Qırımda yaşa

Алім походить з покоління кримських татар, яке  провело своє дитинство в Криму. Тому про депортацію своєї родини знає з розповідей близьких.

Фраза «Qırımda yaşa», перекладається як «Живи в Криму». Хоч Аліму не довелось проживати дитинство у місцях депортації, з 2014 року він не може поїхати у Крим. Тож ця фраза для нього, як і для його родини, має особливе значення.

Щороку 18 травня Україна вшановує пам’ять жертв депортації кримськотатарського народу. За даними Українського інститут національної памʼяті, у 1944 році з Криму радянська влада депортувала близько 200 000 кримських татар, з яких понад 46% загинуло від голоду та антисанітарних умов перевезення та на місцях депортації в Узбекистані, Казахстані, Таджикистані та інших регіонах СРСР

Історією своєї родини поділився заступник генерального директора Українського інституту Алім Алієв.

У відповідь на запитання про асоціацію з Кримом Алім розклав півострів на відчуття: «Його запах для мене — це ранкова кава вдома. А дотик — це легкий поцілунок мами під час сну».

Далі — пряма мова Аліма Алієва. 

Бабусі Ніяр було 17 років, коли відбулась депортація. Вона жила в селі Büyük Qaralez (Біюк-Каралез). Російською — «Красний мак». За декілька днів до 18 травня, до них додому прийшли два радянські солдати нібито робити перепис населення. Бабусина мама якраз готувала суп з локшини, тож запросила їх пообідати. Зранку 18 травня ті ж два солдати прийшли знову та сказали, що родина має 15 хвилин на збори: взяти найнеобхідніше та прийти до цвинтаря. Бабуся тоді нічого не зрозуміла, та мала погане передчуття. Думала, їх ведуть на розстріл. 

Біля цвинтаря зібрали все село, серед людей був і двоюрідний брат бабусі. Разом вони вирішили повернутися додому та взяти речі. Брат взяв барашка, а бабуся — патефон. Серед всіх речей, вирішила взяти саме патефон. Жартую, що звідси в мене любов до музики.

Після зборів людей почали садити у вагони. Членів однієї родини садили у різні ешелони та депортовували у різні напрямки, аби розбити сімʼї. Тож в той день частину рідних бабуся бачила востаннє.

Бабусю та частину родини депортували в Узбекистан, у селище Зінгату, яке ще називають «голодний степ». Їх поселили в бараки, у яких раніше жили вʼязні. Через антисанітарію тоді вмерло багато людей. Доступу до чистої води не було, тож усі пили воду з ариків (зрошувальний канал в країнах Центральної Азії — прим. ред.), куди стікала дощова вода. Люди зціджували її та пили. Через це багато хто хворів на тиф. Цією інфекцією заразився і двоюрідний брат бабусі. Вона думала, що теж захворіла, оскільки погано почувалась. Тому вдвох вони пішли до лікаря. Тиф діагностували лише в брата, який згодом помер. В бабусі була застуда.

Щодня кримські татари повинні були ходити в комендатуру відмічатися, що присутні. Це тюремна історія: живеш відокремлено від місцевих і на тебе дивляться, як на злочинця. Місцеві з неприязню ставились до кримських татар, оскільки звикли, що до них завжди привозять злочинців. 

Через кілька років депортовані родини перевезли в інше місто в Узбекистані, де ситуація покращилась. Бабуся та дідусь шукали роботу, щоб мати змогу прогодувати родину. Чи їм платили і чим платили, я вже не пригадаю, але пізніше бабуся влаштувалась бухгалтеркою на завод.

Моя мама зростала в промисловому містечку Чирчик, неподалік від Ташкента. Мама виростала в достатньо мультикультурному середовищі: там були німці, росіяни, узбеки, казахи, євреї… Через цю мультикультурність вона не зустрічалась з булінгом через своє походження. Проте свою мову та культуру кримські татари таємно вивчали вдома. Релігійні традиції виконували зашифровано — і обряд суннет (обрізання), і весілля, і похорони. Серед кримських татар були ті, що знали, як це робиться, і передавали ці знання від родини до родини.

У 1988 році кримські татари почали організовувати протести з вимогою  дати дозвіл повернутись на Батьківщину. Моя мама тоді була вагітна і все одно ходила на акції. В 1989 році нам вдалось повернутись у Крим. Це була перша хвиля масового повернення кримських татар. 

На той момент, в Узбекистані ми мали великий будинок, який продали, але все ж нічого не змогли придбати в Сімферополі — кримським татарам не продавали будинки в хороших районах, тому купили занедбану оселю в селі між Сімферополем та Саками. Нашвидкоруч привели її до ладу, і будинок став тимчасовим місцем проживання для багатьох кримських татар, які повертались додому.

З дитинства памʼятаю величезну кількість матраців, незнайомих людей, які приїжджали та жили в нашому домі. В нас є таке слово «хашар», коли сьогодні будинок відбудовують, ремонтують тобі, завтра мені, післязавтра ще комусь. Так кримські татари повертались. 

Коли повертались, ставлення місцевих було негативним, було сприйняття «о, татарва повернулася». Ми повертались додому, де тодішні «понаїхавші мешканці» не знали про нас нічого, окрім стереотипів.

