«У Бискупичі прийшла Ханука»: уривок з книги «Материнська відвага. Обіцянка, яка врятувала нас у Голокост»

Малці було три роки, коли німецькі окупанти вивезли її із сім'єю до гетто у місті Людмир (єврейська назва міста Володимир, Волинська область). Батько загинув під час першого нацистського нападу, але перед смертю встиг сказати Ривці: «Врятуй дітей». 

Попри розбите серце й постійний страх, вона виконала обіцянку. Ривка оберігала Малку та двох її старших братів протягом вісімнадцяти болісних місяців, коли вчинки нацистів і тих, хто перейшов на їх бік, ставали дедалі жорстокішими. 

Але поруч зі страхом і жахіттями гетто залишилось місце для добрих вчинків, що допомогли родині вижити: офіцер Вермахту, який врятував їх від розстрілу; польська кравчиня, що заховала братів у своїй крамниці; родина українських фермерів Якимчуків, які переховували сім'ю, коли солдати СС захопили ферму. Якимчуки викопали яму під коморою, де сім'я Малки переховувалася довгих дев’ять місяців, долаючи холод, голод і постійний страх бути викритими. Про цей досвід Малка й розповідає у книзі «Материнська відвага. Обіцянка, яка врятувала нас у Голокост», яка вийде у видавництві Лабораторія.

Наприкінці війни, без домівки і грошей, Ривка знову зібралась із силами, щоб побудувати нове життя для себе та своїх дітей.

Грудень 1943-го.

 Ми потроху пристосовувалися до життя у замерзлій ямі, хоч, щоб звикнути до відсутності сонця, знадобилося трохи часу. Та й стодола, де знаходилася наша нова оселя, не була ані новою, ані в хорошому стані. Їй доводилося усіма силами боротися з лютими сибірськими вітрами, що завивали й безжалісно шмагали її старі дерев’яні стіни. Дах прогинався під вагою снігу. Проте їй вдалося героїчно вистояти, надавши притулок рішучій жінці та трьом дітям, які так відчайдушно прагнули втекти від зла.

Щоб ми могли розрізняти день та ніч, Іван намірено не латав невелику дірку на даху стодоли. Ми були вдячні за будь-який промінчик світла, що пробивався у нашу темну та непривітну могилу. Проте за таку перевагу доводилося платити. І «ціною» було те, що гілки, які закривали нашу яму, постійно засипало снігом, який замерзав. Коли приходили Якимчуки, то спершу мали розбити замерзлий сніг. Дуже часто гілки ламалися, і треба було збирати нові. Ми відчували сильну вину за те, що принесли стільки проблем цим літнім людям: наче в них і так не було достатньо справ. Ми стали скринькою пандори.

Коли мамі здалося, що настав час Хануки, вона розповіла нам про єврейський фестиваль світла і гарні спіральні свічки яскравих кольорів, які ми запалювали б на срібній менорі, що її сестра Фума привезла з Росії як весільний подарунок для моїх батьків. (Фума досить довго жила в Росії, але не могла знайти кошерні продукти, тому зрештою повернулася в Людмир і загинула в П’ятиднях.) Мама любила Хануку. То був радісний час, коли ми не згадували поразку та ув’язнення. То був час, коли Юда вигнав сирійців з Єрусалиму, а святий храм, який вони осквернили, був очищений. Бо тоді кілька перемогли багатьох, а Стіна плачу в Єрусалимі була не просто муром, що стоїть осторонь.

Як би я хотіла провести Хануку так, як розповідала мама. Можливо, наступного року, з надією думала я.

Ввечері прийшла пані Якимчук зі свіжою хлібиною і каструлею крижаної води, просто з колодязя. Вона голими руками відкидала сніг з гілля, а ми почувалися безсилими і не могли допомогти літній жінці. Як би ж то ми могли прибрати сніг і лід з доріжки, якою вона йшла, щоб вона не послизнулася. То було якраз перед Різдвом, вона побачила, як ми тулимось одне до одного, скуті страхом та голодом. Пані Якимчук уклякла і почала молитись за кращі часи. (Насправді вона молилася постійно. Не уявляю, як у неї коліна не повідмерзали.) Вона сказала, що не планує надто перейматися Різдвом. Викладалася на повну вона на Великдень, тому Різдво пропустить. Я завжди раділа, коли пані Якимчук могла трохи затриматися і поговорити з мамою, дати нам надію.

Мама спитала пані Якимчук, чи вона могла б принести нам трохи олії. Тоді мама зробила б ґніт з потріпаної ковдри, вставити металеву ложку у земляну стіну, налити у неї олії, вмочити ґніт і запалити вогонь. Так ми змогли б зігріти руки, якими ледь ворушили через виснажливий холод. Пані Якимчук, погоджуючись, закивала. Вона пообіцяла постаратися принести, а тоді пішла, як завжди примовляючи: «Біда, біда».

Коли довга ніч дала дорогу короткому дню, стара повернулася, закутана у велику ковдру. В руках у неї було кілька сірників та маленька бляшанка з німецькими написами. Кришка загубилася, тож її замінили шматком тканини, щоб всередину не потрапив сніг і не намочив паливо, яке потім не загорілося б.

У мами була вражаюча здібність зробити щось добре з практично нічого. Підозрюю, це через те, що вона виросла в угідді, де люди мали бути винахідливими та кмітливими. Вона володіла неймовірною кількістю потрібних знань. А завдяки щедрості пані Якимчук, мама змогла запалити світло у нашому темному світі і підняти наш дух. У Бискупичі прийшла Ханука, ми купалися в її світлі і насолоджувалися надією, яку вона несла.

Наступного дня ми почули, як хтось намагається відчинити двері в стодолу. То не були звичні «прояви ніжності» пана Якимчука, який проклинав стихію. Та й до того ж він завжди спритно відчиняв двері, навіть коли бушував вітер. Цього разу у стодолі роздався незнайомий звук. Ми чули звуки важких кроків по замерзлій підлозі; впевнені повільні кроки, не схожі на обережні важкі кроки Якимчука. Нас скрутило від жаху. Невже хтось помітив світло?

Раптом ми почули, як хтось кличе маму на ім’я. Вона полегшено видихнула і скрикнула: 

— Це Рібке!

До Різдва було недалеко, тому він приїхав відвідати родину. Коли він побачив, як ми тулимось одне до одного навколо вогника, то не міг стримати сльозу, що впала на сіру ватну куртку, підперезану чорним шкіряним ременем, щоб не задували крижані віт