«Транспорт припиняє їздити — ходимо пішки. Відключають світло — сидимо при свічках»: інтерв’ю з режисеркою «Фрагментів льоду» Марією Стояновою

З 9 січня в українських кінотеатрах стартує українська стрічка «Фрагменти льоду» Марії Стоянової — хронікально-документальний фільм-есей про розпад СРСР і зародження незалежної України з точки зору однієї родини, власне батька й матері Марії Стоянової, які фільмували свою буденність на відеокамеру. Батько режисерки працював танцюристом в українському ансамблі «Балет на льоду», що дозволяло йому виїжджати за кордон, порівнюючи західну реальність з радянською. Ми поговорили з Марією Стояновою про минуле й теперішнє, про зірки і дороги, про «Барбі» і коал.

Для цього інтерв'ю, надихаючись формою і змістом «Фрагментів льоду», я вирішив використати цитати (фрагменти) з вашого фільму. Пограємось у таку собі постмодернову гру — будемо обговорювати стрічку, що складається з уривків спогадів, використовуючи ці ж самі перезбирані уривки.

Чи можете ви назвати свого батька співрежисером «Фрагментів льоду»? Бо ви ж працюєте з родинним архівом, відзнятим не вашими руками. Накладаєте власний погляд на бачення батька. Крім того, не будемо забувати ще й про глядацьке бачення. Виходить громіздка конструкція сприйняття цього фільму, велика кількість шарів його змісту. Так де ж справжній початок «Фрагментів льоду»? І чи є він взагалі? 

— Ось ви процитували текст з реклами фотоательє, режисером якої був мій батько. Миті справді неповторні, але їх інтерпретації безкінечно варіюються. Режисура — це ж про ухвалення рішень у відповідності до задуму. То яким був задум мого батька, коли він знімав кадри «Фрагментів льоду»? А ніяким, бо він не знімав кадрів до фільму. Він знімав наше життя. Тож мій батько є талановитим оператором і чарівливим героєм архівного фільму. Його співавтором, але в тому широкому сенсі як і глядачі, і кінокритики. А справжній початок фільму, думаю, в формі «есею» — у «спробі» (саме так це слово перекладається) зрозуміти наше минуле з нашого теперішнього.

У фільмі присутня оповідачка — ви. Але в кадрі ми переважно бачимо саме ваших батьків — які сяють молодістю, які постійно посміхаються, які закохують у себе. Навіть коли таргани падають їм на голови, навіть в умовах пострадянської бідності, навіть в очікуванні рейдерського захоплення квартири вони не втрачають — можливо, і вдаваного, але все ж таки — оптимізму. Через це під час перегляду «Фрагментів льоду» виникає певний дисонанс: з одного боку — наче щасливі батьки, а з іншого — доволі песимістичний опис буденності, радянських реалій. Чи відчуваєте ви цей дисонанс? І якщо так, то як його собі пояснюєте? 

— Домашні відео переважно показують позитивну сторону життя. І, звісно, таких відео для адекватного опису минулого недостатньо. Тому я ввожу у фільм діалоги з батьками, озвучую їхні спогади та й загалом приділяю увагу незнятому. Десь там і варто шукати зворотній бік посмішки. Між тим, часто посмішка була також і особистим налаштуванням у складні часи. Налаштуванням в дусі «contra spem spero». Здається, цей оптимізм («без надії таки сподіваюсь») часто притаманний нам і зараз, в реаліях війни. 

Лід, зима, холод, сірість, застій — найважливіші метафори цього фільму. Що вони для вас означають?

— Нерухоме, застигле, як протилежність живому. Метафора льоду справді виявилася плідною. Ось навіть відеозаписи як такі: реальність на них закарбована, вона застигла. Але монтаж і переосмислення приводять її до руху. Образ знерухомленого також чудово працює для опису пізньорадянського періоду, в якому ідеологічні схеми відірвані від реального життя. Ще на одному рівні маємо заморожену пам’ять, небажання згадувати, пов’язане з пережитими травмами. Коли я робила фільм, мені хотілося, щоб на перетині цих метафор лід танув, і фрагменти минулого отримували нову для себе форму.

Судячи з фільму, ваш батько пахав як проклятий, сподіваючись на краще майбутнє. Наші батьки, які пережили дев'яності з маленькими дітьми на руках, звичайно, виживали, як могли. Цікаво, що в останні роки почали з'являтись українські стрічки — «Носоріг», «Я і Фелікс», «Ля Палісіада» — присвячені власне дев’яностим. І ваш фільм також про цей історичний період. Як ви інтерпретуєте цей час, як його сприймаєте?

