Реабілітаційні відділення в Україні. Проблеми, виклики та їх подолання
За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, реабілітація — це комплекс заходів, спрямованих на відновлення функціональних можливостей людини та зниження рівня інвалідності осіб з урахуванням умов їхнього здоров’я та життєдіяльності.
Реабілітаційну допомогу надають в усіх закладах охорони здоров’я, включно із закладами первинної медичної допомоги, у лікарнях (зокрема, під час амбулаторного лікування) або в умовах громади.
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну збільшило потребу в реабілітаційних відділеннях. Базою для них часто стають лікарні або якісь із лікарняних корпусів. Проте облаштування реабілітаційних відділень у будівлях, зведених за застарілими стандартами, має певні наслідки у вигляді бар’єрів для маломобільних груп — як для пацієнтів, так і для відвідувачів.
Про стан реабілітаційних центрів в Україні, їх покращення, проблеми під час реабілітації через досвід людей з інвалідністю і те, як покращувати простір у реабілітаційних центрах, і як громадськість може бути залучена — у матеріалі.
Прослухати матеріал:
Стан реабілітаційних центрів в Україні
Урбан-бюро «Big City Lab» перевірило 20 реабілітаційних відділень в Україні на їх безбар'єрність і доступність на замовлення Світового банку. Головна архітекторка Софія Брем, яка досліджувала медзаклади, у коментарі «Свідомим» зауважує, що найпоширеніші фізичні бар'єри навколо лікарень — нерозділені пішохідні та автомобільні шляхи. За її словами, це може спричинити ризик для травмування, зокрема для людей, які проходять реабілітацію, оскільки вони маломобільні та пересуваються повільно.
У будівлях реабілітаційних центрах найпоширенішим бар'єром є відсутність доступних вбиралень для маломобільних груп. Також є проблеми в розташуванні дверей, адже є додаткові пороги та меблі навколо місць, де треба маневрувати чи вільно проходити.
«Інша проблема — відсутність можливості самостійного пересування різними просторами в реабілітаційних відділеннях. Самостійно з палати пересісти на крісло колісне, спуститися в туалет, в кав'ярню, вийти на вулицю і зайти самостійно назад. Такого немає», — говорить архітекторка.
Софія Брем пояснює, що в часи СРСР, коли це будували, то доступний простір не був пріоритетом. З часом мало будинків оновлювали, оскільки більшість коштів виділяли для забезпечення новими обладнаннями або на ремонт теперішнього простору, зокрема, заміну покрівлі, косметичні ремонти.
«Я бачила, коли у кабінеті фізичної реабілітації на шляху руху стельового підйомника висить боксерська груша. Немає культури чи звички, що треба зробити план приміщення та якісно все спроєктувати. Здебільшого вирішується так: дали гроші, швидко зробили ремонт, завезли нове обладнання і все. Тоді гроші та рішення множаться на нуль, коли не враховані деталі доступності. І це не спеціально робиться. Люди не розуміють нюансів доступності, для них важливіше мати обладнання, надати послугу. Але без функціонального простору надання послуг не так працює»,
— говорить Софія Брем.
За результатами дослідження, команда «Big City Lab» розробила посібник із безбар'єрності реабілітаційних відділень, де показують найкращі шляхи створення доступного простору, взявши за основу державні будівельні норми й окремі пропозиції з міжнародних посібників, а також — принципи універсального дизайну.
Команда архітекторок і спеціалісток із фізичної доступності розробила рекомендації, які варто врахувати, створюючи зі старих радянських будівель доступний простір для реабілітації.
Прикладом якісного реабілітаційного відділення є Superhumans Center — комплексний медзаклад, де протезують і реабілітують пацієнтів. Насамперед тих, хто отримав травми внаслідок війни.
Уляна Пчолкіна — активістка у сфері прав людей з інвалідністю, членкиня правління ГО «Група активної реабілітації». У 2005 році внаслідок ДПТ вона отримала травму.
«Мене лікували (після 2005 року — ред.), але не адаптували до мого стану. Понад рік я не вміла взувати кросівки, одягатися, обслуговувати себе самостійно. При тому, що в мене працюють руки, оскільки не найвищий рівень ураження спинного мозку. Лише коли зустріла інструкторів першого контакту з активної реабілітації, я повномірно опанувала навички й знання, які стосуються травми спинного мозку. Умов для гідного перебування в реабілітаційному відділенні не було. Всі люди, які були від когось залежні, ходили в туалет на ліжко»,
— згадує Пчолкіна.
