюблять!»: рецензія-розбір гучного боді-горору «Субстанція» Коралі Фаржа

З 10 жовтня в українських кінотеатрах стартували покази гучного феміністичного боді-горору «Субстанція» Коралі Фаржа. Прем'єра фільму відбулась на 77-му Каннському кінофестивалі в рамках основного конкурсу — стрічка здобула нагороду за найкращий сценарій. Епатажна й шокуюча «Субстанція» стала одним з найбільш обговорюваних фільмів фестивалю, а виконавицю головної ролі Демі Мур (заслужено!) закидали компліментами і тепер пророчать їй номінацію на премію «Оскар». Про що ця кінострічка? У чому полягає її фемінізм і сатира? Чим вона шокує? Як її розуміти? Про все це поговоримо в рецензії.

«Субстанція» режисерки і сценаристки Коралі Фаржа — епатажний, скандальний і насильницький боді-горор, який точно стане однією з найобговорюваніших кінопрем'єр 2024 року. І тут навіть нічого не потрібно вигадувати, бо все очевидно. «Субстанція» наділена всіма ознаками (нехай і кіноманської, але все ж таки) сенсації: феміністична трендовість, відеокліпна естетика, провокативний сюжет, непересічні відгуки («Це п*здець!» — тричі (!) почув я від різних глядачів у фойє кінотеатру після перегляду «Субстанції») і навіть гучне повернення на великі екрани (будьмо чесними) підзабутої кінозірки і секс-ікони 80-90-х років, яка дозволила собі шокуючі тілесні перевтілення та немислиму фізичну і психологічну відвертість. Такі фільми, як «Субстанція», не забуваються. А ще подібне кіно вкрай рідко потрапляє до українських кінотеатрів — аж занадто воно немасове, радикальне та приголомшливе.

«Субстанція» — з точки зору розуміння цього фільму, його головної ідеї та послання — це, в першу чергу, зірковий бенефіс Демі Мур («Привид», «Кілька хороших хлопців», «Стриптиз», «Якби стіни могли говорити», «Солдат Джейн»), колись популярної кіноакторки, яка вже багато років перебивається другорядними ролями у, переважно, незалежних стрічках або серіалах.

Очевидно, що 61-річна Мур є буквально живим втіленням 50-річної Елізабет Спаркл, колись популярної фітнес-тренерки, яку виганяють з роботи на телебаченні через її вік та зовнішній вигляд. Спаркл занадто стара для того, щоб приваблювати глядачів — а значить, їй на заміну необхідно підшукати молоду гарну дівчину. Ох вже ця споконвічна іронія долі! У минулому Спаркл називали «найпривабливішою ТБ-ведучою», але з роками її краса зів'яла, а з нею, звичайно, зникла й популярність. Та в руки до Спаркл випадково потрапляє фантастичний препарат під назвою «Субстанція», завдяки якому жінка отримує можливість стати «кращою версією себе». Інакше кажучи — клонуватись. Але є нюанс. Особливість цього препарату полягає в тому, що «нова молода Спаркл», яка обирає собі ім'я Сью (її грає Марґарет Кволлі, дочка кіноакторки Енді Мак-Давелл), має щотижня «мінятись місцями» зі «справжньою Спаркл», а та, в свою чергу, через тиждень знову повертати тіло Сью до життя. Вони, як запевняє контора, що продає «Субстанцію», «є одним цілим», але все ж таки мають різні свідомості та пам'ять. І як це було у «Гремлінах», правило про щотижневі перевтілення є обов'язковими до виконання — інакше чекай на жахливі наслідки. Не буде спойлером сказати, що вони стають неминучими для героїнь «Субстанції».

