«Світ — це гранат»: рецензія-розбір «Кольору граната» Сергія Параджанова

З 3 жовтня в українських кінотеатрах стартував прокат відреставрованої артхаусної класики «Колір граната» (1968) Сергія Параджанова. Реставрація присвячена 100-річчю від дня народження режисера — причому нею займався Фонд Мартіна Скорсезе спільно з «Cineteca di Bologna». «Колір граната» — відомий шедевр світового кінематографу, який (разом з іншою популярною стрічкою Параджанова — «Тіні забутих предків») вплинув на історію візуального мистецтва (від повного метру до відеокліпів), ставши «золотим стандартом» поетичного й сюрреалістичного кіно.

Про що цей фільм (якщо на це запитання взагалі можна відповісти)? Як його зроблено (якщо це взагалі важливо)? Чому його так високо цінують (якщо для оцінки «Кольору граната» можна підібрати хоч якісь слова)? От про все це й поговоримо метафорами та натяками в рецензії.

Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».

Сергій Йосипович Параджанов (1924-1990) — вірменський художник широких інтересів (від кінематографу й картин до капелюхів і ляльок), творчість якого беззаперечно вплинула на розвиток світового мистецтва. Київ, Тбілісі, Єреван — за часів СРСР Параджанов жив і працював у різних куточках світу, незмінно займаючись творчістю. Починав Параджанов як соцреаліст, але розквіт його мистецтва приходиться на так званий поетичний (чи то навіть сюрреалістичний) період. Саме Параджанова вважають засновником «українського поетичного кіно» — його шедевр «Тіні забутих предків» (1964) став чи не найвпливовішою (як і нас, так і за кордоном) українською стрічкою ХХ сторіччя.

Будучи нонконформістом і провісником свободи (Параджанова навіть називали «найбільш вільною людиною в найбільш несвобідній країні»), він не тільки чинив моральний супротив радянській ідеології (а точніше — просто намагався залишатись самим собою і не бігти за партійним натовпом), але також і йшов своїм самобутнім шляхом. Усе це, звичайно, постійно вилазило режисеру боком. Цензурні комітети, засудження, ув'язнення, політичні репресії. Параджанов, як то кажуть, на власній шкурі переконався, що таке радянська ідеологія і якими страшними можуть бути наслідки «служіння непартійному мистецтву».

Але попри все, його чарівна творчість живе і продовжує надихати інших творців. Параджанов все ще залишається актуальним, як залишаються актуальними його близькі товариші чи колеги по цеху, що своєю впертістю і художніми пошуками не поступались Параджанову: Годар, Тарковський, Антоніоні, Фелліні тощо.

Параджанов зняв вкрай складний, перенасичений символікою і візуальними метафорами кіноколаж, в якому майже відсутні стандартні для західного мейнстриму динаміка, репліки й лінійний розвиток подій. Натомість «Колір граната» — це притаманне тодішньому артхаусу поєднання живописної виразності, логіки сновидіння і нескінченного експерименту. 

«Минулого року в Марієнбаді» (1961) Рене, «Затемнення» (1962) Антоніоні, «Безсмертна» (1963) Роб-Ґріє — робота Параджанова стоїть в одному ряду з цими шедеврами філософсько-поетичного кіномистецтва, для яких не існує єдиного пояснення і які залишаються великою загадкою навіть у XXI сторіччі. Подібний артхаус, в якому, наче в «Алісі у Дивокраї», можливо абсолютно все, відкритий для найрізноманітніших інтерпретацій. Ви маєте право тлумачити побачене як завгодно — я б навіть сказав, що інтелектуальний аналіз подібних стрічок є перепоною для їхнього істинного, глибинного, позараціонального сприйняття.

«Колір граната» — це не той фільм, який можна переказати словами, бо він побудований на образах і смислових паралелях. Як пояснити таємницю? Як описати те, що існує поза всілякими словами? Як взагалі можна спиратись на слово у випадку мистецтва, що намагається вирватись за межі буденного світобачення і винайти альтернативу? Тут тобі і супротив системі (у найширшому розумінні цього слова), і відверті гомосексуальні мотиви (до речі, важливі для творчості Параджанова), і спроба зазирнути за край здорового глузду (все як у Льюїса Керролла!), і бажання говорити без слів (те, що Параджанов навчився робити просто майстерно) тощо. Таке мистецтво ніколи не буде масовим, хоча й може бути вкрай впливовим. Таке мистецтво — певною мірою — елітарне, воно в першу чергу розраховане на синефілів і кіноманів, які цінують складний та непересічний кінематограф. Як зазначається в «Кольорі граната»: «...не кожен здатен прочитати написане». Але ми все ж таки спробуємо. 

Власне, епіграф «Кольору граната» пояснює підхід Параджанова: 

Поетом у фільмі виступає вірменський класик Арутюн Саядан (1712-1795), більш відомий як Саят-Нова. Цікаво, що оригінальна параджанівська назва стрічки — саме «Саят-Нова», але після втручання радянської цензурної комісії, яка постановила, що фільм занадто абстрактний і неструктурований, щоб претендувати на статус повноцінної біографії, він був перейменований на нейтральне «Колір граната».

Насправді доля правди в цьому є. Параджанов використовує історію життя і творчості Саят-Нови, а також етнографічно-національні ознаки вірменьского народу в якості універсальних культурних патернів. Для нього Саят-Нова — не поет, а... Поет. Страждання Саят-Нови, яким присвячена більша частина «сюжету» стрічки, — страждання творчої, обдарованої, мислячої людини як такої. Реальні події, покладені в основу «Кольору граната», постають як вселенські події, образи-схеми, візуальне вираження споконвічних істин, як то: творчість, смерть, кохання, Бог тощо. «Співай! Помри!». У «Кольорі граната» навіть висловлюються універсальними фразами, які справляють враження звернень не до конкретного персонажа, а до самої історії людства й розвитку її культури.

«Колір граната» буквально просякнутий мистецтвом — кожен кадр, звук і слово цього фільму заряджені бажанням Параджанова звертатись до всього світу, кричати на пагорбі, бити на сполох у храмі. Все це є проявом притчевої природи «Кольору граната». Параджанов виходить за межі звичайного наративного сюжету про страждання поета з XVIII сторіччя, щоб розповісти нам всеохоплюючу історію людської долі та божих законів. 

Але головна причина популярності «Кольору граната» — це все ж таки візуальна складова фільму Параджанова. «Колір граната» і досі дивує виконаною режисером-постановником роботою з матеріалами й рідинами, живими й неживими об'єктами, витворами природи й рукотворними пам'ятниками, кольорами і світлом, рухом і спокоєм тощо. Кожна сцена — як витвір мистецтва. Кожна сцена — як фотоживопис. «Колір граната» наче та проілюстрована у стрічці біблійна книга з численними зображеннями Христа і святих. 

Увесь фільм режисера тримається на понятті композиції. Параджанов вибудовує кожну секунду, він малює, а не знімає. «Колір граната» — це візуальне втілення самої культури, її образів і змісту. І напевно, тут підійде лише одне слово — краса.