Уляна Пчолкіна зауважує, що на момент її реабілітації було неможливо самостійно прийняти душ або ванну. До цього потрібно було залучати від трьох до п'яти людей, які могли б допомагати.
У 2024 році в лікарні, де Уляна проходила реабілітацію, ГО «Група активної реабілітації» проводила тренінг для медичного персоналу. Досконалого доступного простору, як і у 2005 році, не було.
«Умовна більшість лікарень мають порушення доступності. Люди, які в найвразливішому стані свого життя потребують легкого, турботливого, безпечного простору. Але люди намагаються втекти від лікарні додому, щоб вже в доступному просторі лікуватися, а має бути навпаки. Реабілітаційні відділення мають бути мостом між медичним втручанням в соціальну реабілітацію, і він має плавно відновити соціальні навички», — пояснює архітекторка Софія Брем.
Нестача кваліфікованих кадрів
Ветеран Олександр Будько, позивний Терен, зауважує, що лікарі та працівники медзакладів мають велике навантаження через збільшення людей із втраченими кінцівками. За його словами, це впливає й на моральний стан медперсоналу.
«Є частина людей, які не були готові до такого навантаження і не мають відповідного досвіду працювати з різними видами поранення. Це не лише стосується втрати кінцівок, але і психологічних травм. Головні проблеми — це брак компетентного медперсоналу та нестача відповідних умов для реабілітації (непристосовані приміщення). Проте є вмотивовані спеціалісти, які просто не мають умов для роботи. Це більше про неправильний перерозподіл кадрів і матеріалу. Є люди, які готові працювати, але у них немає з чим. Або є люди, які мають із чим працювати, але вони не вміють»,
— каже Терен.
Також він додає, що є сектор нерозуміння, чому простір має бути фізично безбар'єрним і як це повинно бути.
«Коли стане зрозуміло чому і як, тоді зміниться навколишній простір», — каже Олександр Будько.
З чого починати змінювати простір у реабілітаційних відділеннях?
Софія Брем радить керівництву реабілітаційних відділень звертатися до архітекторів-проєктувальників під час ремонту або оновлення лікарень. Або інший варіант — навчання керівників медичних закладів теми доступності лікарень.
Архітекторка радить працівникам лікарень впроваджувати безбар'єрний простір наступними кроками:
- Визначення бар'єрів, аудит обстеження простору на доступність. У «Посібнику з безбар’єрності реабілітаційних відділень» є спеціальна форма, за якою можна провести обстеження простору медзакладів.
- Коли визначено, які з бар'єрів найбільше створюють ризик травмування для маломобільних людей, то можна забрати їх, якщо не потрібно залучати додаткові кошти та ресурси.
- Далі — дрібні ремонти. Наприклад, висота дзеркала, пороги у дверях.
- Тоді проаналізувати, що потребує коштів і ремонту, і закласти це в бюджет. Наприклад, зробити новий туалет.
- Коли з'являється план, то далі можна шукати відповідні кошти: подаватися на гранти, шукати спонсорів.
За словами Уляни Пчолкіної, до «Групи активної реабілітації» звертаються різні медичні заклади та реабілітаційні відділення за консультаціями з впровадження доступнішого простору.
«Люди залучають кошти, аби ставати більш безбар'єрними фізично та думають про свої послуги, щоб вони були доступнішими. Це не лише про пандус, туалет і ліфт. Інформація має бути доступна, спілкування коректне», — каже Пчолкіна.
Як громадськість може бути залучена до впровадження безбар'єрності?
В Україні ухвалена стратегія Безбар'єрності до Ради безбар'єрності, куди входять політики, громадські діячі та активісти. Об'єднання сприяє впровадженню просторової та інтелектуальної безбар'єрності в різних містах і територіальних громадах, зокрема безбар'єрності юридичних послуг. Наразі не всі міста ухвалили стратегію безбар'єрності.
«Люди можуть стати ініціаторами ухвалення цієї стратегії у своїх містах. Ініціювати робочі групи, які б просували питання безбар'єрності своїх територіальних громад»,
— говорить ветеран Олександр Терен Будько.