— Фільм радше про злам епох і охоплює лише першу половину 90-х. А про той час мої дитячі спогади поодинокі. Загалом же мені подобається, що зараз часто звертаються до осмислення 90-х. Думаю, це пов’язано з прагненням нашого покоління зрозуміти досвід покоління наших батьків, як власне і свій підлітковий досвід в тому химерному сетингу. І я завжди радію, коли при цьому відходять від історичних кліше, оживляючи історію.

Саме це слово вашої стрічки стало для мене найточнішим виразом духу дев'яностих. Всі тоді рухались наосліп, невідомо куди і всупереч всьому. Сподівались переїхати в нову квартиру от-от, а в результаті чекали на неї довгих шість років. Скажіть, чи є у вас подібне відчуття і сьогодні? Що ми все ще продовжуємо рухатись «наосліп»?

— Насправді квартиру чекали якраз за радянських часів, а потім раптом її отримали в дев’яності. Але це зовсім не заперечує руху наосліп. Що ж до сьогодні… Швидкість, масштабність, неосяжність змін тепер і тоді подібні. І ми рухаємося в них, не маючи ні опори, ні певності. Тут можна було б використати слово «наосліп». Але відмінність у сприйнятті такого потоку, гадаю, все ж є. І вона пов’язана з дорослішанням суспільства. Ми знаємо й розуміємо більше. Чи легше від цього? Не впевнена.

Одна з основних тез «Фрагментів льоду» — дорога (людського життя, політичної реальності, карколомних змін) ніколи не закінчується. За черговим поворотом чекає ще один поворот. Як ви вважаєте, ця теза про «дорогу, в кінці якої очікує все нове» є самообманом чи, навпаки, ідейним імпульсом, який підштовхує нас до позитивного розвитку?

— Для пізньорадянських людей «все нове» (закордон і абстрактне майбутнє) було корисним самообманом, який підштовхував до розвитку. І якщо реальність омріяного Заходу на практиці виявилася не настільки привабливою, а «нове» власної країни почасти закоріненим у її «старе», то це, на щастя, не зупинило рух. У росіян навпаки: зупинка і «можем павтаріть», вічне макабричне повернення. А в нас, все ж таки, це погляд у майбутнє, відкритість майбутньому. 

Судячи з історії незалежної України, нам важко сформулювати єдину і прийнятну для всіх ідею майбутнього — і ця «проблема» тягнеться ще з дев'яностих. Причому вона стосується не лише нашого цивілізаційного розвитку, але й куди більш приземлених речей, на кшталт культурної політики чи економіки. Ми постійно підміняємо план (конкретику) надією (сподіваннями). Чи згодні ви з цим? І якщо згодні, то в чому бачите причини такої підміни понять?

— Не думаю, що якась єдина ідея майбутнього потрібна. Я за множинність бачень, сподівань і планів, за багатоголосся. Спільною може бути, і в ідеалі є, ціннісна орієнтація суспільства: прагнення до свободи, повага до людської гідності. Що ж до конкретних дій з планування, то все ж існує різниця між суспільством кінця 80-х, в якому сподівання мали форму політично пасивну, і часами після Майдану, коли все перестало ставатися «саме собою», а почало все більше залежати від громадян і громад. Власне, фільм і натякає на ці зміни.

В СРСР українці сиділи під замком. Домінувала цензура. За танцюристами слідкувало КДБ. Тому кожен виїзд за кордон — що буквально ілюструється вашою стрічкою — перетворювався на подорож до Країни Чудес. Ваш батько їздив з гастролями в Емірати, Канаду, США, Австралію, він бачив світ і «вільно дихав його повітрям» — і все там його дивувало і надихало: від місцевої їжі, телебачення і архітектури до парків атракціонів, «Кока-коли» і «Барбі». Просте й водночас надскладне запитання: чому ми так прагнемо свободи? Що вона дарує людині?

— Процитую тут Максима Буткевича, нещодавно звільненого з російського полону:

«Фрагменти льоду» — фільм про історичну турбулентність, про споконвічні політичні зміни світу. Розвалилась імперія, прийшла незалежність. І чого тільки не було при нашому житті! Але клята криза все не закінчується. Що ж це за криза така? І невже вона суто політична?

— То, можливо, імперія ще не розвалилася?  

