Українська Маланка та регіональні особливості «Памфіра»

Ігрове кіно Дмитра Сухолиткого-Собчука розповідає історію про чоловіка на прізвисько Памфір, який у минулому був контрабандистом в одному із прикордонних сіл на Буковині. Тепер він є зразковим сім'янином, який повернувся додому із заробітків. Однак життя змушує Памфіра знову повернутися до контрабанди.

Стрічка занурена у регіональний контекст, традиції та звичаї: від контрабанди до свята Маланки. 

Свідомі поспілкувалися з режисером Дмитром Сухолитким-Собчуком, художником-постановником Іваном Михайловим, художницею по костюмах Марією Квіткою та концепт-художницею Ольгою Юрасовою про культурну складову «Памфір».

Це — народна назва святкування Нового року, традиція, що має дохристиянське коріння. У давніх слов'ян Мокош була богинею землеробства, родючості, животворчої жіночої сили. За християнською традицією 13 січня (31 грудня) відзначають день пам’яті преподобної Меланії, що збігається з дохристиянським святом — звідси й пішла назва Маланка. 

Маланка — фольклорний образ та свято, традиції якого можуть відрізнятися не лише від регіону, але й від «кута» [частини — прим. ред.] села. Під час святкування люди переодягаються в різних персонажів, ходять від хати до хати, сповіщаючи про прихід нового року та бажаючи господарям гараздів. 

Святкування є особливо виразними на Буковині та Галичині, зокрема у селах Белелуя, Красноїльськ і Вашківці. Під час підготовки до роботи над фільмом команда їздила у ці села в експедиції. 

«За дві доби, 13 і 14 січня, об'їхали кілька сіл, щоб побачити процес підготовки святкування Маланки на Буковині та Галичині. У фільмі хотіли зобразити свою неповторну Маланку, базуючись на найцікавіших речах, які побачили. Були важливі всі деталі», — каже концепт-художниця Ольга Юрасова.

Дмитро Сухолиткий-Собчук вже не вперше досліджує обряд Маланки крізь призму кіно. У 2013 році він випустив документальну стрічку «Красна Маланка», у якій розповів історію людей з буковинського села Красна, які готуються до свята.

«Ігрове кіно стало логічним продовженням. Тут Маланка стала елементом дуальності, де персонаж може змінити свою природу», — говорить Сухолиткий-Собчук.

Художник-постановник Іван Михайлов розповідає, що сьогодні Маланку святкують на Буковині, Гуцульщині та Покутті, а також в Одеській і Вінницькій областях та декількох селах на Хмельниччині. 

Зникнення цієї традиції пов'язане з політикою Радянського Союзу. Марія Квітка додає, що тоді за святкування Маланки можна було отримати покарання. 

«У добу совітів людей, які робили Маланку на території України відправляли в заслання більше, ніж на 10-15 років», — розповідає дослідниця.

На її думку, у цьому полягає причина, чому Маланка у румунських селах збереглася багатогранною й автентичною, якою її святкували 100 років тому. 

«У нас навпаки — ошароварилася і відіграє більше функцію красивого свята. Але для Красноїльська — це серйозне дійство, традиційне свято, до якого готуються масштабно. Більшість людей, які живуть в Красноїльську, не живуть там протягом року, але спеціально приїжджають, щоб відсвяткувати Маланку», — говорить Квітка.

Михайлов додає, що для румунських сіл Маланка була способом зберегти свою автентичність. 

«Красноїльськ — це все-таки румунське село, яке якимось чином після Другої світової війни опинилося у складі Радянського Союзу. Завдяки Маланці [жителі села] врятували свою ідентичність, зберегли традиції», — говорить він. 

Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук пояснює, що Маланка у «Памфірі» — традиція, яка є точкою відліку для села. 

«Часто на Буковині свято Маланки є відправною точкою, де відраховують рік, тому що це свого роду є виплеском, вивільненням певної енергії та підготовки до святкування. Тут Маланка виступає таким собі гарячим ядром, яке рухає як тектонічні плити історії головних героїв і служить свого роду таким тлом, де відбуваються головні події», — говорить він.

