«В Сєвєродонецьку я почала будувати життя заново. Почала мріяти, але все повернулося на нульовий цикл»: історія вчительки Сєверодонецької школи

Author:
Марія Білякова
«В Сєвєродонецьку я почала будувати життя заново. Почала мріяти, але все повернулося на нульовий цикл»: історія вчительки Сєверодонецької школи

Олена Петренко (ім’я змінене з міркувань безпеки) переїхала до Сєвєродонецька в 2015 році, коли втратила надію на швидке звільнення рідного Первомайська. Спочатку поселилася у знайомої, потім всією родиною назбирали гроші на однокімнатну, але власну квартиру. Олена жила зі старенькою мамою, а дорослий син з невісткою винаймали квартиру.

24 лютого о четвертій ранку Олену телефонним дзвінком розбудила колежанка й повідомила, що почалась повномасштабна війна. Олена поспішила до школи, куди почали приходити діти. Того дня вчителі дзвонили батькам, попереджали, що занять не буде, заспокоювали дітей та відправляли додому.

Після цього колектив школи зібрався на нараду — вирішили роздати трудові книжки на руки, й щойно розібралися із документами, у місті пролунав потужний вибух неподалік від школи. Після цього вчителів відпустили дітей додому — це був останній день, коли Олена була в школі.

І школа, і будинок, де мешкала Олена, розташовувалися в Новому районі Сєвєродонецька, що на східній околиці міста. Він найпершим зазнав ударів російської артилерії.

Вдома Олена почала готуватися до можливого виїзду з міста та зібрала сумки з весняними й літніми речами. Також Олена разом із рідними запаслися продуктами, питною та технічною водою, бо мали досвід виживання у місті під час бойових дій. На другий чи третій день до Олени приїхали знайомі зі Щастя, яке вже було майже вщент розбите.

«До мене приїжджали знайомі зі Щастя, вони звідти виїхали з дітками маленькими, — згадує початок війни Олена. — Ми намагалися посадити їх 27 чи 28 лютого на евакуаційний потяг. Але в той день були попадання в залізничні колії під Комишувахою, й потяг не вийшов».

Майже до початку березня в Сєвєродонецьку були світло, газ, вода. Час від часу було чутно вибухи, але спочатку вибухало десь в передмісті, де стояли українські військові. Попри це, Олена із сином прибрали у підвалі будинку й занесли туди кілька ліжок. Сподівалися, що бойові дії не дістануться Сєвєродонецька, але були готовими до різних варіантів розвитку подій. Ці дні були нервовими для усіх і для дорослих, і для дітей. Олена постійно спілкувалася із учнями свого класу, старалася підбадьорити усіх.

Вранці 5 березня під обстріл потрапив будинок, в якому жила Олена. У той час вона перебувала у квартирі, родина тільки поснідала. Від вибуху вибило шибки та осколками посікло квартиру. Після 5 березня такі обстріли відбувалися щодня, іноді по декілька разів на день. Олена з родиною перебралися жити до підвалу.

Забили вікна квартири плівкою, але зрозуміли, що це марна праця — плівка вилітала від кожного вибуху. Втім у перервах між обстрілами прибігали до квартири, аби перекусити та збігати в туалет. Також в Олени був генератор, його вмикали ненадовго, аби підзарядити телефони. У газовій мережі навіть було небагато газу, можна було підігріти кружку води, якщо був час чекати, поки закипить.

«Далі під'їзду ми нікуди не ходили, бо було страшно, — описує життя під обстрілами Олена. — Ти з підвалу виходиш, стоїш біля під'їзду і тут починається обстріл, і ти ж не розумієш, куди воно прилетить. Якось ми бачили поруч з домом після обстрілу людина лежала контужена, ми намагалися викликати швидку допомогу, але вони вже на той час не їздили в нові райони».

Між 5 та 11 березня обстріли району ставали більш потужними. На той час там перебували українські військові, тож Олена вирішила виїхати з міста, поки ситуація не стала ще гіршою. Так само й інші мешканці її будинку поступово перебралися до інших районів, бо залишатися вдома, навіть у підвалі, стало небезпечно. 11 березня Олена разом із рідними покинули місто.

Після виїзду Олена разом з колегами розшукали фотографії школи в соцмережах, побачили, що будівля сильно пошкоджена — пряме влучання біля кабінету математики, після нього зайнялася пожежа. Попри руйнування будівлі, школа продовжила працювати. Більшість шкільного колективу виїхала на підконтрольну уряду України територію й відновили роботу онлайн. Учні Олени успішно склали екзамени та навіть провели випускний вечір.

В Сєвєродонецьку я почала будувати своє життя заново, — каже Олена. — Я підняла крила, почала мріяти про щось, але все раптом знову повернулося на нульовий цикл. Та зараз в мене тільки одна внутрішня емоція — все буде Україна!