Ваш фільм — ще й про марні надії, що ми вже частково обговорили. Європа завжди була для України чимось з розряду «Небесного Єрусалиму». Ми не стільки прагнули (чи навіть прагнемо) опинитись у реальній Європі, скільки жадаємо потрапити до Європи омріяної, у всьому протилежної СРСР. Коли у «Фрагментах льоду» ваш батько повертається додому, у Київ, щоб на свій страх і ризик зайнятись «випадковим бізнесом» — відчувається крах цієї самої європейської мрії. Захід теж виявився зубатим — його ринковий капіталізм, його «контракти» і «робота без вихідних», очевидно, пригнічували вашого батька. Чи можемо ми стверджувати, що подібна європейська мрія все ще існує і є важливою для нас? І якщо ні, то чому?

— Справді, в радянські часи Захід справді був конструктом, не було розуміння глибинних процесів. Тому із розпадом СРСР, закономірно, відбулась трансформація його сприйняття. Захід виявився більш складним і контроверсійним, ніж його уявляли. Але подальша звірка цінних орієнтирів оприявнила вибір суспільства. Ми продовжуємо орієнтуватись на європейські цінності. Я про це згадувала вище. Причому навіть у більш практичному, ніж європейці, ключі — відстоюючи їх. 

У «Фрагментах льоду» сперечаються двоє персонажів: «партійний стукач» (комуніст) з «естонським журналістом» (капіталіст). І обидвоє справляють неприємне враження: один відштовхує ідейним фанатизмом, а другий — самозакоханістю. Умовний Схід і умовний Захід зустрілись у літаку — і виявились один одного вартими. Виходить, Джон Леннон був правий, коли закликав людство відмовлятись від усіх можливих «-ізмів» на землі?

— На мене особисто естонський журналіст Урмас Отт не справляє такого враження. Загалом це досить іронічна сцена, і розмову варто сприймати в цьому ключі. Урмас грає на публіку й театрально спрощує, коли каже, що «комуніст — просто дурак». Але він цілком має рацію, коли радить купувати на Заході «не лахи, а книги». Тут важливо, що він представник суспільства, яке вимушено зазнало радянського впливу, тобто він знає, чим може бути «комунізм» з практики, а не лише з теорії, як Леннон. 

Розкажу цікаве. Нам нещодавно написала естонська волонтерка, яка подивилась фільм у Києві. Вона була в захваті від цих не відомих досі кадрів з Урмасом. Для Естонії він абсолютно непересічна особистість. Тож Anna-Liisa Palatu навіть зробила ілюстрацію до сцени. На її чудовому малюнку Урмас імпозантно курить і каже: «Next time you go to the West you should buy books not jeans». 

Суто філософське запитання: чи хотіли б ви бути такою коалою?

— Так ми й були такими коалами, а в певному сенсі і лишаємося. Свідомість окремої людини не може перетравити таку кількість змін на одиницю часу. Лише всі разом, як суспільство(а), люди здатні осмислювати глобальні зміни.

Дев'яності навчили українців виживання в найрадикальніших умовах — але сьогодні, під час війни, умови стали ще жорсткішими. Чи бачите ви прямі паралелі між тим, що відбувається у «Фрагментах льоду», і тим, що відбувається сьогодні? Під час перегляду цей зв'язок відчутний — кіно закінчується словами посвяти загиблому в 2022 році режисеру монтажу Віктору Ониську й сподіваннями на краще майбутнє.

— Саме так, я говорю про зв’язність часів, і паралелі оприявнюють себе. На жаль, жодне з поколінь українців не може похвалитися спокійним життям. Тож сподівання лишається спрямовувати до наших дітей — в їхнє майбутнє. У посвяті Віктору я кажу про його дочку Захарію, якій у рік трагічної загибелі батька було стільки ж років, скільки маленькій Маші наприкінці фільму. Мені дуже хочеться вірити, що вона житиме своє доросле життя в мирній і по-справжньому незалежній Україні. 

А на фінал — фундаментальне запитання. Батько просить вас знайти на відеокасеті важливий для нього фрагмент запису з музикою Браяна Адамса, але це вам так і не вдалось зробити. Та чи дізнались ви, яка саме пісня Браяна Адамса це була?

— Ні, я не дізналася. Батько не згадав назву, а по тогочасних гіт-парадах я не шукала. Я подумала: це ж, власне, і є прикладом недосяжного. З вами було колись, що ви губили річ, дуже за нею сумували, в уяві вона поставала просто казковою, а потім раптом через багато років знаходили? Вона виявлялася не такою вже й казковою, чи не так?