Після повернення дідусь поїхав подивитись на батьківський будинок в Бахчисараї. У будинку нічого не змінили, навіть паркан. 45 років він там так і стояв. Це говорить про те, що ті, хто жив в їхніх будинках, ніколи не відчували Крим своєю Батьківщиною.

У покоління моїх дідусів та бабусь була місія повернутись та не втратити свою ідентичність. У кримських татар є фраза «Qırımda yaşa» — «живи в Криму». Сьогодні це великий виклик. Бо жити в Криму та водночас бути там корисним — складно.

Бабуся Ніяр

З бабусею, як і з дідусем, я проводив багато часу. Вона вчила мене кримськотатарських пісень, молитов та віршів. Бабуся Ніяр була тендітною жінкою, невисокого росту, але водночас достатньо жорсткою у своїх принципах. В нашій сімʼї було правило — ніхто не розмовляє російською вдома. Його запровадила вона. Також бабуся завжди цікавилась, з ким я товаришую і одразу питала, чи він росіянин. Коли був меншим, сприймав такі питання агресивно, кричав що це шовінізм, але зараз повністю розумію. Їй було важливо, щоб ми товаришували з кримськими татарами, підтримували одне одного. 

Під час національних свят до бабусі та дідуся приходило чимало друзів. Памʼятаю завжди було багато їжі, і бабуся слідкувала, щоб в кожного була повна тарілка. В дитинстві я цього не розумів, та зараз усвідомлюю, що це, ймовірно, вплив голоду.

Бабуся Ніяр померла у 2017 році. Через ризик бути увʼязненим росіянами, на похорон я приїхати не зміг.

Крим для мене завжди був двостороннім. Один бік — це туристичні місця, російський акцент, відсутність кримськотатарського, інший — Крим зі спогадів дитинства та юності.

Я любив проводити час в будинку дідуся та бабусі. У дідуся був гараж, який мав великі жерстяні ворота. Памʼятаю, що брав крейду і як в школі на дошці ми з братом могли розв'язувати задачі чи просто лишати якісь надписи. 

У бабусиному дворі було багато фруктових дерев, серед яких два мої улюблені. Перше — ананасовий абрикос, під яким і стояв гараж дідуся. Ми з моїм двоюрідним братом залазили на гараж, їли абрикоси та ховались від дорослих. Дивились на небо та зорі і мріяли. Друге — черешня. Як тільки зʼявлялась перша черешня, її залишали для мене. 

Щоліта приїжджали до друзів моїх батьків в Гурзуф. В таких містах Криму як Гурзуф, Ялта, Євпаторія в мене були такі контраверсійні відчуття, як твого і водночас не твого місця. Це складно пояснити, але, наприклад, в Гурзуфі були старі кримськотатарські будинки, які наче виконували функції, що не мали б виконувати. Однак, попри це, Гурзуф я люблю.

Люблю Бахчисарай, який теж є різним. Я обожнював Бахчисарайську долину, де жили батьки мого тата. Для мене вона була певною мірою магічною. Це був зовсім інший Крим. Я жив в степовому Криму, а тут росте кизил, фундук, ліщина, гриби. Навіть можна було побачити лисиць. Околиці Бахчисарайського палацу є для мене рідним місцем.

В студентські роки полюбив Коктебель за одну ніч: мій близький університетський друг і я всю ніч просиділи на пірсі та говорили про життя. Буває так, коли дві душі є рідними і близькими —  це було про нас. 

Багато часу проводив в Геройському, де жили мої батьки. Там знаю кожного, там вчився кататись на велосипеді, і зустрів перше кохання. Ми з дітьми часто збирались на широкій вулиці. Старші діти, як мій брат, ходили ловити рибу на уху, яку ми потім разом готували, а молодші — грали в різні ігри, хованки наприклад. 

В Сімферополі  знаковим місцем є площа Леніна, бо там кожного 18 травня збиралось 20-30 тисяч кримських татар. Хоч це трагічна дата, та я відчував приплив сили через атмосферу. Памʼятаю, була традиція йти з інших міст до площі пішки. Люди виходили вночі та йшли туди колонами. Також памʼятаю транспаранти з надписами, що кримські татари в себе на Батьківщині — наче спроба комусь довести, що ми тут не просто так.

Памʼятаю, що з Сімферополя до Перевального їхав тролейбус номер один. Дорога займала годину та тридцять хвилин. Туди я приїжджав до свого двоюрідного старшого брата, з яким любив бігати в ліси, знаходити потічки та бавитись. 

Востаннє я був в Криму в січні 2014 року. Повертався з Майдану до батьків. Напочатку січня вперше приїхав в будинок, до якого ми добудували дві кімнати. Більше я його не бачив. 

***

Крим — це те, що в тебе у венах, частина тебе. Якщо хтось забере в тебе цю частину, то вже не зможеш функціонувати. Тому поки в мене нема цієї частини, я ніколи не зможу ствердно відповісти на питання, чи я щасливий. Які б класні люди мене не оточували, в яких би класних умовах, чи місцях я не перебував, поки в мене не буде моєї частини, я не зможу бути щасливим і не зможу відчувати себе на 100% спокійним.