У центрі традиційного сюжету — Маланка, яка ходить із супутником Василем, оскільки за церковною традицією день преподобної Меланії (13 січня) завершує річне коло, а день святого Василія Великого (14 січня) — його починає. Серед персонажів карнавалу трапляються Дід і Баба, Циганка і Циган, Ведмідь та Смерть. Але залежно від регіону склад змінюється. Іноді зустрічаються лікар, вершники та чорти, яких церква у Красноїльську заборонила. 

Дмитро Сухолиткий-Собчук пояснює, що святкування Маланки може відрізняється — все залежить від того, яка тварина є тотемною у селі. 

«Якщо говорити про контекст нашого фільму, то у нас ключовою фігурою, тотемною твариною, є ведмідь. Він несе загрозу — це дикий звір, якого треба приборкати. В інших селах, в тих же Тарашанах на Буковині, тотемною твариною є кінь — той, який допомагає обробляти землю. Для «Памфіра» обирав дикого звіра, неприборканого, який є неспинною силою. Це була частина концепції, де в Маланці важливо було вибрати того, хто буде таким тваринним втіленням, аби досліджувати дуальність: людського та тваринного», — каже режисер.

Ольга Юрасова додає, що ведмеді також можуть відрізнятися не тільки у селах, але й в межах одного населеного пункту. 

«Тільки у Красноїльську є три типи ведмедів, залежно від частини села», — каже концепт-художниця.

Вона пояснює, що найчастіше ведмідь символізує силу природи й, за сюжетом, його водить циган на великому ланцюгу. Циган — це людина, яка підкорила природу. Це відсилання до язичницького коріння свята. 

Іван Михайлов додає, що ведмідь як символ природи характерний для всіх європейських культур. Наприклад, в Ірландії є свято солом'яного ведмедя. Подібні європейські святкування мають спільне коріння: вони походять від римських сатурналій — свята на честь Сатурна, які відзначали в Римі наприкінці V століття до нашої ери.

Під час святкування учасники дійства розігрують сюжети, танцюють і співають, зокрема щедрівки та колядки. Кожен маланкарський гурт обходить село. Господарі пригощають їх у дворах, а Маланка виганяє «лихо з хати».

У «Памфірі» між Маланками також відбувається боранка — боротьба персонажів із різних кутів села. Зазвичай це відбувається між ведмедями та чортами. Перемагає той, хто покладе противника на лопатки.

Також у «Памфірі» зберегли традицію, що кожен кут села має свою Маланку. 

«Мій основний акцент був розділити їх візуально. Вони відрізняються масками, там видно, що одні маски добрі — це кут Назара, який досить милий і добрий. В кута антигероя Морди персонажі досить войовничі, маски чорні та коричневі, які мають жахати своїм виглядом», — розповідає Марія Квітка.

Ведмедям шиють костюм із перевесел, тобто скручених у вузол жмутів висушеної осоки. Важливим елементом є головний убір, який прикрашають квіткою. Вага таких костюмів становить 30-40 кілограм. 

Костюми в фільмі «Памфір» не є відтворенням костюмів якогось конкретного регіону — це творчі компіляції з Буковини й Гуцульщини.

Ольга Юрасова пояснює, що головна відмінність між костюмами полягає у масках. Ці маски виготовляють з пап'є-маше, борошна, клею, крохмалю та навіть шкіри тварин. У радянський період для вироблення масок брали протигази, з яких вирізали скляні очі, прикрашали аплікаціями та розмальовували. Маски з протигазів досі використовують у Белелуї. 

У «Памфірі» використали традиційні маски з сіл Белелуя, Глибока, Вашківці, Красноїльськ і Тарашани, а також маски, виготовлені на замовлення народними майстрами й художниками з Чернігова, Львова, Чернівців і Белелуї.

Під час святкування Маланки маски відіграють роль потойбічних істот, кожна з яких кожна виконує свою роль. 

«Коли одягаєш маску, перетворюєшся на іншу істоту. Це такий обряд ініціації й переходу. Люди вірять, що в цей день нібито приходять духи. І [вдягаючи маску] ми задобрюємо цих істот, щоб вони більше не приходили», — зауважує Марія Квітка.