Основне питання «Субстанції»: навіщо Елізабет взагалі здалась своя копія? Чому, немов одержима, немов наркоманка, вона не може «зупинитись» і покласти край своїм невідворотнім спотворенням, причиною яких стає її молодий клон? Сью щоразу нехтує правилом своєчасного пробудження Елізабет, через що тіло жінки стрімко зсихається і старіє, перетворюючись на жахливу монструозну істоту, схожу на відьму з дитячих казок. Та Елізабет все одно продовжує повертати до життя гарненьку молоду дівчину, яка займає її місце на ранковому фітнес-шоу. А все тому, що Елізабет бажає — навіть таким опосередкованим чином — ще раз пережити успіх, ще раз «підкорити світ», ще раз почути від абсолютно незнайомих людей: «Ти нам потрібна, Елізабет! Ми любимо тебе! Ми рівняємось на тебе!» Елізабет залежна від слави, вона хвора (як і все наше суспільство) — але її 50-річне тіло абсолютно з цим не рахується.

Нічого надскладного для розуміння та аналізу в «Субстанції» нема — це дуже проста стрічка з простими ідеями. Експлуатація жіночої краси, непереборне бажання слави, страх перед старінням, залежність від думки оточуючих, жорстокість індустрії розваг — «Субстанція» (що, безумовно, є великим плюсом цього фільму) не намагається заплутати своїх глядачів в інтелектуальних метафорах, як це прийнято робити в більшості сучасних незалежних горорів.

Жінки буквально торгують своїми тілами і своєю молодістю — і Коралі Фаржа, використовуючи поп-естетику «MTV», демонструє цю «торгівлю» у всій красі. Підкачані сідниці та пружні груди — це еквівалент успіху. Сама по собі жінка значення не має — важливим є лише її тіло. І якщо з тілом (а правильніше казати — з товаром) щось станеться, кар'єра телезірки закінчиться за один день. І на заміну їй прийде інша красуня, з якою з часом станеться те ж саме. Все це, зрозуміло, призводить до параної, до нездорової конкуренції зі старінням, тілесністю, стандартами, трендами, тощо. Ідеал, якого прагне жінка, завжди недосяжний. Але публіка, за думкою Коралі Фаржа, не пробачає їй жодних недоліків. Знаєте, як казав Крістобаль Баленсіага в однойменному серіалі: «У всіх моїх клієнтів є те, що їм не подобається. Моя задача — це приховати». І жінки, на кшталт Елізабет і Сью, постійно ховають свої недоліки, тому що від цього напряму залежить їхнє теперішнє і майбутнє, їхня кар'єра і визнання. І жорстокість «Субстанції» полягає саме в цьому, а не в сценах насилля, вбивств чи моторошних тілесних метаморфозах. Так, найжахливіше у «Субстанції» — це стандарти краси, які і є реальним вбивцею і справжнім монстром цього фільму.

Але — що просто необхідно зазначити — Коралі Фаржа не дозволяє собі використовувати примітивні дидактичні прийоми чи безапеляційно звинувачувати самих тільки чоловіків. Елізабет і Сью — хоч, безумовно, і є жертвами «Субстанції», але також несуть особисту відповідальність за власні вчинки. Завжди говорив і буду говорити: ідеалізація і спрощення кіногероїв (поділення на «білих» і «чорних», у дусі «Disney») ніколи не призведе до щирого співчуття цим героям з боку глядачів. У сцені, в якій Елізабет збирається піти на побачення, але так і не наважується вийти з квартири, переживаючи через свій неідеальний зовнішній вигляд, ми щиро співчуваємо їй саме тому, що розуміємо, наочно бачимо її внутрішню боротьбу з собою. Проявляючи слабкість, роблячи помилки, потребуючи психологічної допомоги, Елізабет стає ближчою до нас з вами. Бо реальність — саме така. Непереборні та ідеальні янголи Чарлі бувають лише в кіно, а в реальному житті ми, понівечені стандартами краси, добровільно погоджуємось на страждання, з яким нам не вдається впоратись наодинці. Елізабет буквально кричить на саму себе: «Досить! Зупинись! Зупинись!» — але не може зупинитись. Вона хоче бути Сью. Вона мріє про її тіло. Вона ненавидить себе, бо увесь навколишній світ привчив її саме так сприймати зморшки, целюліт, розмір і форму грудей тощо. Світ — неправий. Елізабет — неправа.

Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».